Засвіти

23.

Лиш тільки вдарив у дзвінку бляху, що висіла посеред січового двору, чатовий, як з куренів на майданище висипали з гамором і гармидером молодики. Старші вже давно поодиноко поралися по січовому господарству, чи за наказом, чи й без нього, і не могли стриматись, дивлячись, як молоді, підняті тим калаталом-билом від солодкого сну, неслися стрімголов до корит чи річки, щоб помитися і встигнути на ранковий збірний ладунок. Та найбільше їх цікавили ті, що не мали сили відірватися від постелі і затрималися, а тепер летіли з куренів під свист нагайки, як ошпарені, туди, де їх уже чекав сотник Шуліка із компутами...

— Щербина! — вигукнув він охриплим голосом, оглядаючи натовп.— Ставай в чоло ладунку. Та швидше, швидше.

— Гонивітер! — гукнув сотник другого згодом, піднявши голову.— Гонивітер! — повторив осерджено, не дочекавшись виходу з юрби молодика.— Де ти там занапастився?

— Може, Вітрогон, прошу пана сотника? — обізвався з юрби юнак.

— Який там Вітрогін ще? — нагримав на хлопця Шуліка.— Казав же тобі, забудь про свого Вітрогона, бо в компуті ти Гонивітер.

— Та я нічого...— пішов хлопець.— Мати казали, що Вітрогін.

— Побазікай мені! Смикодуб!.. Ей, Смикодуб! Скорше виходи, бо... По два там ставайте в лаву, чота за чотою. Та пустощі киньте, бо матимете! — глянув він на викликаних.— Шевчик! — погукав він голосно, заглядаючи в компут.— Де ти там, Шевчик? Матері твоїй парена ковінька...

— Я ось де, дядьку! — дзвінко обізвався названий, на диво малий на зріст хлопчина.

— Я тобі, ідолів сину, дам дядько! Ану підійди сюди,— кивнув він клично головою.— Пан сотник я. Тобі який пішов уже?

— Щось питаєте, чи що? — переступив з ноги на ногу розгублено юнак.

— Питаю, коли народився ти?

— А-а-а, мати казали, що в той день, як ряба теличка знайшлася.

— А, нехтемська теличка, ставай у лаву, Ряботеле,— посміхнувся у вус сотник, проводжаючи очима молодика.— Піддубний, Базіка, Замниборщ, Мірошник, Піймайвовк, Дерев’янко, Нечуйвітер, Мірчук, Квочка, Нетудихата, Нечай, Біда, Голуб, Русалко, Варивода, Недідько, Головокрут, Солонько, Чумак, Золотаренко, Сопілчук, Яненко, Балика, Ковбуз, Шинкаренко, Орловець...— викрикував він повільно, кожного оглядаючи і затямлюючи прізвища.

— Не Орловець, а Рябов я, ваша барська свєтлость,— заперечив і собі московською мовою останній.

— То ти там був Рябовим, а тут — Орловцем уписаний і не вередуй мені! — нагримав на сміливця сотник.— Сірко! — гукнув він згодом, оглянувши малу купку тих, що лишилися не в лаві.— Сірко! — повторив він нетерпеливо, ждучи відклику.— Ти де там, стонадцять кіп пшениці твоїй матері? Чому не озиваєшся, коли кличу? — кинув він гнівний погляд на Івана.

— А хіба я — Сірко?..

— А то ж яка ще мара?.. Тебе ж так пан писар вписав,— пояснив він докірливо.

— Не знав, пане сотнику...— почервонів новоназваний Сірко і пішов до лави...— Да-руй-те-е!..

— Тож знай мені,— пригрозив услід сотник, знову називаючи прізвища останніх новачків: Гутник, Шкляр, Глоба, Коряк, Власенко, Лимар, Сідляр, Коваль, Ободнюк, Бондар...

— Цей бурсак, видно, зозуленко, коли не знає свого прізвища,— сказав хтось із лави назустріч Іванові уїдливо.

— Він і коня, і збрую власну має...— заперечив йому інший...

— Йому це — Сірко, як мені — Шуліка липне,— чи то підтримав глузівника, чи то заступився за Івана сотник, і пішов поволі понад лавами оглядати молодиків.— А тобі хто гаплика відкусив... а бабку куди заподів?.. А ти чого скривився, як середа на п’ятницю?— прискіпувався він до молодиків.— А тобі ж хто це балабуху на губу посадив? — порівнявся він з Квочкою.

— Упав, пане сотнику, їй-богу,— зам’явся хлопець, кинувши недобрий погляд у бік Івана.

— Це ти вже йому тамгу наклав? — глянув глузливо Шуліка на Івана.— Зріж сьогодні ж чуба, бо ворони загніздяться,— скубнув він його, відходячи.— Відведи його, Квочко, до голяра.

— Слухаю, пане сотнику.

— Зараз усі ідіть на покорм, а по тому будуть вправи в стрілянні і на конях. Та хутко мені повертайтесь! — роблено грізно нагримав він, відходячи до канцелярії.

Молодиків як вітром здуло, а згодом, як заграли на збір сурми, вони всі кинулися до стаєнь. Іван також підбіг до буланого та зупинився, бо хтось із вельми спритних молодиків уже заклав ногу в його стремено.

— Ти чого тут?.. Не бачиш хіба, що це мій!?..— обурився Іван.

— Як твій?.. Проснися...— полетів юнак, шарпнутий господарем, із сідла.— Ти ба! Це правда не мій, бо мій такий сірий, аж вороний,— юркнув той по стайні шукати щастя...

— Всі коні розібрали?..— гукнув сотник до молодиків, сидячи верхом на своєму рослому білаші посеред майдану.— Безкінні ідуть з тобою, Несвітайле, на лучне поле. Пищалі і луки в комірного. Та не гайтесь і дивіться мені там, щоб не довелося потім кому скидати штанів!..— гукнув він весело.— Чота на конях, мені вслід! — повелів і погнав коня із Січі через вал, в бік моста над ровом.

Вистояні коні, і ті, що були власністю молодиків, і січові, ішли жваво, форкаючи та витанцьовуючи клусом під вершниками.

Тупіт кінських копит, іржання і форкання, а ще ясність заспіваного птаством дня збудили в молодиків цікавість очікуваного. Позаду залишилися січові вали, сторожові бекети. Сховався поволі і битий шлях за пагорбами та балками.

Шуліка, що їхав першим, нарешті спинився, довгенько оглядав довкілля, поки обважніло не скочив з білаша, кинувши повіддя джурі.

— Ану спішуйтеся! Чатові до мене! — гукнув хриплувато і, толочачи дикий травостій, повів їх для чогось за вибалок.

Молодики розводили ошкірених коней, що зачинали бійку, будячи іржанням принишклий степ. А він дзвенів і заливався, бродив і зелом запашним, і життям розмаїтим птаства, комах, різновидих звірів та звірків, чаруючи уяву хлопців, особливо Іванову. І він, прислухаючись до перепелиного лункого виляску, був як заворожений усім цим дивним сотником Шулікою, побратимами, суквіттям, духмяними пахощами різнотрав’я, в якому ніби вплав ганяв і носився, як заворожений, тепер уже всіма рідно прийнятий його пес.

Та що це?.. Собака раптом хижо загарчав і, скавулячи, кинувся в страсі до гурту молодиків. Всі зауважили те і, переглянувшись, насторожено втупили погляди туди, де підводилися із трав невдоволені чатові, що вже міряли кроками відстань з того місця, до якого їм вдалося підповзти непоміченими. Десять, одинадцять, дванадцять...

— Ми так забавилися, що ви могли б підповзти й ближче,— виправдувався хтось із гурту.— Молодець у нас пес, виручив...

— І підповзли б, коли б не оцей Сірків лахмач,— гнівалися чатові.— Сотник наказав їхати всім до нього,— пішли вони до своїх коней.

— З оцієї долини,— показав рукою Шуліка,— вроздріб, поодинці, вискочили із засідки татари. Он там, де ми розставили міти і віхи, вони мчать стрімголов вам назустріч. Тож мусите по парі, їдучи їм назустріч і об’їжджати кожного, стинати їм голови, сиріч вершки отих вішок, що ми вам настановили,— споважнів він, оглядаючи кожного: — Приготуйтеся як слід! Шаблі з піхов! З відстанню в двадцять кроків скачем перша пара вперед руш!..

Пождав мить і вже потім: — Друга їй услід! Третя! Четверта!..

Молодики, хоч і невлад, як хотілося б старому, та рушили пара за парою то вдало, то невдало стинаючи ті віхи на своєму путі. Блищали леза шабель на ранковому сонці, дзвінко шуміла під копитами прим’ята сухувата тирса, в котрогось із коней грала селезінка, а над усім заливалися невгамовною кипінню в небі жайвори.

Старий навчитель-ватаг сотник Шуліка, цмулячи люльку, дивився на вправи молодиків, як робив це вже кільканадцять років, оцінював їхні хисти, порівнював з попередниками, значної частини з яких уже й на світі не було, осуджував похибки й невдачі і десь глибоко в душі незлобливо заздрив і їхньому молодечому захопливому завзяттю, і тій незграбності в руках і рухах, у вершникуванні, яку в багатьох помічав, спостерігаючи за вправами збоку. А молодики, поглядаючи на старого, ще завзятіше бралися до роботи.

— Так, сину, так! Коси їх, клятих! — зірвався з місця він, коли під’їхав Іван.— То ти вже й у цьому трохи тямиш?.. Хто тобі гострив косу? — порівнявся старий із Сірком.

— Сабрі, пане сотнику! Полонений в отамана,— пояснив хлопець, помітивши питання в очах навчителя.

— Гостра шабля в козака — то половина успіху завжди...— не втримався не висловитись сотник.— Ну, продовжуй!..— Ніби стримав себе він.

— Слухаю, пане сотнику! — Пішов знову скачем Іванів буланий.

Вправи тривали довго. Юнаки старанно виконували свої обов’язки, ставили нові вішки, стинали їх і поновлювали, толочачи травостої уже притомленими кіньми...

— Гостра шабля в козака — то половина успіху, кажу,— повторив сотник знову в гурті усіх молодиків, що зупинилися за наказом навчителя.— Тепер Сірко хай їде першим, а ви ширше відкривайте очі та придивляйтеся. Як порубаєте й ці вішки, в той бік їдучи, то назад повертайтеся навперегін, під твоєю, Одуде, орудою, так, ніби ви тікаєте від напасників. Бо втікання від ворога також непроста штука... Почали!..

Пари знову понеслися травостоєм до вибалка, і лише згодом Шуліка завважив, як виладнувалися вони на пагорбку, видно, ждучи наказу Одуда про перегонний побіг від уявних бусурменів. Якусь мить там не було ладу, але ось таки дав раду всім молодик, ряди зрушили, зірвалися з місця і понеслися в безладді прямо на нього.

Іван, зачувши наказ, помітив, як виструнчена лава заколихалася, рвонулась вигнутою лінією вперед і поступово, ледь помітно, лишилася десь позаду за видносвітом очей, повнячи його груди радістю. Мелькала лише голова червоного Нечаєвого коня, як тінь причеплива, і трохи позаду — мишаста під Квочкою, та й вони, слава богу, зникли неподалік від сотника, що наглядав з коня за вправою молодиків.

— Добре тікаєш, ковінька його матері, хлопче,— поплескав буланого Шуліка, як усі зупинилися, щоб послухати навчителя.— А ось що не оглядаєшся зовсім назад, то зле... Треба знати всяку мить, що з ворогом і де він... Тепер будете арканити по черзі он ту віху. Відв’язати всім аркани! Підготуватися до вправи!.. Та не зламайте і не зваліть її. Той, хто заарканить віху, мусить умліока наблизитися, зняти петлю з неї і від’їхати якомога скоро обіч, щоб дати іншому можливість зробити те саме. Чи всі зрозуміли мій загад?.. За Нечаєм — скачем руш!..

Подарований Кривошапкою аркан Іван аж тепер по-справжньому оцінив. Він був легший за січові, сиром’ятні чи шнурові, навішені на кожне сідло конюшим, кидькішим за них і зручнішим. Та в ньому була і вада, бо знімався він тяжче, і Сірко, усім на радощі, затримав вправи, возячись коло тугої петлі.

— Розв’язувати на ворогові петлю можна й повільно,— утішив Івана по скінченні вправи Шуліка, вибиваючи люльку.— То не біда, хлопче, коли ти її на комусь розв’язуєш, а не хтось на тобі... Перепочили трохи?.. Сідайте на коні і по двоє будете стягати один другого із кульбак. Як хто зуміє, так хай і діє. Усе дозволяється. Отож — починайте!.. По два!.. По два!.. Та роз’їдьтеся ви геть!.. Чого згустилися?!

Хлопці чубилися, стогнали й кректали, висіли і перевалювалися із сідел, падали, як груші, і знову дерлися на коней... Дехто вже зайшов у справжнісіньку бійку, борюкання, і сотник робив вигляд, що не бачить отих порушень. Падав і Іван не раз уже, і валив із коня уже не одного він, міняючись напарниками... Нарешті сотник зжалився над молодиками і оголосив перерву. Довгенько підсумовували молодики разом з навчителем оті вправи, удачі й поразки в них кожного, сидячи на пагорбі у великому колі.

— Тепер, спочивши, можете трохи і почубитися. Коні хай спочивають, а ви беріться за діло!.. Бити окровленого забороняю!.. Чули-сь те всі?..

Аж пополудні шляхами, що, зі слів сотника, були свідками лицарських подій, поміж кручами, могилами та байраками, що оживали в уяві кожного героїчним минулим, стомлені довгими вправами, побиті, в синцях, верталися молодики на Січ.

Багряне сонце вже падало, затухаючи, в холодне покуття осінніх хмар. Хриплувато і сонно вдарив над трибанною церквою січовий вечірній дзвін. Луна понесла його і стоголосо повторила у заплавах, гаях і дібровах Великого Лугу. Поодиноко виходили з куренів козаки на вечірню молитву по тижневім труді. Кінчалась субота, тиждень труда і вправ. Завтра спочинок, неділя...