Засвіти

46.

— Ми й пили б, і смачно їли!.. Ми й пили б, і смачно їли!..— голосисто скаржаться третю добу скрипки і сопілки у запрудженому Мотриному дворі скраю Мерефи.

— Не дадуть вам тут нічого!.. Не дадуть вам тут нічого! — заглушують своїх поводарок остудженими басами хрипло-дзвінкі бубни, гулом скликаючи вшир і вгору до весільної веремії довкілля...

Посередині великого людського товпища, в просторому крузі, проворно добиває стоптаний спориш червоними сап’янцями на мідних лискучих підковах, з строкатою хусткою в правій руці гнучка і вродлива молодиця. Розшита барвисто підтичка в неї віється вітром, обрамлена клітчастою плахтою, жмуття намиста і дукачів брязкають на пишних грудях, зманюючи до себе весільників. Очі горять викликом запалу і манять, чарують веселим лукавством... Навкруг неї, мов приворожений, заповзятливо носиться то навприсядки, то перевертом, то бокуючи, ставний козак в малинових широких штанях і білій вишиванці-сорочці, метляючи голубою стрічкою і вороним кручеником оселедця на упрілій голові.

— Не здавайся, Горпино!..— викрикують з навкружної юрби молодиці крізь гамір і сміх.— Не здавайся-а агелові-і!.. Покажи йому!..— напучують так, що аж трава з-під ніг у тієї летить викрутами.

— Ану, піддай, Найдо!.. Не посоромся, Назаре-е!..— басять услід жінкам з гурту чоловіки.— Крути її, Назаре, кляту-у!.. Крути-и хутче-е!.. Не вступай-й!..— підохочують вони збоку.— Піддай, Найдо-о!..

Таранкуватий, з гарбузовим лицем і закуреним рудим вусом та розхристаними волохатими грудьми літній козак, сидячи на краєчку ослона в гурті музик, похитуючись в такт музиці, закривши обважнілі повіки, зірваним голосом приспівує:

А на причілку хати, від вигону, коло бандуристів, розсаджених на полудрабки мажари, схопивши в руку сірого оселедчика, поривається чи лише вдає, що хоче піти в танок, миршавий сухий козак-стариган, підспівуючи кобзам:

Молодиці, дослухавши пісню старого, ухкають, заливають вигін реготом і чоловіки гогочуть, аж до Мжі луна котиться. А тим часом товстий, як барило, міщанин у яскравій вишиванці і рожевій стрічці підкидає малиновими сап’янцями навприсядки, моргаючи до (кобзарів:

Хлопчаки і дівчатка, горячи цікавістю, нишпорять навкруг юрмища, шмигають, шукаючи шпарки, визирають із-за спідниць та запасок і плахт, лізуть на тини, дерева, стріхи і копиці і веселками очей ненаситно і зволожено п’ють строкату і дзвінку радість бучного весілля, вертаючи хіба пізнього вечора нерадо додому.

— Хто ж там жениться ото? — питають прохожі, зупиняючись.

— Хіба не чули-сьте?.. Домнин отой, Іван Сірко, на Софії Гундиній, та його побратим якийсь, чи що...

— Це той Івась, що ще в кошовенчихи жив?..

— А то який же бо ще?.. Дуб-козак видався!.. І не взнати тепер!..

— Слава тобі, боже, що йому поталанило!..— спинається цікавий, навалюючись на юрбу.

Широким вигоном гасають у вивернутих кожухах з мітлами в руках, возячи на позв’язуваній мотуззям коліщні опасистого, зеленим поясом оперезаного вусатого війта з решетом на голові.

— Оце тобі, щоб не гордився!.. Оце тобі, щоб на молодиць не дивився!.. Оце тобі, щоб про міщан дбав!.. Оце тобі, щоб хабарів не брав!..— верещать; опускаючи на широкі ободисті плечі мітли, молодиці, аж прив’язані до возів невдалік воли і коні лякаються...

А в наповненій гамором і гомоном хаті, за довгим, білими убрусами накритим столом з наїдками невгамовні дружки і бояри під весільні пісні п’ють перепій. На покуті під іконами святого Юрія Побідоносця і богородиці Покрови сидять рядом князі з княгинями: Іван Сірко з Софією і Артем Нерід з Мокриною... Набридла їм за три дні оця суєта, оця балаганина, та що зроблять?.. Звичай!..

— Будь багата, як земля, а здорова, як вода, а вродлива, як сонце... Із долею щасливою, із доброю годиною!..— поздоровляють старші дружки Софію і Мокрину по черзі, і ті статечно підіймаються вже в котрий раз і дякують:

— І вам, бояри!.. І вам, дружечки!.. І вам, батечки!..

— Та не плачте, свашко,— умовляє, підперши одвірка, Мотрю колись спудей колегіуму Київського, а тепер сотник Мерефи Іван Дикий.— Коли була зичливою та святебною дівицею, то буде доброю та набожною і молодицею...

— Е-е-е! Не кажіть, свате,— крізь сльози всміхається господиня.— Дочка що ластівка: пощебече, пощебече, та й полетить, лишивши матір сиротою, а я ж з ким лишуся?.. З отим бусурменом, що ще лише штани одів, а вже на Січ збирається? Кажуть же старі люди: одрізану скибку до хлібини не притулиш... І не на рік же це, а на вік! — не може спинити Мотря сліз.

— Про сина ви, свахо, даремно так, козаком росте, то що ж у тому поганого?..

— Скажіть краще — шибеником!.. Коли б батько був, то...— щось недоказала господиня.

— Та й нікуди, гадаю, вона від вас не йде ж, як чув те,— продовжує своєї сотник, притоптуючи неслухняними руками тютюн у люльці.— І то сказати вам — матері, що дівчина тоді пишна, якщо взаміж уже вийшла, то — чого ж вам ще?.. Іван — зять і вродливий навдивовижу, і не бідний тепер, як чув,— кинув він косий погляд на Мотрю,— та й... не чужий же вам аж так...— натякнув.

— Та про нього то ще б,— стишила мову господиня,— та оцей побратим,— захлипала вона,— з Мокриною, то й не знаю, як вони і де замешкають. Не лише я, і Домна, Корній не відаєм про те... А до Івана ж про це і не підступися...

— Краще цнота в болоті, як нецнота в золоті, свашко,— обдав димом господиню Дикий, прямуючи з хати.— Вони собі раду дадуть, бачу,— махнув з порога люлькою він.

— Я, свахо і паніматко,— підійшла до Мотрі радісна, аж ніби помолоділа Домна,— турбуюсь, чи не сказать Корнієві та Сабрі, хай відкриють ще барильце горілки челяді, бо в тому і дно чується?

— Та про мене, дорога свахо,— підвела Мотря заплакані очі, поклавши руку на плече Домні,— як знаєте... Тільки кажуть же старі люди: аби було чим за стіл посадити, а з-за столу і самі підуть.

«Як змінилися раптово наші долі, і не догадалась би»,— подумала Мотря, відходячи заклопотано вбік до Христини.

...— З ким звінчана, то з тим і скінчена,— приказують за столом дружки, ніби відгадуючи і стверджуючи Мотрине горе.

приспівують молодим сп’янілі бояри.

«Та й гарні ж дні стоять!.. Невже й життя отаким же буде?» — поглянув у вікно на збурений двір Сірко.— І люди тут хороші,— теплиться в обважнілій голові втіха.— «За наші гроші ми всім хороші...» — пригадуються слова Півторакожуха, сказані при напутті сюди.

— Стомився, Івасю?.. Хоч би вже вечір скоріше!..— шепче йому у вухо, обдаючи лице п’янкою теплінню, Софія.— Я також!..

— Потерпи, вже недовго,— гладить непомітно їй руку Сірко, скосивши на неї око.— Підемо на сіно спати, а їх,— показує він очима на Артема і Мокрину,— у твоїх покоях лишимо.

— Як скажеш, мій любий,— погоджується Софія і, стреливши поглядом по світлиці, непомітно хреститься, опускає тремтливі повіки вниз, ніби спіймана на чомусь гріховному. Серце, мов колючкою вколене, на мить онімівши, раптом закалатало, хлюпнуло жаром у груди і розлило по всьому тілу теплі хвилі.

Ще із перезви вона відгонила цю мить, як щось гріховне, а вона осою крутилася коло неї, ба в ній самій, лізла в свідомість, лоскотала звабним холодком груди, кралася рокованим острахом, докоряла ликом святої Варвари.

Софія стрелила поглядом на Мокрину, і диво: бліде, в поодиноких муратиннях лице повесільниці відповіло їй злякано-здогадливим, зачаклованим спалахом.

«Я знала й очікувала цієї миті, та й то...— майнуло в Софіїній голові,— а вона ж, їдучи сюди в тому каравані, мабуть, і не здогадувалася, що її жде... Чи, може, надіялася про себе? — блиснув іскринкою здогад.— Прости, боже, мій гріх!..— зітхнула.— Скорше б обом нам оте переступити вже»,— непомітно розправила наболілі від сидіння плечі...

Поблизу сидить Іван Разя — батьком у молодих, Артема та Мокрини. Він байдуже слухає дидаскала міської бурси-школи Вустима:

— Якщо думали те вчинити, то тепер оце й час якраз,— в чомусь переконує його навчитель.— Я й оголошу челяді, коли дозволите...

— Може, як уже порозходяться трохи?..— гнітиться Разя.

— Та де ж те отак робиться, отамане зацний?! — зичливо обурюється Вустим.— Ще позавчора слід було те скоїти!.. Шановні бояри, свахи і свати, дружки і челядь! — перекрикує він, прокашлюючись, гамір у світлиці...— Названий батьком Артема і Мокрини, наш дорогий гість говорити хоче, то дозволимо йому?..

— Тихіше-е!.. Цитьте-е!.. Дайте слово мовити гос-теві-i!..— почулося кілька голосів зусюди, доки гамір не принишк.

— Я радий,— поправив Рази долонею оселедця,— що лицар Артем і його виходниця з болізни Мокринка,— подивився він тепло на обох,— згодилися узяти мене, чужого їм і цьому краєві, за батька, а молодий і славний полковник і побратим мій Іван Сірко, його суджениця — Софія і її паніматка дали можливість відгуляти в них це роковане свято. То,— зам’явся він, підшукуючи слова,— на знак великої подяки, шануючи звичай батьків, дарую молодим на бакшиш запряжену волами кантару з дріб’язком в ній і сувій габи!..

— Слава зичливому панові Іванові!..— виголосив першим на всю хату радісно Вустим.— Слава лицареві і лицарству його!..— підняв він поставці над столом.— Слава донцеві!..

— Хвала-а і слава-а!..— повторилося, як Мокрина, підштовхнута Софією, зіпнувшись, тричі поцілувала названого батька із зворушливими сльозами на очах.

Разя, незграбно розвівши руками, присів, відчуваючи по тих поцілунках, як щось вступило йому в груди, судомою затисло горло, аж приховати того від людей не міг.

завели свати й бояри весело-журну пісню, і він, пересиливши в собі судому, змахнув непрошену сльозу і заслухався. На душі було таке полегшення, така радість від отієї рідності, хвилюючої і щирої теплоти, що аж очі світилися ними. Проте і печаль не забарилася, бо подумав, що десь далеко виглядає його Чернігівчанка Танка, яку вивіз лише з душею з-під Мохнача тоді, як допомагав подоланим потугами Вишневецького українським козакам... Вивіз, не поховавши навіть вбитих тоді побратимів...

співають дружки й світилки, виходячи з-за столу з запаленими яровосковими свічками, попереджаючи тим весільників і челядь про кінець свята. Переждавши струмінь потоку надвір, в хату бучною ватагою вступили бандуристи, скрипалі, сопілкарі та бубнії. Задзвеніла, запищала, загула раптом голосиста музика на всю хату, загупали бубнами і ногами по помості з останніх сил весільники, витівали переборні викрутаси танцюристи...

Не втерпів тепер і пішов у танок, розвівши руками, і Корній, його підтримала, попливши коливом під схвальний гамір челяді і відтиснувши молодших, стара Катерина. Услід старій, розіпнувши з-перед себе весільну хустку, з кола вискочила і дрібно застукала закаблуками в підлогу перед колишньою матір’ю Домна, аж малий Орищин Остапко зареготав у вікні. Завирував-запалав, закрутився звабами весільний кінець, ніби багаття розпалилось: одні ішли в круг, інші — виходили, віддихуючись, і діти, обсівши вікна, не встигали запам’ятати всіх. Та вінцем усьому, посоромивши челядників, був танок Христини і Оришки, що, звільнившись врешті від піклувань коло столів, носилися, хуткі й нечутні, на заздрість молодим невтомно, не послухавши ні вдавано грізних кивків старої Катерини, ні докірливих поглядів та хитань головою Мотрі, ні намагань Сабрі, що хапався за дружину, спиняючи. Тільки й спинилися, як челядь, трохи вгамувавшись, під рокіт струн, виспіви сопілок та розпач скрипок і гомони бубнів завела подячну співанку:

І тільки обірвалася ота прощальна пісня, як наперед вийшов старий музика з бандурою, кілька разів розмашисто навсібіч поклонився і, вихиливши з товаришами піднесені по звичаю молодими їм поставці, гукнув речитативом:

Надворі вже зовсім стемніло, як весільники й челядь поволі опорожнили подвір’я, виносячи на всі боки шляхами охриплі пісні, гамір та гомін.

— Хіба не ви будете в покої? — здивовано запитала Мотря Сірка, почувши, що той переконує Артема лишатися там.

— Ми на сіні, ма-мо,— вимовляючи отак вперше це ім’я, заїкнувся зять.

— Доню? — докірливо і запитливо глянула вона на Софію, ледве стримуючи сльозу образи.

— Там Артем з Мокриною будуть!.. Побратим же... і не дома, то по-божому і належить так,— перехрестилася побожно дочка, незаперечно підтримавши Івана, і понесла в оберемку свою постіль з хати.

— По-божому,— прошепотіла невдоволено Мотря.— Оце ж і почалося вже,— сплеснула вона тихо руками і застигла коло убруса, якого почала була стягати зі столу.

— Чи вам, паніматко, не все одно? — попробувала заспокоїть її Домна, несучи надвір ослона.— Хай уже де хотять...

— Тобі, свашко, що?.. Куди сказав, бач, туди й пішла, а мені, в моїй хаті...— ледве стримавши розпач, кинула тій услід господиня.— В своїй господі я вже й не господиня...

Форкали й бухкали, тупаючи застояними ногами, припнуті до мажар коні, ремигали на вигоні в спокійній зажурі воли, смачно пережовуючи весільні дні. Стомлено бродили по двору в потемках після порання Корній і Сабрі. Щось наспівувала тихо в темноті Христина, допоруючись, лунали опізнілі вигуки і за двором, і в Мерефі...

— Бажаний мій, любий,— шептала, як у лихоманці, Софія, задихаючись пахощами сіна, колотнечею в грудях, соромом близькості чоловіка, страхом рокованого і тремом бажання...

— Я-я-а, радосте і втіхо моя! — палко вторив, голублячи її, Іван.

— Дай хвилечку передихнути,— відіпхнулася вона,— і... помолитись!.. Боже Всевишній!.. Боже всесильний!.. Боже всеславний! — зашептала в екстазі.— Пошли нам щастя, талан і нерозлук до скону!.. Пошли, боже!..