Засвіти

9.

В хаті Кривошапки-Гунди, бо в Мерефі його, гундосого, слобожани прозвали так, готувалися до хрестин. Бігали, крутилися і Мотря, і припрошені нею на поміч Домна та Оришка.

— Порозливай-но, Домашко, будь ласка, горілку по ханьках, дзбанках, карафках та путариках, бо скоро, мабуть, і гості в хату будуть,— порядкувала господиня, що ходила слабою по родах.— А ти, Оришко, дістань квасу з погреба та налий у глиняний дзбанок, може, кому знадобиться...

Домна, пораючись, дякувала богові за послану їй радість, хоча й тривоги не бракувало: «Як то воно обійдеться? Який рішенець складуть? Вся ж, вважай, чолова старшина сюди з’їдеться нині, долю Івасика вирішуватимуть».

Мотря аж заздрить їй, бо та кілька разів на день миє, зачісує, обпирає Івася. Де ж то з тим упоратися б їй?

— Ти б, Домасю, пари собі шукала,— сказала якось несподівано.— Аж завидки беруть, як ти любиш тих дітей.

Промовчала, та й гості виручили. Першим переступив через поріг кошовий.

— Добридень господині. І тобі, Домашко, і тобі, Орисю,— перехрестився.— Гостей приймайте, коли ласка!

— Приймаємо, приймаємо!.. Просимо за столи зразу, бо світлиця тісна у нас...

— Бачиться мені, як би так партикулярно мовити, ми за короткі часи, хвала Всевишньому, вже вдруге оний поріг переступаємо з тої ж причини,— вступив останнім козацький писар, простираючи запітнілі шкельця окулярів.

— Та ми згодні паки і паки виказувати рекло-слово наше подяки господарям за умноженіє рода козацького і проказати Цвітну і Пісну тріоді за них,— продовжив його мову глухим баритоном низький і широкоплечий січовий ктитор, козак Василь Сом.

Гамір ураз наповнив козацьку хату, а тут ще і новонароджена дала про себе знати зі спаленьки... Малий Івась, насилу виплутавшись з-поміж гущі незвичайних гостей, шмигонув за Домною до кухні і, прикипівши до одвірка, дивився в шпарку на цікаве видовище.

— А мій десь, бачу, забарився,— турботливо сказала Мотря, переставляючи таці на столі.— Всідайтеся ж уже, прошу, всідайтеся.

— Я ось де,— виріс на порозі Кривошапка-Гунда.— Ти ж чому,— гундосив він,— Мотринко, товариство голодом мориш? — почоломкав він дружину.

— Та я ж...— почервоніла Мотря від сорому за той цілунок.

— Гадаю,— перебив їх отець Данило,— перше святий чин хрещення, як годиться, відправимо, а тоді вже до трапези божої приступимо.

Доки в малій світличці сповняли перед образами обряд хрещення, Домна переглядала на столах, доносила страв, питва. Вигляд у неї був і заклопотаний, і радісний, бо попри того, що все виглядало ніби й добре, була й непевність, яка не лишала її: ану ж м’ясиво смажене не смачне, чи печиво з закальцем, ану ж порося, що красувалося із хроном у зубах, обсипане паприкою, підведе їх? Чи риба в сметані несмачною буде?.. Наставили, аж стіл угинався, а вона боялась, що може не вистачити...

Та ось, слава богу, і по обрядові. Першим в чисту хату переступили отець Данило і ктитор Василь Сом, хрестячись.

— На перше місце, ваша милість,— поспішив Гунда-Кривошапко запросити кошового.— А біля батька ви, отче, з паном Василем Сомом.

— Спасибі за честь і вашество, отамане, та я особам духовним рад відступити це місце,— розважливо заперечив кошовий, оглядаючи страви на столі.

— Отрицаюся, ваша милість, отрицаюся, яко же я, раб, та й ктитор ваш, смиренні у господі цій, а ви служиві, то вам і сісти на горноє сідалище годиться уставниче...

Так і мусив кошовий сісти на покуті, а отець Данило і ктитор Василь обік його. Праворуч і ліворуч у них сіли інші козацькі і ратушні слобідські гості зі своїми жінками. Катерина завбачливо сіла поміж Кривошапкою-Гундою і писарем. Отець Данило довго вовтузився у покоївці, знімаючи з себе довгу вцяцьковану рясу та інше обрядове начиння. А коли по тому вернувся, то всі побачили, як заяснів на ньому новий козацький жупан, блискуча розвізерована шабля при боці, поцяцькований кінчик пістоля з-за китайчаного пояса і золочений хрест на тоненькому ланцюжку.

Сідаючи, він по-світськи крекнув, даючи всім зрозуміти, що є отець січовий, козацький, чоловий верхнього, низового та середнього братства вольного. А вже всівшись, якийсь час проказував, склавши руки, молитви, а згодом перехрестився і благословив трапезу. Почавши за померлих і полеглих, за волю і віру християнську во царствіє небесне, він завчено побажав довгого життя шляхетному братству козацькому та посполитому, сукупно міському і рольному люду українському та його фортеці — Січі святій і закінчив:

— Благослови, боже, яствіє сіє і питія сі і нагодуй тілеса наші оними снідями, яко едарами ти наситив єси людей своїх на горі Оливній!.. Не пристращаюсь,— піднявши мідного погаря-кухля з горілкою, продовжував він,— я до напитку цього, ібо писано єсть — чоловіку биті трезвому повсякчас, але заради оказії днешньої вип’ємо за здравіє і многолітство охрещеної раби божої — Софії, що знаймує у гречан мудрість, а в нас вірність, зичливість і любов до ближнього...

Глянувши ще раз на питво у погарі, він підняв його і одним духом вихилив до дна. За ним те ж небарно зробили й інші, примовкнувши. Зате жінки, як одна, лише пригубилися... Та, доки гості примовкло заїдали питво, що таки зразу багатьох врожевило на лиці, господар встиг налити вдруге.

Отець Данило неквапно витерся рушником-обрусиком, перечасував хвилину і, зглянувшись змовницьки з Кривошапкою-Гундою, узявся знову за пугаря:

— По падку цьому обсушимо сосуди сі за здравіє рабів божих: матері — Мотронії і батька — Григора, козака доблія...

І знову, як і перше, випили гості і змовкли коло смачних страв. Та отець Данило, ніби заведений, розповідаючи різні пригоди по вгамуванні голоду, підіймав і підіймав погаря-кухля, виправдуючись то випадком, то оказією, і благословляв, підшукуючи доречних здравниць: то за довголіття кошового та кошовички, писаря та війська, за Січ-матір і її синів — січове братство, а вкінець: «За процвітаніє православія на острашення племенам бусурменським, язичеським і прочая тварі, налізаючій на землю обітовану нашу...»

Аж пізнього вечора, після гучних пісень, троїстих музик, заздалегідь запрошених на підвечір, танків та галасу гості почали потроху розходитись хто самоходом, а хто й з допомогою близьких чи рідних. До запізна залишилися лише найзнакомитіші. Кошовий, покручуючи кінчик довгого вуса, розмовляв щось із писарем, отцем Данилом і господарем. Згодом до них приєдналися ктитор і війт, а ще пізніше, повкладавши спати дітей та декого з гостей,— Катерина і Мотря.

— Возитися з начинням, любі, зайве,— зауважила Мотря Домні та Орисі, що тепер нагадали про себе, прибираючи столи.— Це ж тільки початок, вважайте...

— Еге ж, не загориться ще й зоря, вкинула й собі кошовичка,— як і похмелятися треба... Та й нагода ж неабияка!.. — глянула вона на Мотрю.

— Хіба трохи упорядкуйте, може, на столах, та й спати, бо взавтра рано побуджу вас...— сказала та до дівчат.

— Гадав трохи побути вдома,— вів кошовий, затягуючись запашним самосадом з глиняної люльки,— та коли ж передали, що на Січ посли ханські приїхали викупляти того одноокого бея, що попався, грасуючи під Каян-Батою, та сейменів з-під Турецького валу, то, напевне, скоро й вертати маю... Не взнаватимуть мене скоро домашні, бо ж дуже рідкий гість вдома...— чи то скаржився він, чи то нарікав.

— Не говоріть, куме,— підхопив думку Кривошапка.— Нема спочинку нашому братові у тих відбоях. Я згадав оце, як бився отой одноокий ординець. Може, з десять козаків на моїх очах поклав, доки до нього мій Джміль добрався... Мені також немало перепало там. Дивлюся, аж він — рукою подати. Я його на аркан — цап! — та з коня... і тільки ото встиг, а вони як напруть, що оси ті, як напруть!.. Без Джмеля б не вибратися мені...

— Значить, п’ятдесят одного ми лишили своїх там, а їх чотири сотні й два лягло, та й у Січ немало привели...

— ...Та ще ж більше двох тисяч визволили від агарян ясирників,— додав досі мовчазний ктитор Василь Сом.

— А зброї всілякої та статків чому не рахуєте? — вкинув і своє слово писар, доминаючи вареника зі сметаною.— Вельмишановний наш гетьман,— крякнув він,— надто зобижений товариством нашим. На приятельському ринштоці сакраментально, похваливши доблійство козаків, верещаками і баймусами обзивав. «Мусив,— каже,— суплікуючи через ваше непослушенство Роставицьку угоду підписати зі шляхтою на глум та біду люду посполитого...»

— Гетьмана і в мішку не зловиш...— вкинув несміло Гунда.

— Еге ж,— підхопив ктитор.— Назад рачки лізе, бо тягнув, тягнув до шляхти, як державець, а це вже ніби До отого Філаретового отрока заграє...

— Не кажіть так, товариство зацне!.. Сагайдачний по-своєму усе бачить, а ви — по-своєму,— заперечив кошовий і, затягнувшись люлькою, додав: — І всі, вважай, маєте рацію.

— Так, цій виправі може рівнятися хіба що Барабашева,— звернув у інше русло розмову господар.— До речі, і Домні оцій він тоді поміччю став... Паливоди покійного дочка вона, царство йому небесне,— перехрестився він.

— Воля Всевишнього у всім пребиваєт,— обізвався і панотець.— Дочку-цурку тобі господь послав, коли ти вже нареченого звіднайшов,— кинув він лукавим поглядом на господаря, в ус посміхнувшись.

— До нареченого ще як до неба, отче,— підхопив жарт Кривошапка,— а журитись тим і бідитись не завадить тепер уже...

— Ба, правда, мені говорила моя Катерина,— згадав щось кошовий.— Так ось що ми вчинимо, Шапко. Дитина вона наша, козацька, хоч і догадувалися ото, що циганська чи татарська. Ні в татарів, ні в циганів таких небесних очей не буває, а чорнота від бога... То, кажу, щоб тобі і Мотрі та й хлоп’яті за мешкання і рахуби не було і стало все до шмиги, то доведеться громадою ростити його... Не один, чей же, він отакий?! Чи як пан писар, Олекса, гадає? — подивився він запитливо на Семирозума.

— Коли за преданієм іти, то годилось би йому кожного кошового іменувати батьком, як іменують оті голоцюцьки, що на Січі нині,— кинувши хитрим оком в бік отця Данила, сказав писар, бгаючи в роті маківника.

— А панотець як мислить?

— Писано єсть: «Хто чадо бездомне в дом прийме і іже отцем земним йому буде, оному отець наш небесний вознагороду ниспошле»,— завчено процитував той, ніби з книги вичитав.— В граматиці слов’янів Мелетій конфірмово тако же пишеть об оном,— подивився він на ктитора, піднявши догори вказівця.

— То тепер, по всій партикуляції, маючи решпект товариства чільного, черга за вами, батьку, кошовий і куме, заступити Івасеві отця земного,— заокруглив розмову явно зацікавлено Кривошапко-Гунда.

— ...А просто говоривши, я йому віднині диспозитор і батько? — оглянув обважнілим поглядом присутніх кошовий.— А ти, паніматко, що думаєш?

— Та що ж?.. Воля громади — воля божа, гадаю,— несміливо погодилася Катря.

— Ну то хай же благословить бог пораду честиву, а мені пора, бо возближається свята канонічна година...— перехрестив стола панотець, стаючи на нетверді ноги.

— Та ви б же, гістоньки, ще підкріпилися на ніч,— спохопилася Мотря.— Хоч по малому пугарику випийте за рішенець!..

— Душа міру знає, та за рішенець можна й випити, бог не прогнівиться.— Присівши, отець Данило зміряв очима дзбанка.— Погани пили, прости господи, до семи корчаг, себто черпаків, і нам, праведним диспозиторам їхнім...— перехилив він пугаря не договоривши.

Ще чимало по тому во славу господа нашого і віри він благословляв хрестинні питва, оповідав про нікому незрозумілі ухвали семи вселенських зібрань, нарікав на рішенець Тридентського собору, що затвердив зверхність папи католикоса, перелічував і ще чотирнадцять соборів, не признаних православною церквою; потім, розійшовшись, згадав флорентійські ухвали, що мали об’єднувати грецьку і римську церкви, докоряв якимсь перекинчикам і перескочникам, котрі «пруться, як мухи до меду, до світської влади і чварами домагаються патріарших митр, а в молебнях, дарах та писаніях наущають православних отців, яко овнів».

— Десниця дающого да не оскудіє, а... вознаградиться,— підвівся нарешті обважніло, даючи тим знати, що учта закінчилася.

В тісній спаленьці малий Івась сонно обнімав Левчика, не відаючи, що сьогодні отак вирішалась скалка і його великої долі. Не знала і новохрещена Софійка, що цей рішенець торкнеться і її колись сердечка...