Засвіти

14.

Зразу після Чесного хреста в родині кошового відсвяткували радісну подію. На всю Мерефу гуло і співало Орисине весілля. Домна особливо його відчула, бо й господарювала, і першою дружкою в посестри була, і помагала стравницям так радісно і старанно, як ніколи досі. Подія ця покликала із Запорогів і кошового з Левчиком.

Домна, вважай, світа не бачила за роботою та наглядом, незчулася, як і проводжати та прощатися довелося. Вона чи то з заздрістю, чи то з журбою дивилася на посестру і, не знати чому, то плакала, то крізь сльози сміялася, а Орися відповідала їй тим же. Просто розірвати їх не можна було.

Як вивезли вже молоду з двору, розчулена приповіданнями дружок та старших, Домна засумувала, аж всім у вічі те кинулося, і довго потім той сум не лишав її чола. Правда, була й розрада, бо, від’їжджаючи, господар лишив на Катеринине прохання Левка, і в дворі та й на душі в Домни бували й веселі просвітки завдяки цьому, хоч вони і не заповнювали того куточка, що належав колись Оришці. Її від’їзд, наче поклик до чогось, стояв за двором привидом і нагадував про себе Домні постійно, дивився паморочливими Корнієвими очима їй в душу і терпляче, але вперто чекав свого часу, свого невідворотного звершення...

— ...Ти пролізь на череві до грядок не підіймаючись, тоді побачиш,— хвальковито переконував Іванка Левко тими штуками, що навчився на Січі протягом піврічного молодикування.

— А ти хіба пролізеш? — вдавав здивованого хлопець, підморгуючи Сабрі змовницьки.

— Я ще й не того там навчився,— хизувався молодик.— Навіть тебе дотягну туди, не підіймаючись. Мені не раз доводилося тягати й дорослих...

Знявши розшитого жупанця, він хвалькувато поплазував сухою травою до грядок. Іванко вирушив і собі слідом, час від часу вкладаючи Сірка, що не хотів повзти і плутався на весь зріст обіч.

Лише Сабрі стояв на місці, сумував, примиряв суперечки молодих побратимів, подавав знаки та команди.

— Бачиш, ти також зумієш, коли робитимеш по-моєму,— підсумував Левко старання Іванка.— Хочеш, то й на герці поб’ємося з тобою?

Іванко, що ледь терпів, щоб не похвалитися перед побратимом знаннями, приховав утіху, загадково переглянувшись із Сябрі, і ніби нехотя згодився:

— Як так хочеш, то попробую... на дерев’яних...

Сабрі забарно розставляв їх на певній відстані, тішачись своїми виучениками, був собі на умі щодо скромності Івася. А поєдинники споважніли, приглядливо обхопили один одного, примірялися, пробували, то наближаючись, то віддаляючись, підступно напасти один на одного.

— Той мек! Бий! — гукнув татарин Івасеві.— Гіт! Гіт! Іти! Лефко! — заохотив і того, хоч бачив, що він і сам уже захопився забавкою.

І ось шаблі схрестилися. Хлопці навперебій замахали ними, закружляли один коло одного, аж пес з незвичності та несподіванки кілька разів гавкнув на радощах; Левкова шабля вправно опускалася над Івасем, що все ще лише боронився, натрапляла на супротив, і Кошовенко скоро відчув, хоч і не подав знаку, що Івась тепер уже не той, яким був півроку тому... Зовсім не той...

— Биш! Биш! — під’юджував Сабрі, присідаючи до землі та заглядаючи з боків, щоб краще бачити поєдинок.— Биш! —, кричав він на вже упрілих і захеканих хлопців.— Биш, Іфанку, биш! — радів він отим градом ударів меншого, від яких Левко ледве встигав відбиватися.— Биш!..

Вже кілька разів старшому вдалося зачепити шаблею меншого, але й менший не лишився в боргу, нанісши удар в плече, аж Левко розгубився з несподіванки. Він напружував усі сили, щоб витримати отой Івасів град, кинутий на нього без зупинок.

— Здаюся!.. Здаюся ж! — ніби жартома, але з досадою в голосі вигукнув Левко.— Ти молодчина, вивчив, бачу, ту штуку вже,— захекано підійшов він до побратима.— І на конях вправляєтесь? — подивився він на вдоволеного Сабрі.— Тепер і я з вами повправляюся тут.

І почалося небачене в дворі кошового. Сабрі зовсім відбився від господарювання за тими вправами з хлопцями, та й вони цілими днями мучили коней, билися на шаблях, стріляли з луків, арканили, копали підкопи в глинищах, повзали, аж Домна не встигала прати їм одяг. І Левко, і Іван помітно змарніли за цей час, ба навіть пес охляв коло них. Проте і успіхи були неабиякі: тепер буланий навіть через ворота в двір то одного з них, то другого вносив на собі.

Все було б добре, коли б хлопці не зачали по намові діда Ничипора щоденні бійки між собою та борюкання. Вони щодня верталися в синцях, особливо Івась, та подряпинах, бо бійка була справжньою і, що б там не було, мусила кінчатися подачею дружньої руки один одному на знак миру. В бійці тепер дозволялося навіть застосовувати підступність всіляку та хитрість, що розцінювалося і дідом Ничипором, і Сабрі як успіх, а не віроломство. Іванко часто повертався до того збитим, брудним і окривавленим, що в Домни аж серце заливалося сльозами від болю за хлопця. Не подобалося те і Катерині.

Вона не раз показувала тихо годованці і Сабрі, як хлопці крали для буланого в коморі овес додатково, доглядаючи коня по черзі. Дивувалася отим усім і Мотря, що навідувалася часом, а що вже мала Софійка тішилася та раділа, коли знала, що малий перемагав Левка у бійці, або коли хлопці те навмисне при ній демонстрували, то й слів не було. Навіть кошовий, що навідався погостити додому на Різдво і забрати з собою Левка, визнав, що хлопці дарма не гаяли часу. Він і битися при собі наказав хлопцям насправжки, чим геть засмутив Катерину і особливо Домну.

— Вчи всьому Івася як годиться,— наказував він на прощання Сабрі.— Виросте — в користь все те піде йому і тобі поміччю стане колись,— натякнув він багатозначно бранцеві. І бранця-татарина грів той натяк ще довго в Мерефі.

Весною, лежачи горілиць на свіжій траві, Сабрі оповідав Іванкові, що лежав поряд, про свою родину, про отари чужих овець, які він випасав, про дворічну службу і вправи в бея, потім — про отой фатальний напад на беззахисні села й хутори в Урусії, і тепер, як і раніше, він не жалкував, що так сталося з ним. Адже все одно жодного іншого виходу в нього, наймита, не було: не йти не міг, а пішов — має те, чого заслужив. Зате он як нудьгував він за горами й долинами рідними, за батьками.

— Пефне, вже й жифих немає, схинули мої ротичі,— скаржився мішаною татарською і українською мовами.— Шотирнадцять ше літ скоро...

— Живі вони... Куди б могли подітися? — співчував бранцеві Іванко.— Хто бідних грабуватиме?..

— Підних? — аж підвівся Сабрі, щоб глянути хлопцеві в лице.— Тільки підних і храбують...— І вкотре заходився розповідати, як порятував у Криму бранку Домну.

— Тобра тітка Томна, топра...

— А чого ж? Добра,— погодився Іванко.

— Вона ж топі — мати,— кинув він ніби між іншим.

— Що ти верзеш? — підвівся хлопець.— Яка мати?..

— Ферсеш, ферсеш,— перекривив його Сабрі, смикнувши віжками коней, що поволі тягли мажару.— Кашу, вона топі — мати!..

— Кажуть же, що Мотря мені мати... Хіба ти інше знаєш? — схопився і став на коліна перед лежачим Сабрі Іванко, розгублений і зненацька вражений та спантеличений отією новиною.

— Не снаю, не снаю,— ніби в мушлю поліз Сабрі, відмовляючись. А по мовчанці додав: — Ти мені трух-самімі, то кашу топі: Мотря не мати, а Томна — не снаю...

Мов пострілом вдарило Іванка оте, що почув. Серце так закалатало в грудях, що ніяк не міг утихомирити його. В лице ударив жар і розлився по всьому тілу.

Та тим не скінчилося спантеличення. Воно, як тенета, тримало хлопця, не даючи змоги виплутатися. Нуртувало в душі, ставило питання, і не було тому передиху й спочинку. Навіть слово «мати» стало відтепер не тим, звиклим з дитинства. «Так мати Мотря — не мати мені? — питався й пересвідчувався: а таки так, чи мати відпустила б до чужих? Хто ж мати?.. Яка вона?.. Де вона?..»

Замкнувшись ще більше, ніж досі, в собі, він щораз пильніше придивлявся тепер до тітки, фіксував у пам’яті її незвичайність у стосунках з ним, співставляв усе, що знав і бачив, і переконаніше приходив до висновку, що вона, тітка Домна, чимось дійсно рідна йому. «Чому ж не признає мене, коли так? Чому?!»

Вправи із Сабрі на якийсь час утратили цікавість. Навіть навчання з дідом Ничипором перестали захоплювати. Ходив засмучений і байдужий до всього.

Ті переміни не лишилися не поміченими Домною. Вона одразу завважила їх, намагалась розгадати, та, нічим не пояснивши, подумала, що син росте, а з ростом міняється і в характері. Дмитро, Івасиків батько, також був неговірким, надто в молоді літа...

А дні спливали, пролітали, мов змилені коні. Якось, проводжаючи додому Софійку, що тепер все частіше гостила в них, Іванко ніби ненароком заговорив про тітку Домну:

— Правда ж, тітка добра в нас?

— А то — ні? — здивовано подивилася та на брата.— Ніхто мені таких гостинців не дає, та й запаску ж ото подарувала яку, вишивати навчила трохи. Мати кажуть, що вона родичка нам,— щебетала та весело.— Тому й добра така...

— Соню! Чи то правда, що наші мати мені мати? — спитав раптово хлопець дівчину.

— Таке скажеш! — глянула здивовано та.— А як же ще? — не вірила почутому Софійка, приспинившись.— Ти ж мені рідний братик.

— А чому ж я не з вами живу, коли рідний?

— Мама кажуть, що так татко і січова старшина захотіли, коли мене ото хрестили. Ти ж в Сабрі навчаєшся і говорити по-татарському, і козацької штуки навикаєш. А хіба що?

— Та, я так те сказав...— приховав він свої здогади від дівчини.

Задуманим вертався він додому. Біля юрби дітлахів, що бавилися на вигоні, навіть не зупинився, хоч ті й закликали, обзиваючи його Сірком, погратися у «свинку». Уже як відійшов від них, здалося, ніби кинуто навздогін: «найда», «байстрюк», одначе не став вертатися і зводити рахунки: може, почулося?

Уздрівши, що ворота в кошового відчинені навстіж, а в дворі Сабрі порає прив’язаних до полудрабків мажі замилених коней, Івась зупинився й забув про свій клопіт. Щось йокнуло в грудях, а що і чому, одразу не міг збагнути.

— Хоти до хати... то хати!! — наказав хлопцеві татарин, коли той спинився перед ним, німотно питаючись.— Хоти!..

Хата зустріла його смутком. На постелі лежав не роздягнутий з дороги господар, в ногах у нього сидів засмучений Левко, а в голові — господиня. Домна і Орися, здригаючись від плачу, стояли обіч, а за ними — жінки й чоловіки з міста, міський війт та кілька січових старшин.

— Хтось там ще зайшов? — почув Іванко слабий, хриплуватий голос кошового.

— Я це, пане кошовий... Іванко... Здорові будьте! — вітався він розгублено, пробираючись між людей.

— А-а-а! Здоров будь, сину! Тільки відкошувався я вже, та... підходь ближче, ось тут ставай, хай побачу тебе. Ось так... Ті дві, під ребрами,— продовжував він перервану оповідь,— також відкрилися, крові багато втратив... Та воно,— примовк він знову,— дає про себе знати й та, що під лопаткою. Було б все гаразд, коли б не оце горе. Доведеться поморочити вас усіх, поки околію... А цей же козак як тут? — перевів він очі до дружини.— Не стужився по Запорогах? Готуй його, щоб по Юрію відпровадити... Там воно краща наука буде... Ростеш, бачу, Івасю,— насилу повернув він голову до хлопця.— В подарунок від мене буланого маєш... Чуєте всі — буланого... Хай послужить тобі, коли мені не встиг. Левко доброго коня має, та й буланий незгірший. Тільки отак і люби його та жалій, як досі, бо козак без коня — не козак. Збрую оту, нову, даси йому, Катрусю,— повернув він голову до дружини, що ледь стримувала ридання.

Хлопець не спромігся навіть подякувати хворому: заголосила вся хата в горі, додавши жалю і йому. Хворий пробував ще говорити, але не міг і тільки ікав, гримасно кривлячи уста.

У вікна крався тінями змовклий підвечір, крізь тиху сумоту та схлипи в хату долітали приглушені лелечі клекоти, і Іванко не міг більше втриматися, раптово і голосно заплакав і побрів у сльозах із хати.

Сидячи на призьбі, він довго ще давав волю сльозам, поки отак непомітно й затих у схлипах, прислухаючись до якоїсь моторошної тиші у відкритому навстіж дворі кошового. Пахло паленими свічками і васильками, вчувався щеміт нещастя, що снувалося нечутними кроками по порогах хати, в кімнатах, навіть в оборі та поза двором.

До пізнього вечора вештались люди по двору: сусіди, знайомі, родичі, козаки і місцеві райці навіть. Навідувалися міщани віддати належне хворому, кудись поспішали Орися і Домна, верталися так само швидко і знову йшли, забувши за нього, Іванка...

Хлопець поволі усвідомив, що кошовий не жилець уже на світі, що він з його смертю втратить і оцей притулок. А тоді... Та разом з отим усвідомленням втрати свого годівника і захисника-кошового він вияснив собі отут, на призьбі, що ні Мотря не мати йому, ні Гунда не батько.

«Хто ж батько й мати? Невже я дійсно байстрюк-букарт, прихлібця, як казали діти, покидьок, знайда?.. Хто ж батьки? Де вони?» — заціпив він у собі оті питання і вже довго не розлучався з ними.