Засвіти

26.

На тесових січових столах посеред майдану п’янкий легіт гойдав довгі пацьорки червоних китайкових убрусів. Вподовж довгої жерді-конов’язі неподалік конюшень пожадливо смикали пахуче сіно чиїсь припнуті, замилені далекою путтю, навдивовижу гарні коні. Неквапне вештання старшини і стрімголове метушливе коло зборні та канцелярії джур підказували навіть недосвідченим молодикам, що на Січі відбувається якась незвичайна подія. Проте, хоч як хотілося їм щось дізнатися, ніхто з старших не міг задовольнити їхнього бажання. До того ж і голод настійливо кликав до їжі, і хлопці, приховавши цікавість, з гамором і запопадливістю кинулися навперейми до трапезної, ніби брали приступом фортецю. Із почуттям солідарності пішов прискорено їм услід і Сірко та ще кілька стриманіших товаришів. Пахучі всмажені вишкварки ще на віддалі паморочили голови, котили життєдайну слину і підганяли кожного.

Іван не встиг навіть отямитись коло трапезної, як його хтось зненацька затиснув ззаду в обіймах. Хоч він і чекав з походу полковника Кривопашку-Гунду та його джури, але ця зустріч тепер з Левком під порогом трапезної видалася несподіваною.

— Левчику, ти? — вирвалося в Івана захоплення від тих залізних обручевоподібних обіймів побратима.— (Та відпусти ж, ради бога, а то задушиш,— нарешті вивільнився він.— Недарма тебе, вовкулако, Левком нарекли, коли отаку силу маєш... А я виглядав,— обраділо хвалився молодик Левчикові,— і тебе, і батька, та де ж мені було в отій веремії вас угледіти. Кипіло й бурлило, як в тому Ненаситці...

Помітивши, як лице Левка раптом спохмурніло, а очі опустилися долу, Сірко скорше відчув, ніж здогадався, що тими словами він зачепив щось болюче в побратимові.

— Царство душі його небесне,— зняв повільно шапку з голови Левко,— нема більше батька в нас... У січі бусурменській за ясирників поліг, як сніп, сердега...

Щось обірвалося по тих словах у грудях Івана, заскиглило жалісливо і боляче, папломою напливало на очі, аж бачити не міг, проте переборов оту миттєву слабість, взяв руку товариша, як ото колись брав у Мерефі бувало, потиснув її до болю й пішов, ніби раптово онімівши з усього, в напрямку лави, що стояла аж ген обіч. Присівши там, хлопці наклали на голови шапки, і Іван піймав себе на тому, що тепер уже він не молодик... Якийсь час мовчки перебирав у пам’яті, коли ж він став не ним, і ніяк не міг відшукати там отого вузлика пам’ятного, що відділяв його, як молодика, від нього ж дорослого.

— ...у кріпості Аслам-сараї, перед самим ханським палацом у Бахчисараї, батько з козаками натрапив на засаду охоронної орти... Вночі те було... Я знайшов його посічене тіло аж другого дня по бойовищі, коли ми зайняли палац і двір... Навіть пізнати тяжко було, так понівечили його бусурмени. Завжди брав мене з собою, а цього разу каже: «Спочинь, бо завтра ж на приступ іти...» Пішов без мене, і ношу як гріх на душі отой свій спочинок...— витер непрошену сльозу Левко...— А ти, чував, Сірком записаний у компуті Семирозума... Батько ще жартував з того якось, дізнавшись,— переводив він розмову на інше.

— Та хіба ж хочеш?.. Мусиш, коли так старшина вирішила.

— Те марниця, брате. Мене також Кошовенком вписали, а що скажу? Навик уже, ніби так і було...

— А я сьогодні самого Шуліку,— не втримався, похвалився Іван,— на герці майже переміг, слава богу... Ледь з коня не звалився з утоми.

— Радий за тебе, Іванку,— положив на коліно товаришеві руку Левко.— Що ж там дома в нас, як твої живуть, як мої маються? — заглянув він у вічі Іванові.

— Та... живуть... маються... Я ж незабаром за тобою й вибув, бо... Стривай! — прислухався до чогось Сірко.— Це ж чому в литаври забили?

— Як то чому? Гетьман же реєстровий на Січі! Хіба ти не знав про це? Він, кажуть, шведських і московських послів, що правились на Січ, схопив і передав магнатам...

— Вперше почув оце,— зніяковів Іван.

— Приїхав знову реєстри та компути писати... А може, лише вигляд робить. Магнати наполягають, а він, видно, радо слухає їх. Козаки, правда, чомусь в більшості не хвалять його, а старшина — вдоволена...

На звуки литавр та накр-барабанів з куренів посипала і поодинці, і гуртами та ватагами січова різнолика братія, наповнюючи винесеними із куренів гамором та гомоном, реготом та кпинами січовий майдан.

Невдовзі навіть просвіти поміж будівлями та оселями загатила і ота запорозька братія, і гості з Черкас. Сіркові та Кошовенкові з лави, що була на підвищенні, добре бачилося, як розчинися двері канцелярії, як розступилися чатові при порозі і надвір вийшла в різнобарвнім шатті старшина, а за мить перестали бити накри, затихли литаври і на майдані, що рідко тут бувало, принишкло ущух гамір і гомін.

Першим ішов з острашливими оглядками по боках низький на зріст, не в міру широкоплечий гетьман Іван Петражицький-Кулага з розкішними, золотистими, сторчастими вусами, в розшитому візерунками кунтуші і павиним пером у гетьманській шапці. Потім — високий, сухорлявий, з обвислими, ніби до зайвини довгими руками кошовий Варлам Нетеса, одягнений, як звичайний козак у будній день, метеляючи в руці сірою смушевою, з яскравим шликом шапкою. За ними слідом військові старшини і товариші, з-яких вже чимало Левко називав побратимові по прізвищах:

— Отой на правому крилі — обозний Гримич, поряд — полковник Остряниця та Недригайло... То Павлюк із Гунею, а в жупані наопашки — Баян, а з ним ото, здається, Риндич. Ті — в сірих свитах — Запалій і Кизим, а осторонь, в шапці із зеленим шликом, Сурмило... Тих обох не знаю, а за ними два засмаглі, з цибухами і при чупринах,— січовики, Тумар і Тугай... Потурнаки, що позаторік втекли з турецької каторги з нашими козаками. Позад них, одягнений і озутий в червоне, славний запорожець, мабуть, знаний тобою, Іван Сулима, а поруч із ним — січовий обозний Ворожбит і гетьманський обозний Перев’язко... Бач, надуті всі. Видно, добре почубилися!..

Іван слухав побратима і захоплювався його обізнаністю, як і озвичаєністю в цій веремії людей і звичаїв. Цікавість зростала в ньому, і він поривався звестися, роздивляючись старшину, що поволі заповнювала собою лави вподовж довгого столу...

— Славне січове лицарство! — підняв згодом догори булаву гетьман.— Доблесні чатові, сотники, хорунжі, знакомиті старшини! Дозвольте слово мовити,— поклав він обачливо на стіл булаву.— Дякую красно від себе, від військових реєстрових товаришів, тут притомних і відсутніх, від люду посполитого бездольного нашого, від пана круля за ретельну службу і звільнених ясирників, від царя московського за звільнених служивих людей. Ощасливлені вами, вони молять бога за ваше здоров’я по всій землі християнській і нині, і прісно, і навіки!.. Дякую також за дарунки, надіслані мені і казні гетьманській, за полонених, що ми обміняємо в ханщині на тих, кому не пощастило звільнитися під час цього благословенного богом походу вашого. Красна дяка вам усім сущим за переказане тепер мною, і хай світлий бог дасть вам силу і здоров’я боронити край і люд наш і не наш отак і надальніше... Нарікатиме коронний гетьман, що ви порушили його трактат з невірними, та що поробимо, коли нема нам життя від людоловів?..— приспинився Кулага, оглянувши майдан.— Казане вам щойно мною відоме, то дозвольте,— прокашляв він охриплість у горлі,— говорити те, заради чого ми прибули сюди. Отож, горе наше таке, що може затопити рідну землю, як повінь, бо збільшується воно і розливається по ній на радість ворогам нашим невпинно. Король Зигмунд вирішив ніби піти війною на шведів, щоб утвердити там корону для королевича Владислава... Думає з тієї ж причини йти і на Росію...— притишено сказав він.

— І в Москві утверджує, і до шведів преться. Скільки ж тому Владиславові тих корон треба? — перервав хтось гетьмана з натовпу.— Дулю б йому під ніс!..

— Просить вас спорудити,— продовжив гетьман річ, ніби не почувши тієї шпильки з товпища,— тридцять чайок для цього і охочекомонних на них, та одночасно, кажу ж, він же готує військо і на Москву, щоб утвердити укладену гетьманом Жолкевським домову з боярами про вибори Владислава на Московський престол. Чи хоче він іти на шведів та на Москву, не дуже відомо, а що хоче мати добре озброєне військо козаче при собі, яким би можна було при нагоді погамувати отих свавільних королят-магнатів, то сумніватися в тому, мабуть, марно... Отож, гадаємо, що, може, в тому провидіння для нас бога нашого, бо, давши такого наказа через коронного гетьмана, король ніби аж заслаб, а магнати, як і завжди, балюнки та свєнта влаштовують, грамоти, фундуші, процесії та ординації на наші посполитські зимівники, хутори та селища в нього клопочуть, про сейм товмачать; то гадаю, добре вчинимо, як змайструємо небарно оті чайки-байдаки отут, на Січі вашій, як зрихтуємо похід на шведів, розмістивши наше військо десь побіля Острога, Березані чи деінде ще, щоб евентуально полегшити під протектом випадку нашим депутаціям розмову на сеймі...

Сказавши оте, гетьман якийсь час примовкло дивився в юрбище, ніби шукав там підтвердження чи заперечення сказаному, і, не дочекавшись, продовжив:

— ...Гадаю, від Січі й гетьмана ви згодитеся послати на польський сейм Федора Вешняка, нашого достославного, хоч і молодого військового товариша, вправного воїна в ратстві і зело свідучого в таких справах добродія... Лишаю вам те на розсуд без мене, а мене прошу оповістити в домок черкаський, як все те вирішить військо ваше запорозьке... Наостанку дякую за увагу,— розкланявся він на чотири боки.

— Знакомиті достойники! — звернувся по паузі до натовпу за гетьманом кошовий, Варлам Нетеса.— Правду пан гетьман мовив. Біда сараною пливе на нашу землю. Отож, вислухавши його мудрих казань, і зважимо громадою, як те вчинити маємо. А чинити конче мусимо, бо вимремо, як мухи в приморозок. До речі, і морози близяться, то треба вирішити, хто, де і що робитиме взимі. Дозвольте просити від вас пана гетьмана запевнити його величність, пана круля, що ми й надальніше будемо вірно сторожити від людоловів святий наш край... Просимо також нагадати, що скарбники його забули вислати нам обіцяну ясновельможним платню за послуги, то ми, погнавшись за напасниками, мусили звільнити з наглого ясиру наших братів та сестер з майном і дрібком і дещо роздобути їм і собі на життя за труди наші, щоб полегшити тим обіднілу королівську казну... А чи так я мовлю, славні лицарі? — гукнув він у козацький натовп, сховавши посмішку у вус.— Пропозу ж про побудову байдаків приймемо як слушну!..

— Свята правда! Згода! Згода! — підтримали сказане весело кілька голосів з натовпу.

— То, гадаю, на тому і скінчимо на днесь нашу зборню. Осавули, викотити по падку сему п’ять барил браги для товариства,— підняв він догори розцяцькованого бунчука, засперечавшись тут же гаряче з Кулагою.

Ще старшина не зайшла в гостину кошового, а в дворищі вже заметушилося, завирувало різнобарвне юрмище. Особливо вирував майдан і гомоном, і рухом. Ішли хто куди, говорили хто що...

— Підемо і ми з такої оказії пополуднуємо? — подивився на побратима Левко.

— А чого ж, підемо. Не відмовлятися ж нам? — осміхнувся Іван.— Часто згадую тут, як ти відмовлявся їсти коржі в маковому молоці, що виходили на лиці муратинням...

— ...А я всюди тебе нишпорю, шукаю...— перепинив їх, зненацька появившись, Корній.— Як не спиш ти, то на вправах десь. Ти, Левчику, іди полуднуй, а ми тут ще одну пильну справу полагодимо з Івасем... Чи ти, може, того?..

— Та ні! Я й потім пополудную,— трохи розгублено виправдувався хлопець перед товаришем.— То побачимося, Левку, ще...

— Побачимося,— пішов той.— Я он в рефектарі буду тим часом... бурсацькому...

— Був я в Домни... чи то пак, в матері,— заговорив якось збуджено, ніби вкрадливо, Корній, коли вони лишилися сам на сам.— То поклін передавала, піклувалася дуже, просила чемним бути і шануватися, як рівно ж і пані Мотря того наставляла. Я тепер тобі до пригоди стану,— зупинився він, щось згадавши.— Матір мою, Вустю, і селище спалили ляхи, то я батьком назвав старого Капулу, купив за гасан-базаром на Базавлуці зимівник і посадив його там за господаря... Домовлявся з твоєю матір’ю, щоб була там господинею, то ніби, як ніхто і ніщо не перешкодить, згодилася на те, але ще має... Ти вже... не переч, бо скільки ж мені чекати того? — розвів він безпорадно руками.— Тут ось гостинець та ясочка передала тобі,— занишпорив Слимаченко у широченній кишені, кидаючи косі погляди на Сірка.— Ледь не забув було, бо на моїй голові всього тепер, багато забуваю, а чимало й не пам’ятаю... Просила, щоб тямив,— тицькає незграбно він у руки Іванові скатаний балабухою рушник-вишиванець.

Сірко, паленіючи, опустив долу очі:

— Дякую вам і їм...— ледь видихнув він, наспіх ховаючи за пояс дорогий дарунок-скарб, ніби боявся, що Корній роздумає і відбере його.

— Братом називала тебе Софійка,— продовжував далі Слимаченко,— і отак же паленіла, коли згадав їй, що їду на Запороги і тебе побачу... Розпитувала про все, то я наговорив їй сім кіп вовни, і всі неповні, хай тішиться.

— А мати ж як там? — спробував поміняти прикру розмову Іван.

— Та, кажу ж, згодилася на те, але ще подумає трохи,— гнув своєї Корній, явно радо втішений.— Ти, може, зголоднів, то підемо підполуднуємо, бо шкода буде, як з півсотки баранів, що їх звелів сьогодні зварити скупий кошовий, нам не лишиться й смачного кусня,— затурбувався він, поглядаючи в бік трапезної, що роїлася святкувальниками.— Заради отакого свята воно і душу святою юшкою не гріх відвести,— почухав він вдоволено потилицю, збивши набік кучмату шапку.

Випивши (вперше в житті) цілий коряк браги по намові Корнія і Левка, Іван осмілів, розговорився, пробував обнімати Кошовенка, хвалився успіхами на вправах, поривався похвалитися побратимові дарунком, але, потиснутий під столом Слимаченком, так і не зважився. Непевність у рухах, незнана досі теплота в тілі, тяжливість в голові не давали йому як слід розчути ні докладні оповіді Левка про останній похід та смерть Кривошапки-Гунди, ні повідані Корнієм пригоди та новини. Адже він вернувся оце від калмицьких тайшів, бачив там кочовища, табуни коней і овець, їхні бойові тумени-полки в степах... В голові Сірка змішувалися образки і обривки звільнених з неволі ясирників з обпеченими на сонці лицями і порепаними до крові ногами, овиди спаленого Слимаченкового хутора і купленого за гасан-базаром на Базавлуці зимівника, в якому старий Капула тепер за господаря, а мати його буде господинею... Цілі стоси припечених і зарум’янених на вугіллі запашних коржів-лавашів і баранячих туш на вертелах-шампурах в калмицьких єлагах-становищах; бурдюки з головками зміїв і чарівна, як у казці, донька тайші в розшитій сріблом і золотом лектиці на верблюді; звихрені в смертельному скачі, з розкритими пащеками буйні коні в курбан-байрамне свято і паленіюче перед Слимаченком лице Софійки — миготіли, крутилися і перекидалися в уяві, і Сірко не міг їх притримати, зупинити, розгледіти, хоч як намагався те зробити.

...«Чому господинею коло Капули?» — силкувався здогадатися він і ніяк не міг втямити, чи справді те чув отут, а чи йому приверзлося все в тяжкій від п’янкої браги голові.

виводив десь невдалік хриплувато кобзар думу під рокіт струн...

— Двісті аспрів купці платили за раба на галери, півста аспрів — за підлітка, пригожого в аджем-оглани, п’ять соток аспрів — за дівчину-тринадцятилітку, достойну вродою в гарем...— долітали до свідомості Сірка Левкові оповіді, пухкі й легенькі, як сніжинки, і так же легко, підігріті хмелем у голові, там розтавали, танули...

знову доноситься рокіт струн, прориваючись крізь дужі козацькі голоси. Сірко, підперши рукою тяжку голову, дослухався до тих пісень і оповідей, а сам час від часу в подумках намацував нагрітий тілом рушник-дарунок за поясом і, як з’явида, виходила з туману й ставала перед очима до щему пам’ятна Софійка з насупленими бровами і квітчастим віночком із зела на голові, мигтіло лукавинкою її дороге поличчя, світилося перед ним і зникало, заступлене нарочитою холодністю Мотрі... Гув, двиготів і гупав переповнений козацтвом, розмаїто вцяцькований січовий майдан, святкували і перемогу, і побудову чайок Запороги...