Засвіти

42.

почув Лука Нечит жалібливо проспівану думу в людськім гурті посеред ярмарку в Саврані. Вона так защипала йому, змученому довгими поневіряннями, серце, що аж мусив втримувати оту розчуленість, щоб не розридатися. Стояв, як зачаклований, прислухався і чекав, доки скінчиться той спів, і жалкував, що не прихопив із собою із фелюги Теклі, Ївги чи хоч би онуків, які так настійливо просилися в діда, коли відмовив їм батько. Хай уже їх нема отут, залишених в очеретах, а то ж і Дмитро хтозна-де подівся, ніби у воду впав. Нечит бив себе об поли, марно ковзаючи поглядом по людському морі; зволожував пересохлі від солоних вітрів уста, скріб тім’я, бо на отакому ярмарку людину — що в сіні голку шукати, і нарешті здушив у собі отой прилив жалібливості, проковтнув його і пішов, штовхаючись, дальше. «Щось і голос ніби знайомий мені,— думав про кобзаря, випручуючись наперед крізь людське товпище.— Ти ба, ніби Самусь!.. Невже він ото?..— аж йокнуло окликом йому з грудей.— І Дмитро он збоку»,— попростував він до обох, розминаючись із згромадженим людом.

— Дядьку Самусю, чи вас це я бачу через стільки літ? — не втримався Лука, торкнувши старого.

— Мене, мене, брате, але хто ж ти будеш? Також ніби знайомий мені твій голос,— підняв чоло кобзар, видивляючись вицвілими очима на Нечита.— Стривай, стривай, чи не з Рахни, бува, ти?.. Пахолком ніби був?..

— З Рахни... Був і пахолком, а тепер...

— То це в тебе, Луко, жінку Теклею звали? Співуня була незрівнянна,— затеплилися очі в кобзаря.

— Та не була, а таки, слава богу, і є, дядьку... Жива вона, як і я оце перед вами не в сні.

— То вас обох винесла доля з біди?..

— Та бог милував, дядьку. А ви ж звідки отут опинилися?

— Мене що питати? Ти ось звідкіля тут появився?

— Та відійдемо десь, промочимо горло, то при тому й оповім,— не знав на радощах на яку стати Нечит, тримаючи за плече кобзаря.

— Пити, сину, не п’ю, а з’їсти, коли щось для беззубого знайдеться, не відмовлюся,— взяв за плече хлопця-поводиря Самусь.— Ох, літа, літа;— тяжко звівся він, підтримуваний зоднобіч поводирем, а з другого — Нечитовим зятем Дмитром.

— А це ж що за козак з тобою?.. Я ніби не зустрічав його? — поцікавився старий Дмитром, відчувши в тому чималу силу, як переходили в холодок під ятку корчмаря.

— Зять мій, дядьку. З ясирства заволосеним втік...

— То вам з Теклею бог і діток послав, нівроку?..

— Дав бог двоє... Сина Бориса ляхи закатували, а меншу, Ївгу, оце ж він облюбував.

— Сам же звідки буде родом? — розпитував чомусь Самусь.

— З якоїсь Грушівки, чи що, а здибалися ми таки там же, під Галацом, у Луковому. Там і весілля їхнє згуляли, а тепер... полишили і селище, і хати, ледве душі унісши з родиною.

— Діли твої, боже...— замислено замовк кобзар.— Це ж з якої Грушівки ти будеш?.. Бува, не з тієї, що на Крилівщині? — повернув лице до Дмитра Самусь.

— Тієї, якщо знали її,— гідно відповів зацікавлений Дмитро.

— Чого б же не знав? І знав, і бував там зчаста, бо ще з Паливодою, царство небесне йому, в походи разом ходили.

— З Паливодою?! З Олексою, чи що?...— перепитав Дмитро, затаївши подих від несподіванки.

— А він хіба тобі родич який? — відчув старий небуденну зацікавленість співбесідника.

— Та дядько,— дядько, а знав його доста,— зам’явся раптом той, ковтаючи турботу.

— Оце вже третє літо, як переходив там,— не звернув уваги Самусь на збентеженість Лучиного зятя.— То знову побудувалось було кілька хат, а ось чиї вони, то й сказати не можу... Знайомих людей не стрілося.

— Втікачів та викотців, діду, тамтешніх,— вкинув слово за кобзаря поводар, шморгнувши носом.— Лише не тямлю, як називаються.

— Дочку Паливодину зустрів-таки аж на Слобожанщині, у Мерефі,— пригадував, не звертаючи уваги на хлопця, Самусь.— Втекла, бідна, якось із полону, а Тискиневич Григор підібрав, як був походом у ханщині...

— Може, Домну?!.— вирвалося, як стогін, у Дмитра зрадливо-бентежне питання.

— Та вона ж одна в нього з дівчат і була, то, здається, Домною і називається. Сина тепер має, безбатченка, значно більшого за оцього ось Пилинка... Давно на Січі, бо виховувався в кошових, і вона побіля нього була, а ті і спровадили на Січ. Чи не осавулою вже зробив його отаман Сулима за квіт, бо джурував чимало йому...

— А як зветься той осавула і пишеться? — спитав Дмитро тремтливим голосом, що зраджував йому.— Може б, ми якось відшукали його.

— А пишеться якось химерно...— зам’явся пригадливо Самусь,— і не в пам’ять мені. Звати, знаю певно, що Іваном, а пишеться?.. Як же він пишеться?.. Дай боже пам’ять!.. Сірком, чи що, вписали його в січові компути,— стенув старий з непевності.— Здається, таки Сірком і є... Славний молодик, викапаний тобі Олекса, як був молодим.

— То Домна тепер у отій Мерефі? — не відставав Дмитро.— Чи деінде, може?..

— Домашка?.. Ні, сину, кудись переїхала, а ось куди, даруй, не відаю. Здається, пару літ тому заміж вийшла за якогось козака, як син уже виріс, таки січовика, чи що, і з ним і виїхала звідти. Та ти, якщо цікавий того, то все можеш узнати на Січі, бо син її там невідбутно був...— зітхнув кобзар, приступаючи до їжі, яку поставив перед ним корчмар.— Кажу ж, осавулою, чи що, вже він... Ну, а ти ж, Луко, як жив оце стільки і куди стернуєш тепер? — звернувся старий згодом до Нечита.

— Казав же, втекли ми фелюгою з Лукового вже більше місяця тому,— зітхнув той, відчувши тяжкість в голові від випитого жбана пива.— То бовталися в морі, потім — у лимані, а оце вже скоро два тижні проти води Дмитро та два онуки, спасибі їм, гребуть нас усіх по річищі Бугу, а де приставати будемо, то ще й не вибрали... Може, ви, дядьку Самусю, підкажете?..

— Тяжко тепер підказувати. Луко. Чув же, либонь, що робиться в краї по отім розорі Боровицькім, Лубенськім і інших, а ще ж старшину, як і Сулиму ото, схопили та скарали ляхи, вважай, всю, то тепер не знаю, що вам і нараяти... На Базавлук, чи що, стернуйте... Кажуть, там купчаться знову розпорошенці потроху.

...Довго ще оповідав кобзар співбесідникам про події і всякі оказії, що відбулися за кілька літ в Україні, і, хоч чимало з того і Нечит, і Дмитро вже знали раніше і чули, почуте із вуст кобзаря їх обох доводило до розпачу чи й зневіри, бо хто ж їм міг ще краще сказати про становище в краї і порадити щось дотепніше за діда Самуся?..

Так і не наговорившись і не ставши на твердій думці, що їм робити, куди подітися, Нечит і Дмитро, обділивши старого грошем, попрощалися з ним надвечір та й пішли з торжища. Нечит ніс до родини і фелюги одну біду, а Дмитро їх ніс тепер дві, і друга набагато тяжчою була від першої, бо її й виказати не міг він нікому, щоб полегшитись...

— А та Домна хто жтобі є? — як на гріх, поцікавився Нечит.

— Односелка,— збрехав він, відчувши, як горить лице.— Неподалік від нас мешкала з батьками, то й цікавився,— залазив, як в холодний купіль, у неправду Дмитро, ледь стримуючись, щоб не зрадити себе, бо вперше відчув тягар гріха на душі перед колись найріднішою йому людиною.— Знайдемо, батьку, колись і її, і отого осавулу Сірка,— сказав він раптом, обнадіявши себе і своє майбутнє, яке досі було безпросвітним.