Засвіти

64.

А тим часом розповніла на дармових харчах мусульманська Туреччина приглядалася до щойно ущухлих кривавиць у Європі, до взаємин між втягнутими у ті кривавиці державами і змушувала мужів своїх думати-гадати, як повестися з тою ж таки Європою. Днями візир Азем-паша приймав посла Московії Кузовльова, котрий клявся ім’ям свого патрона царя Олексія, як і ім’ям християнського бога, що Московія зацікавлена в щирій і довічній дружбі з Високим Порогом, що в них є спільний ворог — Ляхистан, на якого й належало б ударити спільно: Московії — зі сходу, Високому Порогові — з полудня.

Думка спокуслива і цілком зрозуміла: Московії хочеться розширити свої володіння за рахунок Смоленщини, а там, гляди, і інших земель, належних нині Ляхистану. Але ж хондкарові і його Високому Порогові відомо й інше: в цей самий час у палатах Московського Приказу сидить щирий прихильник християнства, посланець короля Владислава Адам Кисіль і клянеться у вірності Корони Польської цареві Олексієві і дискретно підмовляє боярів навернути молодого царя на спільний похід на агарян, яко противників Христової віри і ворогів обох держав.

Що буде, коли султан пристане до намови Кузовльова, і що — коли відкине її? Московія не на жарт міцніє. Після достойного лише азіатів підступного заволодіння Новгородською і Псковською республіками, після не менш жахливого й кривавого приєднання Казанського та Астраханського ханств вона почуває вже себе імперією і що не день, то відчутніше силиться довести це світові.

Чи варто іти їй в цих далекосяжних намірах назустріч? Еге ж, чи варто? І що буде, коли Московія домовиться з Ляхистаном і піде сукупним походом на Високий Поріг?

А ще ж... А ще ж он які дива розповідають про самого царя. Якийсь боярин Стрежньов і окольничий Проектов до хрипоти в голосі сперечалися, подейкують, з чільними людьми Корони Польської із-за написання царських титулів, яких у нього є вже на цілий аркуш. Не вистачало одного — «самодержець», і з-за того самодержця зчинили цілу бучу. Про те ж, що в сорока храмах Москви щосвята кадять фіміам і співають під бердишами государевих стрільців цареві-самодержцю осанну, і говорити не доводиться. Те всі стверджують і запевняють: такого пошанування царя і такого страху перед царем не знав ще світ.

Лаштували йому, ще молодому цареві весілля. Стараючись догодити, привели бояри й поставили перед світлі очі монарха аж двісті наречених — хто доньок, хто кревних, аби породичатися. Олексій, розповідають, відібрав лише шість, всі інші змушені були піти в монастир опороченими. Не ліпшою виявилася й доля відібраних. Лише одну залишив цар, доньку Рафа Всеволожського, котра, лишившись наодинці з помазаником божим, чи то зі страху, чи на радощах втратила свідомість. Зумисники, сподіваючись, що місце може звільнитися для їхніх доньок, обізвали нещасну хворою на падучу, і розгніваний помазаник божий і її, і всю її рідню відпровадив «неісходно» на каторгу. Що повівся отак із гаремом — нехай. У нього, хондкара, теж всяке буває з ним. Але чому возвеличує себе так? Чи не хоче сказати тим, що він стоїть, чи принаймні хоче стати вище за хондкара Високого Порога?

Ні, ні, з таким не випадає єднатися і тим самим допомагати вознестися ще вище.

Із Мерефи на Січ спішно вертався Левко Кошовенко після похорону своєї і колись Сіркової матері Катерини. Вертав не сам. Вів із собою вершниками дві сотні охочекомонників, над молодшими з яких об’явив себе ватажком-сотником отой Сірків швагер, Данько Гунда-Кривошапка...

Прихопив із собою Левко і небожа, Орищиного сина, тонкого, як очеретина, Остапка Говдю, яко джуру свого... Правив і балагули за собою із пастромою, сухою рибою і сухарями із малаїв-хлібин, правив і селітру та поташ, що вдалося дістати з допомогою Івана Дзиковського, що став уже Острогозьким сотником...

А на щойно звільненім козаками під орудою Богдана Хмельницького острові Буцькім, з якого не втекли ні жовніри, ні реєстровики в ту ніч, били вже з досвітку до запізна ковалі в кувалди, клепали ножі та мечі і гартували їх в Осокоровому озері... Били з усієї сили, не боячись, бо надійно тепер був обставлений звідусюд острів Буцький бекетами і дозорами.

У ворожім таборі усе ще не знали, що сталося на Низу. Носилися посильні від Бару до Черкас і, навпаки, металися в Корсуні і Каневі та Білій Церкві, бо готувалося вальне рушення в оті болота Микитиного Рога для кінцевого і докорінного знищення схизми і збуйства та розорення осиного гнізда, іменованого Січчю.

Прискіпливо перевіряв і перекопський мурза Тугай-бей готовність своїх нукерів до походу в поміч Хмельницькому, обдумуючи останні настанови свого повелителя Іслам-Гірея. Тоді ж до Лубен, Сарен, Полтави, Ковеля, Чернігова, Луцька, Острога, Києва, Мозиря, Вінниці, Корсуня, Кам’янця-Подільського, Бара, Львова і багатьох інших міст неслися вітром кінні посланці з універсалами Богдана Хмельницького, в яких привідця повсталого козацтва закликав народ український до вального походу проти поневолювачів краю. Таки неслися, бо несли подих волі, котра започаткувалася на Січі, щоб розлитися на всі обшири рідної землі після чотирьохсот літ неволі, залишеної тут, на згарищах і попелищах, найбільшим злочинцем тринадцятого віку, великим Бату-ханом...

Кінець першої книги.