Незвичайні пригоди бурсаків

Ватажок Старий з товариством

Почув Самко скрізь сон гучний гомін. Прокинувся, хотів було встати, але, пригадавши, де він є, розплющив очі і почав дивитися в той бік, де гомоніли. Він побачив, що на ослонах біля столу сиділо багато людей. Перелічив, аж їх двадцять чотири чоловіка. Отих, що сидять сюди спинами, неможна бачити, які вони з себе, а оті, що лицем сюди, – всі молоді хлопці, тільки посередині сидить сивоусий з чуприною, в новому панському кунтуші. Він сидів і мовчав задумано. Іноді тільки відповідав, коли до нього зверталися. Величали його «Старий», а проте з пошаною – як найстаршого. Розбійники вечеряли, чи обідали, тут неможна було вгадати, бо день і ніч горів каганець.

«Ось він той «Старий», що згадував рудий розбійник», – подумав Самко і почав його розглядати, бо каганець стояв на столі біля «Старого», освітлюючи його вид.

Сиві вуса в «Старого», а брови чорні п’явками, обличчя без жодної зморшки, зовсім молоде, ніс з невеличким горбком, губи червоні, на чолі, над лівою бровою шрам, що так личить йому, щось додає до його спокійного і разом зважливого виду з блискучими й гострими очима.

Так неначе десь бачив Самко такого, як оцей «Старий».

«А, пригадав, бачив на малюнку». Колись бурсаки ходили на Різдво з вертепом по Києву, були в якомусь будинкові, і отам на стіні побачив Самко малюнок: сидить біля дерева на траві козак та грає на бандурі. Самка аж злякали написані на малюнку чітко слова, що немов вони виходили з рота козака: «А чого ти дивишся на мене».

І оцей старий схожий обличчям точнісінько на того козака Мамая.

І слухає Самко, про віщо балакають розбійники, та не добере гаразд, про що саме. Щось про Дніпро, якусь широку косу, про байдак та гострі палі.

Хтось з розбійників запитав Старого, чого він такий невеселий сьогодні.

– Сьогодні, брати, той день, коли ми програли бій під Оренбургом, та рівно п’ять місяців, як лихі кати кінчали нашого славного на ввесь світ і грізного нашим ворогам Омелька Пугача... – промовив Старий.

Гомін раптом затих. Підвівся старий, налив собі келих і промовив, стоячи: «За Омелька Пугача», вихилив і сів.

– За Омелька! За Пугача! – промовляли, п’ючи, розбійники.

Пригадав Самко, що цього року, взимку по київських церквах у час Божої служби поминали розбійника Пугачова і правили вдячного молебня, що Бог поміг цариці скарати такого страшного злочинця. Раділа свята церква, раділо панство, а чогось тільки не раділи монастирські кріпаки та щекавицька голота. Тоді в бурсі теж балакали про того Омелька, тільки згадували його, як злодія. А ось отут про нього згадують, як про славну людину, згадують з тугою.

«Відома річ, що розбійники розбійника й вихваляють, та й журяться за ним», – подумав Самко.

Ще хтось запитав Старого, що він чув, бувши в місті.

– Чув, брати, багато, та мало гарного. Є радісна новина для панів і разом велика до них ласка «матінки цариці», що втішила їх «жалованою грамотою», тобто віддала на їхню повну волю всіх кріпаків. Надала панам великого права, поставила їх на найвищий щабель, а холопів прирівняла до останньої тварини. Покінчила з пугачівщиною, а тепер можна й помститися над рабами, – говорив Старий.

Аж встав рудий, одягнувся й підійшов до столу.

– Маємо ми, Старий, двох добрячих хлопчаків, – сказав рудий ватажкові.

– Гаразд, Кременю. А з яких вони? – запитав Старий.

Кремінь, так прозивався рудий, розповів докладно про бурсаків усе оте, що він почув з їхньої балачки в лісі біля вогнища.

– То це вони втекли від святих, а натрапили на ще святіших, – сказав Старий.

Усі розбійники гучно зареготали.

– Чого смієтесь, брати, – запитав усіх Старий. – А чому й ми не такі святі? У ченців печери, та й у нас не згірші. Тільки ми ховаємося зі своїми гріхами, а вони торгують ними. Ми силоміць беремо добро в багатіїв, а вони своїми святими брехнями висмоктують у злиднів гіркі здобутки. Вони обіцяють дурням рай на тім світі, хоч самі на цьому світі раюють. А ми нічого не обіцяємо – коли правимо кого в Божу дорогу. Ми вбиваємо тільки своїх запеклих ворогів, а вони вбивають сотні тисяч людей, труять їх поволі, роблять з них терплячих – божих та панських – рабів. Виходить, що чорт не дасть ладу, не добере, де розбійники, а де святі, – говорив жартливо Старий під веселий регіт товариства.

«Ох, як же влучно та розумно каже отой Старий», – подумав Самко.

– Кажеш, вони надумали мандрувати на Січ? – запитав Кременя Старий. – От шибайголови!.. Гай-гай, дурники!.. Запізнилися вони трохи з’явитися на світ. Надумали шукати волі отам, де вже її давно нема. Яка ото воля, коли треба слухати, що скаже цариця та пани! Дурять голоту. Тої Січі, що була колись, не буде ніколи, а ця вже пряде собі на тонку, добуває останні дні. Та й неможна, щоб серед неволі був куточок волі. А січова воля давно вже в панському лантуху сидить, тільки зав’язати зосталося. І зав’яжуть... Он Пугач не так було замірився, що ж, не вдалося... – закінчив сумно Старий і замовк, щось, мабуть, думаючи.

А товариство після вечері роздягалося і вкладалося спати.

«Ось він тобі Старий який, багатенько, мабуть, знає, – думав Самко. – Щось він балакав таке сумне про Січ. Звідкіль він знає, що робиться там? Та щоб там не робилося, а вони з Марком будуть у Січі. Утечуть звідсіль не сьогодні, так завтра. А розбійники зовсім не такі страшні, як ото розповідають про них казки. Звичайнісінькі собі люди, та й годі. А треба, мабуть, устати, бо кортить надвір. Ні, ще полежати, поки всі полягають. А Марко хропе, мов дома. Йому скрізь однаково. Він, мабуть, і досі не догадався, серед яких людей пробуває, а то б наївся дрижаків. Та не треба йому й казати, нехай сам собі побачить».

Терпів, терпів Самко, а нарешті й устав. Хотів запитати дідка, куди вийти надвір.

– А, це ти, наш братець? – побачивши Самка запитав Старий.

– Еге ж, – одповів Самко, дивлячись сміливо йому в вічі.

– Лихо переможеним? – запитав Старий латиною і посміхнувся.

Самко мовчав, здивований з того, що розбійник тямить латинь.

– Оце, хлопче, латинське прислів’я пристає до ворогів, а до тебе з твоїм товаришем, що так гучно хропе, нівроку йому, пристане на мою думку отаке прислів’я: «Де добре, там і батьківщина». А нам з вами буде добре, коли, звичайно, з якого боку розглядати добро. От ви надумали йти на Січ. А чого? Чи то погуляти, чи побитися з ворогами та набути слави?

– Битися з ворогами, – одповів Самко.

– Коли за тим ідете, то найменше там того знайдете. Хіба будете битися з сербіянами за смужку земельки, що вони захоплять, бо теж хочуть їсти й жити, так то не вороги, а злидні циганські. А справжніх ворогів і тут вистачить, аби була охота. Гей, незрозумілі, мабуть, вам дійсні вороги, як незрозумілий ситому голодний... Та чого ти мнешся, хлопче? Надвір закортіло? – запитав, сміючись, догадливий Старий. – Хто їсть та п’є, то не обійдеться без того. А проведи лиш, Квасок, хлопця, до цюці, – гукнув він.

З’явився з-за печі дідок, і Самко пішов за ним услід з льоху.

Коли Самко з Кваском повернулися назад, то вже Старого не було, мабуть ліг спати.

Подивився Самко навкруги, не знаючи, що робити, а лягати знову не хотілося. Ходив по льоху, роздивлявся на зброю та різну одежу. А в голові одна думка – тікати з цих печер, тікати на волю. Нудно отут, хоч би яка робота була. Звик він робити в Братському, то й зараз у нього така потреба.

– А що тут у вас, дідусю, роблять, коли спати не хочеться, – запитав він пошепки Кваска.

– Да ти не шепчі, а говорі громко, – сказав дідок. – У нас здєсь не заведєно шептаться. Шептання – ето чорноє дєло. Одні спі, а другіє пой, пляші. Спать захочеш, так і под пєсні усньошь. Ти спросіл, что дєлать тєбє. Что же дєлать-то? А пойді, синок, погуляй на дворє. Нєбось, по солнишку соскучілся. Да і ми без солнишка нє жівьом. Вот я тебя провожу.

Аж затремтів Самко від радощів, що можна побути надворі. Це ж він до речі роздивиться гаразд, щоб знати, як утекти звідціля. Мабуть, оцей дідок дурний, коли каже, що можна на сонечку побути. Он отой Кремінь та русявий вели їх по нетрях та по деревах лазили, щоб закрутити дорогу, а він каже, що можна й надворі погуляти. Треба оцю гулянку використати.

Повів Квасок Самка, тільки вже другою печерою, бо йшли по сходах угору, наче на дзвіницю. Ідучи, Самко мацав рукою стіни і довідався, що з обох боків були теж перехресні печері, що тяглися, мабуть, хтозна-куди, бо ніде не просвічувалося. А кожний шерх одбивався луною і замирав десь у глибині.

– У нас здєсь ходов-ходов! Нє зная, можно заблудіться, как в лєсє, – говорив Квасок. – Когда, значіт, работи нєт, так наш Старий с ребятушкамі бєрут кіркі да лопати і забавляются, продєливают ходи, – розповідав він.

«Та у них усе навпаки виходить, – подумав Самко. – Роботою зветься пограбувати когось, а забавкою – це коли робити киркою та лопатою».

Коли вони протупали сотню яку сходів, то блиснув світ, а через хвилину вони вийшли з нори надвір, коли оте можна було назвати надвір, бо вони опинилися на невеликому майданчику, що мав півсотні кроків уздовж і стільки ж завширшки, і наче обгороджений з трьох боків густими кущами ліщини, а від нори вгору нависли круті скелі, а там за кущами так немов і нема нічого, а тільки саме небо.

– Ти, синок, нє вздумай подойті блізко к кустам, нє то сорвьошся і костєй нє собєрьош, – попередив його Квасок, а сам пішов у нору.

Подивився Самко, – майданчик рівний, видно, що він руками чиїмись зроблений, бо й стіна над норою обтесана, а там, де кущі, земля, мабуть, поливається водою, бо вогка, та он і дерев’яні цебра стоять під кущами в холодку, біля самої нори вирубано з каменю ослони.

Попоходив він трохи, подивувався, чого воно отам за кущами не видно нічого, крім неба. Кортить подивитися, що там за кущами і куди це так можна впасти, як остерігав його Квасок. Підійшов обережно до кущів, – розгорнув трохи, не видно нічого, бо густі кущі, – мов стіна, розгорнув далі і глянув. Глянув і вжахнувся й здивувався разом. Він був на страшній височині, – на такій, що ліс унизу зеленів, наче невеликий бур’ян, а за ним прозорою стежкою крутився Дніпро, а ще далі жовтіли безкраї луки. З цього майданчика видно було на обидва боки гори, що тяглися стінами, видно було б на кілька верстов, коли б хто плив Дніпром або йшов понад берегом, коли б мати добрі очі. Десь далеко на горі серед лісу блищали бані церков.

«Мабуть, ото й є місто Любеч, а недалеко від нього й Чернігів», – подумав Самко і зітхнув. Пригадав ще слова Старого, що, мовляв, їм з Марком буде тут добре. Може, воно й добре, та не сюди вони прямували, а там, куди вони надумали йти, може і гірше було б, так зате воно надумано, вирішено. А тікати звідціль не так легко, як здавалося. От нехай би хто спробував утекти з цього майданчика. На стіну, що в ній нора, так і кішка не здереться, а тут з трьох боків тільки б той утік, хто вміє літати. У печерах і заблудиш, бо й у лісі вже блудили. Не дурно ж отой дідок казав, що можна надворі погуляти. «Гуляй отут, мов пес на ланцюзі, та поглядай на небо, або дивися вниз, мов сорока в порожню кістку. Не минеться таки, мабуть, їм з Марком розбійникувати, хоч до такої роботи аніяк руки не сверблять», – міркував Самко, поглядаючи навкруги вже не з дивуванням, а з сумом, що довелося опинитися в таких лабетах.

– Час, хлопче, вже йти снідати, бо сідає сонце, – почувся з нори голос Кременя.

«Ось як тут у них – снідати увечері, а вечеряти ранком, бо робота вночі, а одпочинок удень», – дума Самко ідучи за Кременем по східцях униз.

– Бачиш, який наш монастир? – запитав Кремінь. – Нехай лиш хто спробує знайти нас отут! А ми кого схочемо – того вмить знайдемо, – додав він задоволено.

Самко не одповів йому нічого, погоджуючись мовчки, що монастир дійсно добрячий, та тільки не для всіх.

Уже всі сиділи за столом та снідали, коли Самко з Кременем увійшли до льоху. Сіли й вони до столу.

Марко зрадів, побачивши Самка, його дитячі очі аж засяли від радощів, і він узявся жваво до їжі.

– Ге, бачу, ви такі, що не-розлий-вода, – сказав Старий, поглядаючи на Марка. – Так і повинно бути, щоб за все у світі було товариство.

Самко ледве доторкнувся до їжі, а дивлячись на нього, не дуже їв і Марко.

А розбійники, весело балакаючи, добре їли. Балакали найбільше про свої справи, нічну роботу. Старий більше мовчав, а коли що казав, то всі прислухалися уважно, або ж реготали до нестями.

Ось один з розбійників розповів про те, що як йому вперше було важко вбити якогось пана, а Старий сказав, що вбити пана так саме корисно, як убити вошу.

Поснідавши увечері, розбійники повставали з-за столу, потім кожний з них підходив до стіни, де висіла зброя, брав що треба, і через хвилину всі вже були озброєні, як кажуть, до зубів, бо в кожного була за спиною рушниця, за поясом пістоль та ніж, а деякі мали ще й сокири. Тільки в Старого була довга шаблюка та два пістолі.

– Рушаймо ж, хлоп’ята, – сказав Старий. – А ви, – звернувся до бурсаків, – побудьте поки отут, бо ви мало їли, то й робота з вас ніяка. А ти, Квасок, дай їм по парі нових чобіт, штани та куцки, щоб вони не ходили в отих бридких халамидах. Гайда ж! – він рушив уперед, а за ним усі.

Самко подивився сумно їм услід, а Марко стояв, роззявивши рота, бо він і зараз, ще не знав, серед яких людей вони пробувають.