Два літа минуло вже, як січовики відбили разом із донцями у турків Азов, і за ті два літа встигли збрататися неабияк. Радіти б з того, так горе ж, що сидять вони тут як припнуті, а задумів своїх ніяких здійснити не можуть, хоч мають отепер доста і морського посудиння та начиння, і охочекомонників різних, і бажання піти та погуляти. А не можуть все через отих всевладних і всесильних, бо король польський по домові з султаном за оце захоплення твердині і напад на Високий Поріг грозиться січовикам, ба навіть реєстровикам і їхнім родинам палями та шибеницями, а двір московський — донцям і їхнім родинам коли не відмовою в присилці хліба, то плахою та колесуванням.
Отож і сперечаються старшини, а з ними й козацтво, на отих бучних сябринних сходках-збірнях. На останній раді навіть до заколоту-сварки дійшло між Півторакожухом та наказним донців Михайлом з-за отих ватаг сіром і лабзачних жебраків, що, не знайшовши притулку в Старочеркаську, прийшли сюди тільки з душами, втікши від поборів та визисків боярських. Було б півбіди, коли б тільки те. Та слідом за ними на Дон прискакали вірні царські служителі-стрільці й посланці з погрозливою цидулою. І хоч не дуже злякався їх, як не лякали і не грозили, отаман Війська Донського Наум, проте, боячись і за своє отаманування, і за спокій Дону та порадившись із найближчими собі, особливо з кумом Корнієм Ходнею та його родаком — Лук’яном, відпровадив утікачів, злукавивши і перед стрільцями, і перед сіромами, в Азак... Відпровадив — і як гору з плеч ізсунув, бо оті стрільці, не довго думаючи, кинулися й собі аж у Азов за збіглими... В Азові отаман Михай зустрів царських посіпак нерадо, але і ображати аж так їх не хотів. Отож, і почалося з того, що козаки і одні, і другі стали вимагати, щоб отаман віддав до їх рук стрільців, а той, як не напосідали, все не згоджувався, бо знав, чим те потрактування кінчиться, і здогадувався, що буде вже за тим.
Три дні нуртував той калибалик, оте рейвахування козаче, поки стрільці второпали, що козацьке середовище — не їхня імперія, що останні віддадуть і життя за отих збіглих сіром і лабзачників. Це дозволило й Михаєві відпровадити стрільців ні з чим.
Іван Сірко ходив опісля сам не свій. Він цілком погоджувався з думкою Півторакожуха, який стояв за січові традиції давати притулок усім знедоленим, але й уявляє, якою карою все те може обернутися для родин донців. Певно, саме тому з цікавістю розпитував збіглих про їхнє життя-буття у бояр, про катування тамошнього люду і часто навіть ловив себе на тому, що не вірить оповідям збіглих, бо були вони неймовірні і жахливі... Не дійшовши певної думки, він радо згодився на запрошення Разі і Леська Таранухи-Хромого навідатись у станицю Черкаську, а заодно заскочити і на обійстя старого Тимоша Разі в станицю Зимовейську. І для Івана Разі, і для його супутників станиця Зимовейська була основним наміром поїздки, але про око всі знали, що їдуть вони в Ізбу Войська Донського.
З Азова вибралися засвіт і в трикінь. Їхали, враховуючи обмеженість в часі, майже весь час чвалом. І Велес, і вистояні коні супутників не потребували нагая в путі, ба навпаки, притримувалися вершниками, дугуючи дебелі шиї з довгими гривами.
Бовтаючись у кульбаці слідом за Разею, Сірко мимоволі пригадував події останніх часів і подумки усвідомлював велику вислідну істину, що вимальовувалася все яскравіше в його уяві. Колись майже всі козаки-січовики та й реєстровці, яких знав, були одностайними, а головне — чесними і слівними. Нині ж що далі, то менше спостерігає в людях як чесність, так і слівність. Адже вони прийшли до нього від батька Сулими, а все, що від батька,— святиня. Можливо, саме тому й прикипів серцем до Івана Разі, що для нього чесність і слівність також святиня.
Зустрічаючи по дорозі донські висілки та нарешті й станиці, Сірко все більше переконувався, що поруйновані вони значно рідше, аніж отакі ж села і хутори у рідному краї. Впадав у вічі йому і ліпший добробут тутешнього простого люду, гостинність і значно менша наявність руїн...
— ...Нас оберігає домова з калмиками, танаїсцями та яїками, якої дотримуємось ось уже скільки років,— пояснив йому Разя оту загадку,— та й Московії заслоною стоїмо, то більше доводиться берегтися татар та турків, а у вас, бачиш, крім цих, ще ж «свої» людолови он які...
— То у вас і домова якась є з Москвою? — поцікавився Сірко.
— Раніше не було ніякої, а ось тепер, брате, для сіром та поспільства ніби й нема, а для отаманів, мабуть, щось таємне є... Бо лізти вони до нас, як до свого дому, хоч і не осмілюються, але дарунки всілякі старшині шлють, підкуплюючи її... Та й поспільство тримають через попів у пошані, бо ж, коли що, відмовляють у хлібі, а без хліба куди ж подінешся?..
— А ви оріть та сійте, і не треба вам царського хліба,— радив Сірко такий для нього простий вихід донцям.— Мало що свій буде, а й на торг ще лишиться...
— Хіба лише ти доходиш цього? — зітхнув Разя.— Батько мій пробував подати цю думку, так осміяли на весь круг старшини... Надивився я на світ і іншого виходу для нашого люду не бачу. Але ж попробуй поламати звичай. Треба б нам об’єднатися із Січчю, з Тереком, Яїком та Астраханню, од Карпат до Каспію, і тоді ніхто нас не переможе в отій козацькій державі,— захопливо подав він думку, видно давно гріючи її в собі...— Один круг, одна рада, одне військо...
— Що ж, по-твоєму, перешкоджає цьому? — подивився Сірко на співбесідника розширеними в подиві та захопленні очима.
— Що перешкоджає?..— подивився той чомусь на Леська, що не слухав, а пив ту перемову старших.— Вас тримає в лабетах король і магнати і, ділячи на реєстрових і посполитих та ще на старшину, володіє; нас пробують тримати чи тримають уже цар і бояри, лякаючи недачею хліба, анафемою та підкупами старшини; козаків Яїку і Тереку тримає в оброті ординський карачур Асад та зюнгарський хан, родак тайші... Та й старшина боїться владу втратити і наша, і ваша, і їхня, а без влади і статки, сам знаєш, відпадуть...— зітхнув досадливо він, примовкнувши, і оперезав раптово коня, ніби тікав від сказаного.
Сірко й собі торкнувся Велеса, той зірвався, але обганяти йому лисака вершник не дав, і огир пішов вирівняним чвалом. Сидячи в тряскому сідлі, Сірко обмірковував сказане, і чим більше про те думав, тим яскравіше переконувався, що його побратим не простий собі «есаул», як іменувався у війську, а чільник, що замінив би і самого отамана Михая, і наказного Півторакожуха собою, хоч і незаможний... Отак у чвалі, похнюпившись, він і плів нерадісні думки про те, як складеться його подальша доля і доля краю і як він буде до того причетний.
Тим часом Леськові Таранусі-Хромому настав час повертати праворуч, до станиці Переволоки, на Паншинський і Кагарлицький городки. Іван Разя довго наставляв його в чомусь, домовлявся про зустріч на оцьому ж роздоріжжі, щось передавав комусь притишено, доки той не попрощався, скинувши шапку і кленяючись із сідла своїм супутникам.
— У Войськову Ізбу тепер не заїду, а навідаюсь з дому,— приспинив Іван Разя коня, щоб порівнятися з Сірком.— Не терплю ні Наума отамана, ні його свиту з Лук’яном та Корнієм — родаком нашим.— І повернув лисака від поромної переправи на північний шлях, до рідної Зимовейської...
Вже як побачили її звіддалік, оту Зимовейську, господар пожвавився, розповів кілька пригод, що зв’язували його з тутешніми місцями ще в дитинстві, повеселів на лиці і приострожив коня. До самої станиці неслися вітром обоє. Сірко зауважив, що більшість колиб-хат були подібні до отаких же на Подніпров’ї, але чимало було й своєрідних, неподібних... Особливо йому впало у вічі оте розмаїття дітвори і челяді в дворах станиці, просторість загород для худоби і кошар, довжина будівель, те, що багато хат топилися ще й дотепер по-чорному.
Покружлявши вузькими завулками станиці, зроджуючи до себе цікавість у кожному дворі, вершники нарешті наблизилися і до Разиного. Сам Іван, правда, чомусь його не вважав своїм і в розмові називав батьковим, але Сірко помітив, як його супутник повеселів, забачивши рідне обійстя. На чималому піщаному пригорку воно розкинулося досить широко: хата, стодола, повітка, кошара, конюшня. В’їзд до двору був заставлений дощатими воротами, і вершникам довелося перед ними спішитись. Господар, лишивши послушного лисака, підступив до нового вушака, якусь мить придивлявся до нього, знімав каблучку, пробував її міцність, нарешті легко заніс ворота набік, пропустив Сірка з кіньми у поводі і так само без поспіху заніс ворота на місце, накинувши каблучкою.
— О, Івасько!.. Ба-а!.. Івасько!..— пішов з-за стодоли назустріч Разі опецькуватий чорночубий здоровань-юнак.— А поріс!.. І не пізнати тебе!..— схопив він гостя в обійми.— Ото радість Ганні та мамі буде!..— тис він старшого брата.
— Пусти, Стенько!.. Ведмідь ти отакий!..— звільнився він нарешті.— Ходи сміливіш сюди, Фролко,— покликав підлітка, найменшого брата,— зборони мене, а то Стенька, бач, задушити хоче.
— Він і мене лупцює, і за чуприну скубе, і на сіно кидав, учора з коня на скаку турнув,— скаржився обраділо хлопець старшому братові.— Ти, Іваночку, побий його дуже, бо тато сміються з мене,— глибоко зітхнув хлопець образою.
— Неодмінно поб’ю і на копну викину,— заспокоїв малого Іван, посміхнувшись до Стеньки.
— Ти, змійчук, не нюняй, бо я й при Іванові тобі за ябеду намну вуха! — погрозився Стенька, погладжуючи дебелу шию лисака.— Все до татка та до мамки біжить, ледь що,— осудливо кинув поглядом він на малого.
Іван, забачивши стареньку матір, що поспіхом вийшла з хати, витираючи на ходу руки об фартух, відіпхнув малого рукою, наказав Стеньці приймати Сірка як побратима, а сам пішов неквапом назустріч тій: —. Радий, мамо, що бачу вас дужою... гарною та...
— Та, слава богу, ще ворушуся! — витерла наспіх фартушиною сльозу мати.— Де вже в мене та дужість і гарнота, сину? — припала вона до грудей Івана, розридавшись.— Чого ж так довго не давав про себе знати? — шмаркала вона, видивляючись на Івана.— І блідий ото якийсь, і худий!.. Чи їсти там бракує вам?..— запитувала вже в Сірка, що стояв у розгубі обіч.
— Всього досить, мамо,— поплескав син її по плечі,— не давав знати, бо не було чим хвалитися. Сидимо, як пні, там,— брав у свідки Сірка Іван.— Самі ж бачите, живі й здорові ми приїхали... А де ж батя, Танка?..— тривожливо запитався він.— Докійка?..
— Він...— затрималась мати,— виступці шиє Докійці, а Танка і Докія пішли на потік прати... А-а?..— недочула вона якогось питання...
— А ця ж хто в нас? — подивився Разя на малу дівчинку, що, шанобливо склавши на худих грудях руки, стояла в поклоні під стріхою.
— Діляра, тайші шістнадцята донька...— гнітилася мати.— Батько її взяв на виховання, вигравши в кості... Підійди, Ділярко, не бійся,— ласкаво покликала вона дівчину.— Іванко... наш старший...— відрекомендувала.
Дівчина наблизилась, опустивши долу очі, клякнула на коліно і на мить завмерла зі складеними коло лиця руками. Всі помітили, як загорілися вогнями її щоки, затремтіли пальці рук.
— Гарна ти, Діляро!.. Вродлива, як мати кажуть,— подивився він на стару.— Але... не розумію батька...— кинув погляд на дівчину і засоромленого Стеньку, що ніяково стояв поряд.— Чи не за дружину батько мітять тебе оцьому вовкулаці? — кинув він скоса оком на брата.
— Для чого собі брата, а мені нареченого ганьбити? — блиснув у очах дівчини докір, і вона раптово підхопилася з коліна.
— Більше не буду, їй-богу, ясочко, не буду! — перепросив гість дівчину жартома.— Я ж не знав... Не тутешній... То приймуть нас батя чи, може...— подивився він на родину запитливо.
— Невдоволений тобою ще з того часу, як навідувався ото в Азов,— пояснила наспіх мати,— а за Михая й не нагадуй йому...
— Приймуть, чому не приймуть... Лише пізнати не зможуть,— сказав Стенька, виручаючи матір.— Ведмедем обзиваєш, а сам обріс, мов коза. Міг би й поголитися, як їхати сюди. Як ось козак, побратим твій.
— Прийме, сину, прийме, лише ти вже не сварися з ним. Сам же знаєш...— просила мати.— Чого ж ми стоїмо отут, як на вигоні?.. Ходіть до господи... Даруй нам, дорогий гостю, що в радощах власних забуваємо людську гостинність,— перепрошувала вона по путі Сірка.— Прошу вас, діти!.. А киш-киш-ш! — плеснула руками на курей і індиків, що обступали всіх.— Киш-ш!..
Хата Тимоша Разі виглядала нестарою. Під солом’яним широким дахом, передня стіна її віднесена назад так, що в попідстрішші поза слупами була ціла галерея-прохід перед завжди трохи притемненими вікнами. Цим вона нагадувала отакі ж хати у картвелів та вірменів. Довга і невисока, вона ділилася на три частини: середню, в якій містився чулан і кухня, що палилася начорно, а по обох боках були світлиці. На правому крилі мешкали батьки з найменшою донькою, двома синами та Ділярою, а на лівому — Танка, дружина Іванова. Танка, властиво, і не була відокремленою, бо фактично і Докійка, і Діляра мешкали тепер постійно з нею із-за тісноти та хлопців, що часто скубли дівчат і збиткувалися.
Стара Мотря, що була мачухою Іванові і Стеньці і прозивалася в станиці Говорухою, любила всіх дітей однаково і не ділила їх на «своїх» і «чужих». З упередженням вона зустріла прихід до них лише Діляри, але згодом змилостивилася і до неї, поволі прив’язалася, як до своєї, і тепер уже не виділяла якось її, на радість Стеньці і старому Тимошеві...
Сірко, переступивши поріг, зауважив, що, хоч в середній частині хати і палилася піч, тепер було чисто, бо їжа на корм курям, індикам і свині готувалася у дворі, в кабиці. Та зовсім приємно був вражений гість п’янкими пахощами чебрецю, свіжовипеченого хліба і ще чогось знайомого йому і рідного...
Ще перед щеглушею в сінях та по путі Іван Разя коротко розповів присутнім своїм про свого побратима, хто він, звідки і як тут опинився. Січовики на Дону були у великій повазі для всякого козака як давні побратими, отож Сірка в хаті Разі прийняли і щиро, і радо вже з першого кроку. Більше того, завдяки повазі до січовиків старого Разі, що сам довгі роки був запорожцем, що і Мотрю собі відшукав аж під Черніговом, Іван та мати мали надію тепер пом’якшити трохи вередливе батькове серце, що був лютий на старшого сина за якісь тільки їм відомі гріхи...
Старий циганистий Тимофій Разя, виголений наголо, як іменували тоді, гирею, сидів коло лави, мав велику золоту сергу у правому вусі, пишні вуса, завернуті на кінчиках угору, і тримав у зубах кінці щетини від дратви. На зайшлих особливої уваги не звертав. Лише згодом, витримавши певну часину в мовчазній напрузі, що аж Сірка злякала, повернув голову, білками великих чорних очей зміряв старшого сина й Сірка, ткнув у роздумі у воскову грудку шило, неквапом поклав на лавку скошеного шевського ножа-кніпця і аж тоді обтяжено підвівся. Але, підвівшись, не пішов до сина, а попрямував до Сірка, оминувши Івана з розставленими руками для вітання.
— Не вмреш, перебий цю, палочнику і балабоне,— злостиво сказав він Іванові,— поки привітаю славного запорожця, якого бог послав мені, літньому, у хату на радість і втіху. Здоров будь, козаче-витязю!.. Раді, раді тобі!.. Будь як вдома у мене в господі... Сірком названий?.. Не чув з вашого коліна когось... Та не дивуйся, старий я вже, то й пам’ять втратив... Радію оце, ой радію на старості, що ви те осине гніздо взяли!.. Той Азов в горлі і донцям, і запорожцям звік стоїть... Тепер би, ковінька його матері, на Високий Поріг вдарити!.. Його не тяжче, аніж оту твердиню, взяти, лише вмілість потрібна та відчайдушна сміливість одностайна приступців. А... Хоча б десять літ скинути, не спинив би мене ні Наум, ні цар-здирця, ні ніякий король-лупіжця чи султан-мордирця. Я б їм всім!.. Не доведи боже! — чомусь перехрестився він, блиснувши налитими очима.— А тут стрільці саранкуваті рейваху наробили, що ви не віддали їм шубравців тих і шарпаків нещасних... То хвалю-у, молодці!.. Втекли ж, вважай, з душами від православних братів своїх та божих пасторів. О лупіжці притужні!.. О латиги і мошнорізці, прости господи!.. Нема кари божої на вас! — пішов він нарешті до сина Івана.— Приведи себе належне, то говоритиму, а так — і бачити не хочу! — сказав синові і пішов геть з хати.
— Іване, я тебе миттю зроблю на динара, алтина чи й дирхема подібного... Пішли на ту половину! — порушив роблено весело неприємну розмову з батьком Стенька, лукаво кинувши оком обраділій матері.
— А чому тобі, брате, і справді не поголитися чи, скажімо, не зробити оселедця старому всмак? — підтримав Стеньку Сірко.— Я певен, батька як підмінить, скажімо, козацький оселедець.— Йому все більше подобався отой заковиристий донський козарлюга Тиміш.
— Оце штука! — вигукнув у захопленні Стенька.— Спасибі, козаче, що підказали,— зачаровано дивився він на Сірка.— Жаль тільки, що оселедців я не вмію голити.
— Не біда, я в підмогу стану,— всміхнувся Сірко,— хоч і не вмію також.
— Та це ж знаєте, що буде?!— підняв змовницько вказівного пальця Стенька.— Пир на весь двір!.. Їй-бо!.. Пішли... Дай нам, Ділярко, літепла трохи... Ото штука!..
— Ага, Ділярочко, дай-но, бо вони мене заріжуть удвох,— зовсім повеселів Разя після батькового холодного прийому.
За якусь годину чи дві з допомогою Стеньки та Сірка Івана Разю не можна було й пізнати. Січовик, та й годі!.. Оселедець виявився пишним і звисав майже аж за вухо, а підрізані вуса чорною підковою різко виділялися з піднісся аж нижче бороди на молодому, хоч і блідому ще обличчі.
— Хо-хо-хо!.. Хо-хо-хо!..— реготав Стенька, оглядаючи брата.— Оце втяли!.. Ну й догодив ти, козаче, старому порадою. Підросте чуб — обов’язково так голитиму голову!
— Зовсім топре! — обдивлялася й Діляра майбутнього дівера, надійшовши в хату.
Увечері старий Тиміш і син при активній допомозі Сірка і Стеньки пили мирову. Сиділи з ними за столом і ощасливлена, як ніхто, вродлива Танка, і обраділа Докійка, і тиха, з прихованою лукавинкою Діляра, і, звичайно, присідала, обслуговуючи всіх, мати Мотря. Не обійшлося без позичок в борг, але яких тільки питв не було, яких страв лише не наготували в честь гостей сьогодні! Навіть на Великдень не було і половини того в Разів! Сірко вперше тут попробував чимало такого, чого дотепер і не знав ще. Найбільше йому сподобалися гостра пулава з бараниною, смажені печериці, маленькі білі буцики зі сметаною, знана з віків пшенична колиба в маслі і потапці — маленькі білі сухарики — в юшці з медової сити... А над все — білі, аж жовтаві, що мед, солодкі кавуни і такі ж груші, принесені в кошику сусідкою-кумою...
...— Нема життя від ляхів та унії народові,— скаржився підпилий Сірко,— повірите, батьку, бідність така всюди й розруха, що страшно й подумати!.. Су-ціль-на-а!..
— Воно і в нас, сину, скоро не краще буде,— скрушно говорив старий.— Розперезалися брюхоцар та бояри так, що аж до наших колиб уже черевом дістають. Лінію ж перенесли аж під бік до нас!.. Все їм мало, все не нажеруться, як сарана. На кріпості роби й давай, на лінію плати, пасовиська наші в займанщині порізали... А щоб ви повиздихали!.. Думаєш, з того щось робучому люду попало?! Анічогісінько!.. Стогне, бідний, і животіє!.. Наблизившись аж під бік, бояри тепер і до нас зазирають заздрісними очима, ласий кавалок уздрівши... Як ми сміємо отак без них жити?! Не по-божому ж це!.. Ізбу нашу в Москві завели, яка ніби відає нашими справами, а хто вас просив про те, хто давав згоду?.. Не питають!.. Отаманам даринами пельки й очі заливають, то оковиту, соболі та куниці везуть, а нам, козакам, кістьми лягати перед турками, татарами та всякими агарянами... А це вже й попів налізло, своїх наслали — сповідаєшся і дивись, бо... Так ніби ми смерди боярські, а не козаки споконвіку,— скаржився старий господар.
Було і випито чимало, і наговорено не менше. Більше гостили його, Сірка, аніж сина Івана. Батько явно давав перевагу запорожцеві, чому таємно тішився і Іван Разя. Згодом до двору насходилося гостей повно, то побратимів Тимошевих, то сусідів і сябрів, то їхніх родаків, то колишніх товаришів Іванових, і всі несли, що хто міг, у двір, усі співали і гоготали до запівночі. І ніхто не пам’ятає зі старших, окрім жінок, коли оте пошанування гостей скінчилося.
Десь таки невдовзі Іван Разя, порадившись зі старим, подався із Стенькою у станицю Черкаську до отамана Війська Донського, а Сірко лишився спочивати, набиратися сили. Поволі він звик у чужому дворі до отієї пошани, яку знав лише частинкою дома, щодень маючи і їжу смачну, і чисту одіж, і пахуче до знепритоми сіно для сну. Вдень, як мав бажання, проминав застояного Велеса аж ген за станицею і вертав ним лише тоді, як піна милом падала. Не раз йому в супутники просився і малий Фролко, і тоді вони вдвох піряли степами, вертаючись хіба на ніч.
Нарешті вернувся і Іван Разя з Черкаської. Вернувся злий і знервований, бо отаман Великого круга Наум довго морочив йому голову розмовами навтяки, поки не нагадав, що вони, мовляв, узяли в Азові незчисленні скарби, а до канцелярії прислали йому непотріб, що головна канцелярія надіється нарешті отримати належне за дозвіл піти в похід, за призначення Михая наказним у поході тощо.
— Ледь стримався я,— хвалився в родині Іван.— І куманьок ваш, тату, тієї ж співає, перед Наумом сучиться,— сплюнув він досадливо.
— Батько Корній мені лошатко пообіцяв подарувати на іменини,— хвалився в захопленні Стенька.— І шаблю, казав, дасть справжню!..
— Тримай обома руками, матимеш! — бовкнув озлоблений старий.— Він і лошака тобі подарує, і шаблю дасть.
— Їй-богу, обіцяв,— перехрестився Стенька.
— Не лишайте Азова нізащо!..— стукнув по столу Тиміш Разя.— Нізащо!.. Ич, якої співає агарян Наум. Видно, цар те нараяв йому, щоб ви лишили фортецю. А царя та бояр підкупив султан. Ось хрест святий — правда це! — перехрестився він.
Як не приємно гостювалося, прийшла черга збиратися в зворотну путь. Стенька також просився, щоб відпустили і його в Азов, старий не дав згоди. Пекла Мотря гостинці обом, прали і прасували Ганка, Докійка та Діляра їм білизну, оглядав старий збрую та сідла, чистячи та охаюючи. А в понедільний досвіток отамани і виїхали.
Мелькали дерева, двори, ліски і лозняки, поки вибралися в степ, прихопивши в путі Леська. Іван Разя гнав коня, ніби зганяв на ньому злість і на отамана, і на родака Корнія та Лук’яна. «В них на умі бакшиш та данина ще не одержані за людську сукровицю, а про поміч ще й подумати не встигли,— згадував він сказане у Військовій Ізбі.— Бояться прогнівити царя-батюшку і його стрільців... Сучаться перед ними в шнурівки...»
А путь то спускалася, то здиблювалася вгору. Лиснілися серпанками на сонці струмки і потоки річок, зеленими застругами зводилися взгірки і гори, вставали яружисті надріччя, кремінні баби, хтозна-ким поставлені то сям то там і, звичайно,— оті бекети всюди, як прадавні привиди...
Десь аж на четвертий день побачили вежі Азова. Коні прискорили ходу, либонь, зраділи, відчувши недалеке пристанище, а Сірко нагледівши мури та вежі, відчув раптом, як туга змією заворушилася в серці. Десь жде ж його Софія. І відколи жде!
Аж оглянувся й подивився в той бік, де Мерефа; здалося чи справді покликала: «Івасю-ю! Іванку-у!»