Засвіти

60.

Наступного дня, як уже вибралося чимало січовиків до Хуторів на будову під орудою Кошовенка і ще кількох, призначених наказними курінними на цей час, із Січі поодинці, по два і по кілька урізнобіч понеслися вершники-посильні. Петру Гуку випало їхати у Капулівку, до батька Дмитра. Січове товариство зобов’язувало його прибути якомога швидше на Микитин Ріг із усіма охочекомонними сільчанами, по можливості на конях і при повній зброї...

Десь у плавні пішов верхівцем і Василь Шевчик до паланок та зимівників, на острови річки Томаківки вирушив січовий дяк Петро Буркун із цілою сотнею нетяг-новоприбульців, поправився на Дон Савуй Бурчевський з власною охороною і балагулами — за зброєю, кіньми і, може, охочекомонними донцями. Туди ж разом із Савуєм пішов і Сірків молодший брат Нестор як джура в Бурчевського. Вирядилися вже по обіді валкою на волость за харчем та охочекомонниками і Сірків брат Максим з кількома старшими козаками — Карпом Притикою, Варламом Ремезом і Никодимом Довбнею. Та найбільше втішив і отця Михайла, і Сірка вчинок Левка Коржа, того самого, що був схоплений колись ушкалами і зумів повернутися на Січ. Випросивши під заклад з два десятки коней, він зібрав юрбу голоти, кількох татарів-січовиків і подався з отим загоном як ватаг у степи — до мурз за кіньми...

Довідавшись про передані королем гроші, про можливий похід на Стамбул, Січ ожвавилася, закипіла, і від того ожвавлення стало зігріватися потроху повітря, відчутніше припікало й сонце, танула крига, сніги. А ще ж була надія — а де надія, там і віра, що появиться на Січі їжа, одяг, позбудуться лиха, яких тільки й бракувало їм, вчорашнім викотцям.

Сірко не мав часу на сон, на їжу, на спочинок. Він помітив оте суцільне збудження козацтва і сам заполонився ним понікуди. Метався із кутка в куток цілого січового острова, радив і наставляв, балагурив і підохочував, тесав, конопатив і смолив, переглядав зброю і збрую, потроху роздавав голитьбі свою одіж, білизну, онучі, а як у нього вже не було того, брав із залишених сулимівцями тороків по куренях, щоб якось зарадити біді.

Майже щодня він відвідував острів Бучки, де йшло відновлення поруйнованих колись куренів. Тішився з того, що вони на очах оновлювались — обставлялися і крились очеретом, мали сплетені з лози полики-нари, на яких лежали товсті мати із оситнягу, лепехи та рогозу замість перин-подушок і ковдр...

Сірко диву давався, як і самі будівники, як скоро можуть люди оживити все мертве, коли справді захотять. Кілька старших козаків навіть козацькі казани та невеликий мідний дзвін десь відкопали із попелу та жужелі. Радості було з того, ніби вони відрили неабиякий скарб. Адже дзвоник будив усіх вдосвіта, кликав на обід, а казани давали можливість готувати юшку для всіх разом, а не зокремішно, коли мали лише один, узятий із Микитиного Рога казанчик. Неоднораз з ними разом пригощався ситою юшкою і Сірко, радіючи і за людей, і за себе. Та вже справжнє свято відбулося на острівці, коли туди під’їхав балагулою Сірків брат Максим із Карпом Притикою... Борошно, цибуля, перець, часник, олія і навіть сало геть розчулили січовиків, а сулія оковитої збудила нечувану радість. Сірко й сам кричав як навіжений, кидав на радощах Максима об землю, цілував вусатого Карпа Притику, оголосив цей день початком свята і привселюдно першим попробував черпаком оковитої. Та ще більше оті балагули потішили козаків на Микитівській Січі, куди Сірко зразу ж вернувся. Козацтво втішалося їжею, напоями, а він — селітрою й поташем, фузіями-кремнівками і ядрами до гаківниць та добротними луками.

Робили і інші посланці свою справу. Їм у поміч, правда, ставала весна. З настанням тепла прибували свіжі лави викотців і козаків із паланок, зимівників, бродів. Порадившись із Конограєм, Слимаченком та іншими, Сірко попросив цілий десяток нових курінних бути наказними, присвоїв назву куреням, а Петро Буркун склав новий січовий компут на кожний курінь... Всі новоприбулі були негайно залучені до вправ, якими тепер відав постійно Слимаченко з кількома старшими козаками та Левко Конограй-Чорноморець. Крім келепів, стріл, луків, кадубів, списів і обіддя, день у день тесалися і довбалися, смолилися і посудилися чайки і байдаки і не лише на Січі, а й у хуторах, на острові Бучки, в Томаківці, ба навіть у Капулівці...

На хуторах відав усім Сірків батько Дмитро, а в Капулівці — старий Лука та отець Гнат Шульга.

Іван Сірко, недосипаючи, недоїдаючи, без обрання був уже і так ніби кошовим. Допомагав йому в усьому і Федір Лютай. Вони були усім козакам і посполитим знаними отут, відомими, поціненими. Неприємно турбувало їх тепер лише те, що обидва вони куренів своїх не мали, як всі сімнадцять курінних, хоч і наказних. Правда, в Сірковому віданні лишився джура Петро Гук, колишній його джура Гнатко, а тепер Гнат Турлюн, однокашник Василь Шевчик, дебелий і трохи горбатий Варлам Ремез та жердинуватий Никодим Довбня. Не відмовляли їм обом і курінні ні в чому.

Минуло лише два тижні, як Сірко приїхав сюди, викликаний отцем Михайлом, але скільки вже зроблено всього, скільки налагоджено, спрямовано в певне русло і порядок. Не бродили «нічиї» викотці по Січі, не блукали новоприбульці, не стало голодних і роздягнених. Щодня на Січ прибували не лише втікачі, а й балагули з харчем, зброєю, одягом, а в суботу під вечір мешканці Січі і очам не повірили, як із саг і річища, ступаючи з острахом по ніздрюватій, уже покритій водою, кризі йшли виладуваним довгим ланцюгом на Микитин острів коні. Цілий косяк їх, ба більше, цілий табун, мов з води, виходив з очеретів... Коні, щоправда, худі були виснажені і зимою, і довгим голодним шляхом, але ж — коні! Бахмани! І вели їх татари.

— Чиї коні правуєте? — спитався Сірко по-татарськи, як проходили мимо.

— Сефера-казі, візира альмсарайського,— відповів передній, приспинивши довгогривого, лохматого коня.— Чи приймете нас, бо ага Лефко нас запевняв, що приймете? — допитувався табунщик про наболіле, видно, для нього.

— Ведіть попід берегом отуди в кут,— наказав тому,— а вас приймемо! — заклопотано кинув він, думаючи вже про корм для отакого табуна.

Чоломкався із Коржем, ледь не плачучи від радості, незграбно обнімав татар-січовиків, зморених, охлялих, голодних... Морочився, як віддячитись гідно візиреві...

Уже наступного дня, після ради з Лютаєм, отцем Михайлом, Петром Буркуном і курінними Сірко ублагав батька Корнія відвезти Сефер-казі належні за взяті в того коні гроші. Зі Слимаченком у всеозброєнні поїхали і Василь Шевчик та Гнат Турлюн. Щоб скоріше відгодувати пригнаних коней, їх одразу по виїзді із Січі Слимаченка розподілили по куренях, а курінні — по нетягах-козаках, ну а ті вже те й робили, що рвали та жали їм торішні трави... Спішно будувалися при березі й додаткові стайні, підганялася збруя.

— Такого ще війська, гадаю, не мала Січ понині,— запевняв усіх отець Михайло.— Чей же, більше двох тисяч козаків тепер у компуті і майже поспіль оконених. Є порох, селітра, списи, шаблі і навіть гаківниці,— перелічував він зброю.— А ще ж ріка не зовсім скресла. Гадаю, слід викликати сюди решту старшин, все козацтво, бо ж і рада на часі.

Старшини і козаки, що верталися зусюд, дивилися на все в розгубі, не вірячи, що в зимову пору і за такий короткий час можна було стільки зробити. Не йняли вони віри й тому, що на острові могла зимувати така маса козацтва, що вона була вже озброєна, навчена і навіть оконена. А коли дізналися, що на березі стоїть аж сорок поконопачених чайок, то й зовсім губилися, бо мали і свої надії, і свої пропозиції, і прочили себе в чільники, в душі вірячи вже, що вони ними будуть... Та найбільше здивувало старшин прибуття Савуя Бурчевського. Бо поява кількох сотень коней з Дону і всілякої зброї, навіть гаківниць їм здавалася неймовірною.

— Мій уродзонний, ватаже! — йшов на очах у всієї старшини Савуй на Сірка.— Побий мене Перун, коли я вже не на Січі! — вхопив він того в оберемок.— Віват, пану Івану! — крутився в обнімі він із Сірком.— Вшистко достав! Вшистко, пане брате! Ті рицажі: і Стенька, і Фрол Разіни, матко найсвєнтша, все здобути помогли для пана... Просяться в ойця до нас на Січ обоямо. І прибудуть. То єсть правда, як пан буг на небі! — викрикував він у захопленні.— Прендко будуть!..

Сірко ледь одірвався від нього, щоб обняти брата Нестора, що чекав обіч, тримаючи за повіддя свого і Савуєвого коня.

— Стажець Тимош Разя Несторка за тебе пшийняв! — не давав він почоломкатися братам.— До правди так! Як маму кохам! Хвалив тебе за звитєнжство!..

Старшини привіталися із Савуєм стримано, коли не більше, а колишній отаман його, Михайло Ханенко, навіть почоломкатися не спромігся зі своїм наказним.

— Де ж курінь, пане Савуй, отой, що я тобі лишив його? — спитав він докірливо Бурчевського, не приховуючи роздратування.

— Пан отаман турбується про курінь?.. Похвально, але юж бардзо пізно, пане! — докорив тому у відповідь Бурчевський.— Курінь — є, курінним — інший, пане, пшепрашам!..— пішов він до балагул за Сірком.— Благословіть, ойтче, мій поворіт,— вклонився по путі Гунашевському.

— Бог благословить, лицарю! — вклонився отець Михайло йому, стоячи між старшин.— Хороший козак — побільше б таких,— сказав він до загалу стримано.

Не встигли ще й балагули розвантажити, як Сірко і панотець попростували до канцелярії, ніби змовившись.

— Приїхав отой Нестеренко, що був на сеймі, а з ним ще отой, що приїздив колись, Нечай, чи що... В одязі реєстровців, добрих коней мають і двох джур із собою,— говорив по путі Сіркові Петро Гук.— Щось спішне, видно, в них, бо таки зразу і пішли до канцелярії...

— Ще хтось з ними пішов туди? — перепитав заклопотано на ходу Сірко в джури.

— Ні, не було ніби нікого, отамане,— знизав плечима джура.

В канцелярії Сірко і отець Михайло застали лише двох гостей: Івана Нестеренка і Данила Нечая. Ті обидва зустріли їх, як знаних, приязно, тепло. Чоломкалися, розпитували, бажали, втішалися порядком на Січі, доглядом і товариства, і будівель, і всіляких добр козацьких. Хвалили Сірка за створення притулку для поспільства і тут, і на хуторах та перевізках, і на островах.

— А йшли ми сюди з перепусткою від гетьмана Барабаша,— сказав Нечай, включаючи в розмову і отця Михайла.— Без того не пропустили б жовніри і драбанти. Ночували на Хортиці. Війська ляського там — що кіт наплакав, загінчик... Скільки ж його і на Чортомлицькій Січі... Пообіцяли ми їм розвідати, що тут у вас і як, і на зворотному шляху доповісти. Бо вже знають, що і тут чимало голоти зібралося, і на островах повсюди. Хваляться, що двома десятками драбантів, яко півнів, виріжуть вас усіх,— посміхнувся Данило Сіркові.

— Чи не благословите ви, отче, когось із сотнею товаришів на святе ратбище? — перервав Данилову мову Сірко,— Хай вернули б нашу святиню нам. Чей же, аж он як тісно нам стало і тут, і по річці Томаківці?.. І небезпеки збудемося для прихідців.

— Прудкий ти єси!.. Думаю, рано ще, сину! — заперечив споважніло отець Михайло Сіркові.— Ось вирішите взавтра справу з чоловими людьми отут, тоді вже, що вирішите, те й діятимете.

— А про сейм,— посмутнів раптом Нечай, глянувши на Нестеренка,— і говорити нічого. Ось пан Іван хай розповість вам.

— Слава богу Всевишньому, таки здійснилося,— обраділо перехрестився отець Михайло на здивування Нестеренка.

— Та що ж говорити?..— чухав потилицю той.— Глузували і кепкували із нас, яко із хлопів своїх, ба й більше ще! І не лише з обляшка — Ілляша, а й із пана сотника Хмеля, може, ще і дужче того. Прямо реготали на весь сейм!.. Ото збіговисько!..

— І король? — цікавився отець Михайло, посовуючись нетерпеливо на лавиці.

— Король — ні, мабуть, бо кричав на них: і на Вишневецького, і на Яблоновського та Чернецького, і навіть на литовського отого князя Альберта Радзивілла,— тягнув слова Нестеренко, не знаючи, куди подіти довгі руки.

— Із святих отців хто ж був при тому? — нетерпеливо розпитував Гунашевський.

— Я, отче Гунашу, добре і не запам’ятав,— морочився в пригадках Іван.— Чи Горіховський, чи Ліщинський, чи й ще якось?..

— Ліщинський, так-так, ватаже!.. Єпископ їхній, єзуїта запопадливий,— ствердив отець Михайло слова гостя і метнувся щось записувати.— Ти продовжуй, я слухаю,— сказав він на ходу Нестеренкові.— А реготали з чого ж?..

— Реготали? — подивився сеймовик на Данила Нечая.— Та ж чули-сьте, мабуть, забрав наскоком у пана сотника чигиринський підстароста хутір, полонив слуг, привласнив усі статки і спалив усе обійстя, а отой хутір та був подарований його батькові покійним королем, чи що ніби... Ну, Хміль і поскаржився на ті збитки сеймові, а ті — в регіт все обернули, аж короля сердешниця напала,— зітхнув Іван, утомливо змовкнувши.

— Так-так! — щось вирішував собі Гунашевський.— Ото справи!.. Ото вирішили! Хоч, властиво, цього і треба було сподіватися. То добре, що ви те побачили на власні очі. Не завадило б ще декому оте побачити отак і почути. А пан Кисіль же також був при тому?..

— Пан Кисіль?.. Здається, був, отче!

— Отож, бачите, як оті обляшки боронять нашу віру і брата во Христі на сеймі! — перехрестився чомусь отець Михайло.— Мусите оте розповідати всім зустрічним, знайомим і незнайомим, рідним і близьким, щоб знали,— тикав він вказівцем у діл, ніби отам лежала та істина, на яку треба було відкрити всім очі.— Всі чужинці нам будуть трактувати отак наші права і вольності, аж поки ми не зрозуміємо!.. Поки не збагнемо, що і образа свого — менше зло за лестощі чужинця!.. Так було, є і буде завжди!.. То істина ще древня!..— замовк він.

Якусь мить у канцелярії панувала мовчанка. Сірко пригадував слова Богдана Хмеля і в Фландрії, і вже в путі, і тепер, співчуваючи йому в горі, ловив себе на тому, що не лише отець Михайло клопочеться горем його колишнього сподвижника, а й він, Сірко, хоч десь глибоко ніби і тішиться, бо не буде вже сотник спиратися на короля, не надіятиметься на султана чи татарів, як говорив ото...

— Тепер Богдан-Зіновій поїхав із старшим сином Тимошем до хана,— заговорив згодом по мовчанці і Данило Нечай, ніби прочув оті сакраментні думки побратима, вразивши зненацька господарів.— Повіз сина на заклад дружби з ханом і можливої його помочі проти шляхти! — додав з часом.

— Як то повіз сина? — аж стрепенувся в зневірі отець.— Повіз у ясир? Хіба ви таки не підете на Стамбул, як говорив ти тоді? Хіба Хміль... Король дав кошти ж...

— Дав, мабуть, отче. Ляхи також знають, що ви тут готуєтеся іти на Стамбул і тому не шкодять особливо. Та й Високий Поріг, вважайте, знає про це. А це поціниться у свій час і буде вже тепер як половина перемоги над ляхами. Пан сотник аж слів не мав для дяки, що те отак вами рознеслося повсюди,— загадкою відповів Данило Нечай.— Півперемоги над ляхами...

— Чи ж не я вам казав, отче, що того Хмеля не второпати ніяк,— приходив до тями, звертаючись до Гунашевського, Сірко.— Адже сина повіз кому?..

— Можна второпати, пане Іване, якщо проїхати аж від Варшави край,— сумовито згодом сказав йому Данило.— Люд же стогне увесь і б’ється з думкою: або волю здобути, або вдома не бути!.. Отож Стамбул почекати може, а Богданів Тимко вузькими плечима може затулити нас від татарів чи й султана,— розважливо закінчив Нечай.

— Що ж, ватажі,— звернувся до всіх Гунашевський.— Завтра на Січі, може чули-сьте, Вальна рада. Будемо обирати батька для Січі, то, може, і ви притомні будете?..— глянув він на посланців.

— Та ще ж мусимо домовитися ось із паном отаманом про подальше,— ввічливо заперечив Нечай.— Маю ж доручення від пана сотника дискретне...

— Пан отаман,— подивився Гунашевський на Сірка,— повинен стати ним обрано, тоді, вважаю, і домовлятися та ручитися можна буде.

— Воля ваша, отче!.. Вам тут видніше, хоча ми переконані, що Сірко буде потрібний Хмелеві. Кошовим він волів би мати Лютая,— повинився Нечай, зглянувшись із Нестеренком.

— То як сказати, сини мої! — зітхнув Гунашевський і подумав: «Свого чільника хоче мати на Січі».— Є й інші потрактовники тут. Та й добавиться їх ще завтра, так гадаю... Хоча б наказним вдалося призначити Лютая.

Вечоріло, як із канцелярії вийшли попереду гості, а за ними Сірко і отець Михайло Гунашевський. Останнього одразу ж зустрів Петро Дорошенко і, наспіх привітавшись із Нечаєм, Сірком і Нестеренком, попросив отця вернути з ним, Дорошенком, до канцелярії у важливій справі. Сірко відчув образу, але стримався.