Засвіти

54.

Довго і зацікавлено чекали маршали, проходжуючись по своєму просторому наметі, рішенця козаків-степовиків, сумніваючись, що ті дійдуть колись якогось рішенця. Та нарешті він був готовий, і за наказом Богдана Хмеля Ярослав Вешняк, на загальне здивування маршалів, картавою французькою мовою об’явив умови:

— Полковники вже нині мусять детально оглянути твердиню, переодягтись у одіж кастільців і під їхнім штандартом; військо П’єра Шевальє, що складається із польських піхотинців, буде стояти на віддалі однієї милі від Кале на суші і без погоджень з полковниками не зрушить з місця, лише подаючи весь час знак до того; полковники вже тепер вимагають десять проводжатих і між ними одного винаря з вином у трьох барилах на фірі та стільки талярів, щоб вистачило окупити вартість отого вина; маршали дадуть негайно десять одягів черниць і стільки ж убрань селянок з білими прапорцями для кожної; мосьє маршали небарно забезпечать їх десятьма легкими релями-човнами і досвідченими, обізнаними з місцевістю, сміливими і вірними стерничими; полковникам мусить бути передано двісті гаківниць-мортир, фальконетів, аркебузів та п’ять бомбард, запряжених укінь з усім начинням на п’ять годин бою; маршали забезпечать козаків двома тисячами погодинних смолоскипів і двома сотнями певної товщини і довжини кілків-шестів із береста...

Мосьє маршали, вслухаючись в оті умови, зачитані Вешняком, зважували їхню поцінність, перепитували, не осягаючи кмітом, як з тим полагодитись. Вони-бо згодні з вимогами шановних воїнів. Їм не тяжко виконати їх, та — війна вночі?.. Нечуваний і сумнівний намір! Її не практикували навіть великі стратеги світу, а тому і вони, маршали, тільки з поваги до «мосьє колонель» згодні зробити послугу і дати все, чого бажають, не несучи відповідальності за можливі жертви і поразку...

І таки дотримали стратеги слова, бо вже за годину чи дві кількадесят перевдягнутих козаків пішли ватагою за громохкими балагулами-фірами, на яких були й барила з вином, кошики овочів, а самі козаки — у селянських убраннях та в одязі черниць. Фіри тримали путь на Кале.

Ні мосьє Сентерро, ні мосьє Тюрен і не подумали обмовитись, що вони ні на йоту не вірять в оті прожекти, в оту козацьку химеру-затію, але й не перечили їй, адже мали наказ дюка Конде та де Брежі, що спішно від’їхали до Парижа, про «всесприяння» оцим «купжеретам»-головорізам, як уже встигли охрестити старшин і їхніх підлеглих «козакен».

Сидячи в наметі, стратеги обдумували, як виправдатись перед дюком Конде за бачену вже ними поразку в оцьому суксцесі. Кожний з них, мудруючи над слоновими постатьками на шахівниці, уже придумав для себе перший-ліпший оправд на позавтра, обмізкував його всякими алібі, перевірив у пам’яті деталі й байдуже ставив під шах короля, не турбуючись вислідом гри-розваги...

Улаштовувало вирішення козацьких старшин і польського воєводу П’єра Шевальє. Якщо трапиться так, що переможуть козаки (а він, на відміну від маршалів, вірив у це), для нього теж буде немалий зиск: адже забезпечував маневр.

Роздумуючи над отією перемогою козаків, він поволі виходив на стежину його давньої мрії, райдужну і проторену, осявався нею і, пов’язуючи себе з отими ратними суксцесами козаків, малював свою будучність не коло оцих смердючих військ, а в палацах і твердинях, що дорівнюватимуть, красою палацам дюка Конде і твердиням радника де Брежі... Кількалітнє служіння короні польській серед отого різношерстого козацького шарварку, в закапелках Подніпров’я чи й серед чистого степу не давало йому, досвідченому служці корони, можливості нехтувати загальною думкою про кміт козацького бидла, бо, навпаки, розсудливість, сміливість, винахідлива самостійність і щедрість окремих козацьких воєвод-ватажків його глибоко захоплювала, підкоряла, зачаровувала... В голові у нього вже давно визрів намір, ще отам, у тих нетрях, написати книгу про них, і ось тепер, по оцьому рушенні, він бачив її кульмінацію, її слушність, її потребу і своєчасність...

Так, він неодмінно напише і видрукує власним коштом книгу про козаків, адже вже є, крім грошей-засобів, і домова із мосьє Клодом Барбеном у Парижі... Ото виросте він в очах не лише оцих пустунів-маршалів чи навіть де Брежі і Конде та Мазаріні, а й самого Людовіка та його двору... В уяві малювалися, ввижалися, як наяву вже, політипажі тієї книги в стилі барокко, кольорові заставки, кінцівки, главизни та ініціали, набагато кращі, аніж в отого німця Бішенга чи й латинянина Христофа Безольді. Ба більше, та історія буде кращою за Пасторієву чи й Тевена Мелькіседека працю... Вона нагадуватиме щось меровінгське, як-от «Геллонський сакраментарій», приміром, абощо... І присвятить він її — кому б ви думали?.. Та самому ж де Брежі, отому колишньому посланцеві в Польщі, а теперішньому радникові короля Людовіка...

...А мосьє Сентерро і мосьє Тюрен, маючи сумнів щодо козацьких звитяг, для певності і власної безпечності приготувалися вже до передбаченого ними відступу, заздалегідь обдумали і місце, на яке передислокуються, коли проб’є вона, лиха година. Тому й лише тому вони, закінчивши гру і виставивши надійну варту, не спали вночі, коротаючи із мосьє Вешняком та Ханенком утомливий час то розповідями про красу Вогез, Піренеїв і Альп, то про звитяги галлів у Столітній війні, то про гугенотів та неперевершені Нотр-Дам у Пуатьє і Нотр-Дам де Парі, чи про замки-палаци Дувр і Пале-Рояль, нарешті про палац Мауріцхайє, в якому їм в числі його відкривачів пощастило бути на учті позаторік... От де арки, аркади і каріатиди, от де архітрави на капітелях колон чи атланти в начіллях фасадів і німфи та амури у водограях!..

Та ось, десь у запівніч, раптом гулко пролунав громохкий постріл бомбарди, йому вслід загахкали і затріскали гаківниці і самопали, і маршали, перервавши цікаві оповіді, розгадливо переглянулися, викликали заспаних своїх довірених і спішно послали вияснити становище в Кале, вибралися нарешті й самі з намету. А пальба не вгавала. З пагорба їм було видно, як миготливо і метушно носилися в місті вогні смолоскипів, чулося охрипле і все частіше гримання бомбард, густіше перегахкувалися гаківниці, наростав гомін і гамір війни, перемішаний з голосним іржанням коней, що щойно понеслися із лісків, замелькали бозна-ким кинуті із темені постаті тих, що йшли на приступ: вони летіли з допомогою шестів, як груші, на стіни, розбуджуючи притишене досі довкілля...

І Сентерро, і Тюрен не йняли віри отим нічним заходам, адже вони тричі брали приступом Кале і не змогли його взяти значно більшими силами. Чи такою, як у козаків, можна взяти його? Та вже й зовсім зачудувалися вони, коли прибули довірені й доповіли, що «козакен» з усіх боків оточили ворога, з допомогою шестів злетіли на стіни твердині, що вони ж зненацька зайняли порт із його бригами і галерами. Подив маршалів і зовсім подесятерився, коли запорожці привели й поставили перед їхні очі спершу невелику групу полонених астурійців, а згодом і цілу юрбу кастільців.

Переможені теж були шоковані отим нічним вторгненням у неприступну досі фортецю. Відчайдушність і навальність ворогів здалася їм карою божою, в яку і повірити несила було. Не озвичаєні з таким веденням війни, вони втрачали раптом між собою зіграність, були схожі на отару, яка кидалася з одного кутка в інший, доки не опинилася в полоні.

Як лиш розсіявся ранковий туман, шеф-колонель Богдан Хміль викликав у Кале — тепер через свого сотенного Мартина Пушкаря — мосьє маршалів і панів Вешняка та Ханенка для прийому ключів од міста і фортеці... Аж не вірилося очам шановитих воєначальників, що їхали у розкішному берлині назустріч отому плину полонених, напівроздягнених, розгублених, пригнічених. Вже на базарищі, коло ратуші, вони угледіли й оту вчорашню балагулу, біля якої валялися спорожнені барила від вина, білі прапорці та кошики з розсипаними повсюди овочами. А на вежі ратуші легенько коливався під подихами вітру подарований козакам королем штандарт, знак перемоги.

Отак почали свої суксцеси козацькі війська і продовжували їх ще два місяці. Зразу ж по битві в Кале, вісті про яку рознеслися по всій Франції, на місце подій прибули і де Брежі, і сам принц Конде. Похваливши і маршалів, і особливо козацьку старшину та запорожців, він тут же заплатив по вісімнадцять талерів кожному з козаків і тридцять — старшинам, пообіцявши і надалі те робити вчасно. Для подальшого ведення ратних дій він розподілив козацькі полки по французьких колонах, а як були вже звільнені Берг, Лілль, Остенде, Лане, Булонь, Дьєпп, Фекан, Гавр, Аррас і Абвіль, знову перегрупував поріділі козацькі колони, доручивши їх шести старшинам, що лишилися ще між живих.

Особливе завдання він дав шеф-колонелю Богдану Хмелю, якого найбільше цінував, повелівши йому лишити обтяжливі свої валки в розпорядження решти старшин, а самому лише з сотнею вершників спішно від’їхати до казкових Вогез у Лотарінгію. Прощаючись на тимчас перед від’їздом, Богдан Хміль призначив чомусь наказним шеф-колонелем Івана Сірка, а не старших і досвідченіших, і порадив йому якомога берегти військо і відпровадити платню при першій-ліпшій нагоді на Січ в надійне місце... Виділили Сірка і маршали, де Брежі та дюк Конде, бо ребелії його полку були найуспішнішими, а жертви в боях — найменшими. Козаки також переконалися, що Сірко, як ні один старшина, умів здобувати перемоги найменшими зусиллями, беручи запруди то кмітом, то несподіваною навальністю, то відчайдушною сміливістю, і обзивали його характерником...

Не було тепер уже серед козацтва дотепного Джулая, завжди вдоволеного собою Антона Ганжі, мовчазного, плескатолицього, з вузькими прорізами очей Отара Шенгірея і заповзятливого Трохима Топиги... Поховали їх козаки по чужих фландрійських просторах разом з побратимами, поряд із соратниками-фландрійцями та супротивцями-кастільцями...

Під Ам’єном принц Конде, оплативши цехінами і гульденами заборгованість козакам за ратство, запропонував двом полкам лишитися на місці для взяття твердині-фортеці Дюнкерк, а двом — піти також у Лотарінгію з маршалом Сентеррою для кінцевого погрому отам іспанських армій. Козацькі старшини на очах здивованих маршалів і самого дюка Конде при П’єрі Шевальє кидали жеребки, кому де бути. По отому рокованні із Сентеррою пішли Лаврін Вовченко та Прокіп Шумейко з полками, лишивши під орудою маршала Тюрена і самого принца Конде лише Потія Солтенка та Івана Сірка з підсиленими полками козаків.

Всього за тиждень часу, після недовгого перепочинку та вивчення місцевості, приступами були взяті з допомогою фландрійців під орудою генерала д’Аве Ам’єн і Тіонвіль. Козаки майже не мали втрат, бо знову використали отой метод боїв уночі з допомогою перевдягань, полонень комендантів і бургомістрів, котрі, опинившись у руках козаків; веліли своїм військам не чинити супротиву...

Не даючи ворогам ошатитись, змітаючи в море астурійців і кастільців, що лишалися вже малими рештками з розпорошеної армії, козаки з боями наблизилися і до «ключа від морів» — Дюнкерка...