Засвіти

61.

Новини одна за одною відвідували Сірка, губилися у плині часу і знову появлялися. Чомусь жалкував у душі, що таки розладнується похід на Стамбул, де сподівався якось зустріти і звільнити бабусю; шкодував, що, мабуть, дарма напосудив стільки човнів-чайок, що не він вирішуватиме, хоч он скільки доклав сили і енергії, долю Січі і товариства, бо все сплуталося із Хмелем, з королем, отцем Михайлом і з отим же товариством так, що і вгадати, як і куди все поверне, не мав сили... Вночі знову спав погано, прокидався, сідав і палив люльку, знову лягав, пробував заснути і не міг, бо заважали думи, бо гомоніли і скрипіли мажами новоприбульці, бо ставала перед ним то Софія, то Петрик і Ромчик, чи Марися і Яринка, то сестра Настка і мати Домна, і всі кликали його, і всі чекали, як бажаного.

День виборів на Січі завжди святковий, возився коло ятки корчмар Шмуль, витираючи столи і скамниці, чистили коней конюші, розпалювали кабиці під казанами кашовари, кричала пташка: «Лишай сани, бери віз!.. Лишай сани, бери віз!». Їй відповідала десь із протилежного боку: «Та поїдем по рогіз!.. Та поїдем по рогіз!»

Козаки давно вже поголились, помились, помолились і поснідали, і все те відбулося якось притишено, зосереджено, в монотонних гомонах і розмовах один на один, поки отак почав і січовий майдан заповнюватися, запруджуватися. І отам уже чомусь люд загомонів, ніби розв’язався, спершу тихо, стримано, а за якусь мить, ніби закипів, розбурхався і вилився піною через вінця... Хтось завів прадавні думи, їх підхопили кобзи, спершу несміло, а згодом сміливіше, гучніше, поки й усе дворище заграло, загуло, заклекотало...

— Начинайте!.. Чого ждете?.. Пора вже!..

Сірко став обік столу поряд із отцем Михайлом, відчуваючи себе якось не в своїй тарелі, і дивився на оте розхлюпане плесо голів і лиць, на отих крикунів, що прийшли вчора із Суховієм бозна і звідки, а сам чомусь додумував сумнівні благословіння митрополита Київського Сильвестра Косова, переказані ніби через Дорошенка козацтву, отцеві Михайлові і йому, Іванові Сіркові. «Звідки ж Косову знати про мене?» — здогадувався і, не знайшовши відповіді, вирішив, що Гунашевський сам те видумав: додав, щоб згасити неприязнь у ньому до Дорошенка...

— Чого ждете, питаємо, напинайте!..— гукнув із Дорошенкового куреня хтось, і Сіркові впали у вічі довгі і пишні, на кінцях розведені вуса в того крикуна, малиновий добротний жупан і на довгому гайтані-ланцюжку обвисла татарська перепустка-пайцза.

— Атож!.. Чого ждете ще?.. Пора вже!..— гукнули і з Ханенкового куреня — сам Ханенко учора лише прибув на Січ.— Почи-най-те-е!..

Сірко похмуро дивився, як дяк Петро Буркун розставляв на накритому столі атраменти, як отець Михайло, не поспішаючи, поправляв припертого до столу, срібноголового, з білого і чорного волосіння із кінських хвостів, замашного бунчука на відшліфованій восьмигранці-тичині, як, отак же повільно, він узяв зі столу хреста, перехрестившись, поцілував його і, змахнувши ним тричі над натовпом, сказав:

— Лицарі січові, козаки і старшини, брати і сини во Христі!.. Ознаймую вас, що, завдячуючи богові нашому, ворогам віри православної не вдалося знищити геть і доблесті вашої, і лицарських звичаїв, і кмітливих чільників, що поповнили собою місця покатованих і почивших в бозі попередників своїх!..— передихнув він.— Більше того, завдяки отим же попередникам, що поклали голови свої за віру православну, землю рідну і народ поневолений, ми скріпилися у вірі нашій і рішучості домагатися й надалі волі люду нашому і будемо просити бога милосердного тримати нас під своєю святою опікою... Тож ознаймую вас, що ми отримали...— чомусь зупинився промовець,— благословіння митрополита Сильвестра на ратство за віру і волю, за права наші, знехаяні ворогами нашими...— викрикував він, поволі вимовляючи кожне слово до натовпу, що був стишений отим казанням до завмерлості.— Поможи, боже праведний, нам усім у затії днешній обрати достойних і лицарством, і кмітом, і серцем, і розважністю, і несхитністю у захисті люду твого і віри твоєї, о боже!.. Поможи, бо без пастиря і привідці, боже, не живе і не може жити нарід і лицарство!..— говорив він, як молитву, оте казання.— Благословляю і вас, старшини,— примовк на мить його голос,— і вас, лицарі доблії, боронці краю нещасного, на святий вияв волі вашої, в обранні чільників осиротілої матері-Січі!.. Хай посядуть чільні місця найдостойніші!.. Хай бог наш Всевишній поможе їм достойно правувати вами, помножуючи славу батьків і дідів наших!.. Амінь!..— знову змахнув він тричі хрестом і поклав неквапом його на стіл.

— Гадаю, що, не маючи писаря, будемо вислуховувати кожного, не порушуючи порядку дідами заповіданого нам, будемо виказувати свою волю не криком і шарварком, а порядком, як звичай велить!.. Хто перший має слово із вас і кого прочить в кошові? — звернувся він по паузі.— Інших, гадаю, будемо обирати потім!..

І вийшли до столу два разом: першим Левко Кошовенко і другим — Левко Конограй, і поклонилися товариству на три боки.

— Кажи, отамане, своє і курінне бажання,— вклонився ледь помітно отець Кошовенкові.

— Я вношу свою особисту і підпільних мені козаків пропозу січовому товариству обрати на кошового і нашого славного отамана Івана Сірка! — гукнув він і вклонився натовпові.— Заслуги його в содіяному тут і неперевершені!..

— Я також, січове побратимство моє, приєднуюся до того разом із моїми чорноморцями-козаками, бо знаємо його і в боях повсюдно, і в господарських справах, і в розвагах, і в доблесті, якої багатьом із нас бракує, і в чеснотах диву гідних! — вклонився і Конограй товариству.

— Дозвольте, отче, і мені слово мовити,— вийшов з натовпу Павло Тетеря.— Я чимало чув про доблесті нашого отамана і при облозі Азова, і при боях під Кумейками, і в поході до Фландрії, і про його заходи та старання отут, на Січі, в цій ось зимі, але ж оті заходи були і вашими, отче, як і походи до фортець ним були під провідством інших, то при таких регентствах можна було і славу здобути, і життя приберегти...— приспинився він, чекаючи вражень від сказаного.— А нам нині, на те зважаючи, можна і помилитися, як старшинам, так і козацтву славному... Я пропоную на кошового когось іншого, літнішого і знакомитішого, як ось хоч би і пана Савуя Бурчевського чи й он пана Левка Чорноморця, знаного всіма здавна та й спокійнішого на вдачу, може,— вклонився Тетеря поштиво товариству на три боки, ніби вдаривши Сірка отим в лице.

— Дозвольте, отче, мені мовити,— вийшов до столу Суховій.— Я і мій курінь підтримуємо пана Павла і все ним отут сказане... — примовк промовець.— Ба, більше, ми за те, щоб кошовим був усім відомий, побратими-запорожці, Павло Тетеря, що лише зі скромності, виступивши щойно, не зміг себе запропонувати вам,— поклонився, трохи переждавши, він на три боки до натовпу.

Сірко чув, як горіли в нього вуха, як злоба темнила зір, як бухкало в грудях серце, вжикало щось у скронях і висихав язик у роті, проте не зрушився з місця, не глянув на промовців, не стис навіть пальці в кулак. Він дивився у натовп і ждав своєї долі, був ображений не тим, що, мабуть, його не оберуть кошовим, а тим, що він, Сірко, не вміє отак облудно говорити, заздалегідь зговорюватися з іншими, підступно охаювати все найкраще малими натяками то на нелітність, то на регентство інших, то й ще на щось... Тепер він заздалегідь уже здогадувався, що оті і поодинокі, і групові радження вранці на майдані були змовою проти нього, Сірка, були вирішеннями долі всієї Січі, в яку він скільки вклав, особливо цієї зими, і енергії, і коштів власних, і ночей безсонних...

— Дозвольте, отче, мені слово,— пішов із натовпу до столу Дорошенко.— Я жалкую, що отак скоро поміняв думку, але оте все, що я нині дізнався отут і про Січ, нашу захисницю і колиску, і про самого обранця першого, Сірка, і про його суксцеси повсюдні, змушує мене,— глянув він протяжно на Тетерю і Суховія,— сказати, що, коли бути справедливими, то не можна когось достойнішого назвати отут на чільника за Сірка сьогодні!.. Отож, підтримую в першу чергу бажання моїх козаків-викотців, а між ними й киян, а в другу — тих, що, вважаю, чесно виступили за нього першими...— глянув він у натовп.— А ще і ви, отче, дозвольте, і ви, товариство січове, прийміть мою раду обрати Сіркові у чільну старшину на Січі: писарем — сотника Федора Лютая, бунчужним — Савуя Бурчевського, суддею — Лавріна Мартиновича і дорадцями, зважаючи на події, що наближаються тепер, Левка Конограя та Левка Кошовенка,— гукнув він уже у раптом загамірнілий вдоволено натовп і поштиво вклонився спершу отцеві Михайлові і Петрові Буркуну, що виводив на папері оті пропози виступців, а потім і товариству тричі.

Виступ Дорошенка фактично був вирішальним, хоч ще й виступали козаки і за Сірка, і за Тетерю-Моржковського, і за Ханенка, і, особливо, за Федора Лютая...

— То чи не згодиться товариство кошове,— підняв отець Михайло над головою хреста, стишуючи тим шарварок,— з тим, щоб кошовим був Іван Сірко, а його чільниками: Федір Лютай, Савуй Бурчевський, Левко Конограй і Левко Кошовенко? — спитав Гунашевський обраділо у натовпу.

— Згода!.. Зго-да-а!..— Полетіли шапки вгору, ніби табун птахів знявся.— Згод-да-а!..

— Во-ли-мо-о їх!..— кричали.— Згода-а!... Сла-ва-а отаманові-і!..

— До мари Сірка! До дябла його-о! — репетували інші.— Лютая! Федора-а!.. Волієм-о-о!.. Тетерю!.. Моржковського-о!..

Не пам’ятає Сірко, як оте закінчилося, як батьки Слимачєнко і Дмитро Прихідько підносили болотної тванюки, яко старші, і мазали нею голови всім шести обранцям, як він, помившись, узяв незвично руками бунчука і підняв догори його і як поволі натовп затих від отого його жесту.

— Товариство чесне! — хотів викрикнути він, а насправді тільки ледь чутно сказав.— Дякую за велику честь мені від вас і обіцяюся до скону днів моїх бути з вами у щасті й біді, берегти разом з вами наш нарід, землю і святу віру!..

І кланявся тричі і він, і побратими-вибранці навсібіч...

— Мусиш, отамане, закривати раду вже і щось веліти до святочного обіду,— підказав Сіркові Гунашевський.

— Так-так, отче!.. Прошу, коли обід готовий уже, дати оковитої і новосічцям отут, і острівчанам відпровадити-и!..— заглушив рев натовпу останні розпорядження Сірка. І досі виладнуваний отой натовп, умить, як збурене плесо, розпорошився, розсунувся і поплив хмарою у всі боки...

— Тож благословляємо вас чільники, із обраннями і ми,— ступили до Сірка і решти обранців отець Гунашевський і дяк Буркун.— Хай ладується вам і на Січі-матері, і поза нею!.. Амінь!..— дав отець Михайло цілувати хреста всім обранцям і пішов до канцелярії, підпираючи Нечая і Нестеренка.

Гуляло козацтво, як рідко коли воно гуляло на Січі. Було і брашен-потрав всіляких досить, і питва. Звучали накри, дзвеніли бандури, співали співці і кобзарі, бив час від часу дзвін з-над слупа, куйовдилися борці посеред майдану, носилися козаки, метляючи полами, в танках завихрено, літали гойдальники на свіжих капелях вище бантин, реготали на кадубному помостику розфарбовані штукарі, розвеселяючи пияк корчмаря Шмуля, що носився сьогодні між столами і скамницями, як рідко коли. А з неба світило уже зовсім весняне сонце.