Незвичайні пригоди бурсаків

Хто кого переможе?

Петруня пішов шукати вила, Борис та Микита, взявши мішки з порохом та кулями, полізли по східцях на стіну і почали набивати гармату. Фрик задер догори голову та дивився, Григор стояв нерухомо біля хвіртки, щось думаючи.

Набивши гармату, Борис та Микита злізли додолу.

– Ну, а тепер, коли є вільний час, ми з тобою, голубе, поговоримо, – звернувся суворо Борис до Григора. – Прийшов ти сюди чогось недарма, і щоб ти не казав, то я тобі не повірю й на крихту. Ми знаємо, що ота сліпа Орина, коваль Ярема та ти – запеклі панські вороги. Я не займав сліпої через оту другу...

Борис замовк на хвилину і похмурився ще дужче.

– Ви гуртом щось надумали, та дарма! – почав знову Борис. – Ви покладали надію на запроданих. Думали, що вони здіймуть щось, аж воно ні. І ось ти сюди заскочив чогось, мов хитрий лис, напевно думав допомогти іншим улізти сюди. Допитувати тебе нема часу, та, крім того, ти такий, що не скажеш, хоч би тебе й убити. І слід би тебе оце вбити, та поки що ти нам будеш потрібний, – посміхнувся Борис. – Ми зробимо з тобою мудру штуку... Я знаю, що сюди надійдуть оті твої друзі-злодюги спробувати, чи неможна сюди пробратися. Та дарма!.. Ти бачив, що я набивав гармату? – запитав він Григора.

– Бачив, – одповів рівно той.

– Так отож ти мусиш з неї стрельнути, коли вони надійдуть до брами, – сказав Борис, дивлячись пильно у вічі Григорові.

– Стрельнути в своїх? Немудра зовсім штука, – погодився Григор.

– Напевно, що за таке ти набув би панської ласки, – зазначив Борис.

– О, так! І я просити буду пана, щоб добре було, – додав Фрик.

– Коли наблизяться бунтівники, то ти подаси голос, щоб вони йшли до брами, і стрельнеш у них. Так? – запитав Борис.

– Гаразд, – погодився вдруге Григор.

– Кажеш, гаразд? – перепитав Борис. – Ти згодився так швидко... – промовив підозріло. – Ні, голубе, мене ти не обдуриш. Ти тільки їм голос подаси, а я стрілятиму. Я підпалю гармату. Що, вскочив?! Ха-ха-ха! – зареготав, радіючи, що переміг на хитрощах. – Ото б тобі я доручив стріляти. Ні, помилився ти... Ти будеш у мене за живу підману. Підманеш їх, гукнеш. Гаразд?

– Гаразд, – погодився втретє Григор.

– Ні, ще не все гаразд. Не знаєш ти всього. Коли б ти знав, то не погодився б так швидко. А принеси, Микито, смика, отам він під коморою.

Микита намірився йти, зробив крок, але раптом зупинився, почувши, що в чорному дворі хтось заскиглив, чи завив голосячи, чутно було, що то придушено голосила жінка.

– Хтось плакає дуже погано... – сказав Фрик.

– Цур йому! – злякався Микита.

– Іди, іди не бійся. То моя жіночка, пропала б вона, сидить замкнута в льодовні та виє, – заспокоїв Микиту Борис.

Микита пішов.

– А нащо ти замикав її туди? – запитав Фрик.

– Вона ж тепер моя, то я й роблю, що хочу, – одповів похмуро Борис.

З’явився Петруня, приніс залізні вила.

– Ось, ледве розшукав, – сказав він, даючи вила Борисові.

– Одні тобі, Петруню, а оці – легенькі – вам, Фрику Карловичу.

– Мені?.. Мейн-ґот! Мені вила?! Я не вмію з ними колотися.

– Беріть. Колотися немудра річ, лихо навчить. Ви не заколете, то хтось інший вас заколе. На те війна, – з’ясував Борис.

– Війна?.. Ох, зовсім доведеться злякатися, – зітхнув управитель і взяв легенькі вила.

Приніс Микита залізного ланцюжка з нашийником, що на нього собачники беруть хортів.

– Тонкий, а проте міцний. Він здержував Діянку та Салтана, – говорив Борис, мацаючи ланцюжка. – А одягни, Микито, оце намистечко на шию нашому розумникові, – вказав на Григора. – А другий кінець прив’яжеш до драбини, – звелів він і витяг з-за пояса пістоля.

Микита підійшов до Григора, одягнув йому на шию собачого нашийника і зав’язав мотузкою, а другий кінець прив’язав до бильця драбини.

– Як бачу я, ти, Борисе, премудрий. Не дурно ж пан тебе улюбив. Надав тобі Господь такого талану, – говорив Григор. – Ой, довго житимуть пани, бо родить їм земля достойних прислужників. Таким, як ти, біля царів служити...

– А ти думав як! Не в тім’я битий. Тебе, великорозумного, загнуздали, – погодився задоволено Борис. – Дивися ж, Петруню, коли, бува, надійдуть сюди оті злодюги, та я звелю йому, щоб він гукнув їх до брами, а він мовчатиме, чи не хотітиме лізти по драбині, то стромляй під ребра йому вила.

– А застромлю, – сказав Петруня.

– На ось тобі, Микито, – дав йому пістоля Борис. – А один буде мені. Дивись! – звернувся він до Григора, погрожуючи пістолей. – Оце на тебе буде!

Подивився на Бориса сумно Григор і важко зітхнув.

– На мене все: і вила, і пістоль, неначе в мене два життя.

Сказав так, що в Самка защеміло на серцеві. Пошкодував він дуже, що тоді вони з Марком лишили Бориса живим.

Аж ось обличчя в Григора зробилося веселе, він засміявся.

– Чого це ти? – запитав здивовано Борис.

– А того, що який ти не є розумний, а далеко тобі до панського розуму, – одповів Григор. Коли б оце був отут пан, то він би інакше повівся зо мною, він зрозумів би, що я не охочий іти на той світ, де не дадуть вина й медку смикнути. А на цьому світі мені давав сам пан частенько. Ти сам знаєш, Борисе, що коли б я хотів давно, то був би біля пана за першого, коли б узяв був гарапника та почав шмигати людей. Але мені не кортить бути першим, бо ти знаєш, що я люблю найбільше в світі, – говорив Григор.

– Та воно так, – погодився Борис.

– Ге, ти найбільше за все любиш смикнути! Хе, хе, хе! – обізвався Петруня. – Ти за те, щоб випити, усе віддаси.

– А так! За пляшку доброго віддам усе в світі. А оце сьогодні на похмілля так дав би себе обскубти. Таке найшло, що хоч браму ломити та добути випити! – признавався Григор.

Зареготав Борис, а за ним Петруня з Микитою, навіть Фрик посміхався. Вони повірили Григорові, знаючи в минулому його за доброго пияка.

– Оце б я потягнув, щоб закрутилося мені все навкруги, а люди всі здалися за гурт дурних овечок. Не дурно ж воно п’яному море по коліна! – говорив Григор.

– Дозволите? – запитав Борис управителя.

– О, так! Нехай веселий буде! – дозволив Фрик.

– Піди та принеси йому пляшку міцного, – сказав Петруні Борис.

Петруня пішов до будинку. А Микита, почувши, мабуть, слово «ключі», заметушився раптом, підбіг до хвіртки, помацав колодки і почав дивитися скрізь долі.

– Де ж це я подів ключі від брами й хвіртки? Не пам’ятаю, чи лишив їх тут, чи десь покинув.

– Загубив? От ще з тебе ґава! Під такий час він жартує з ключами! – розсердився Борис. – А ось оцей стояв біля хвіртки, – вказав він на Григора. – Хоч ти вже заспівав, немов на нашому возі, а все ж ми тебе, друже, потрусимо, – промовляв він, обмацуючи Григора, навіть зняв з нього черевики і там подивився.

– Я проковтнув ключі, а поверну завтра, – пообіцяв Григор.

– Мабуть, я забув їх у дівочій кімнаті! – згадав Микита. – Упустив їх з рук, коли побачив мертву... Хоч нехай мені що, а не піду по них сам, хіба з ким удвох.

– Та кат з ними, коли так – заспокоївся Борис. – Вони зараз нам не потрібні, а ранком знайдемо. А тепер ми отак розділимося: біля отих воріт стоятиме Микита з старими, Петруня отут, а ви, Фрику Карловичу, біля в’язниці з цього боку, щоб хто не зліз на стіну та не спустився по льоху. Я буду пантрувати скрізь понад стінами, – розподіляв Борис вартування.

– Я біля в’язниці? Мейн-ґот! Там дуже страшно! Ні, я не буду там!.. – одмовився Фрик.

– Ось не вигадуйте, робіть, що треба, – суворо промовив Борис. – Коли вам було треба, то я корився й слухав, а зараз війна, то вже треба рятуватися і щоб хтось один керував.

– Ох-ох!.. Цей поганий війна все перевертає... Я стоятиму трохи... – погодився Фрик, зітхнувши жалібно.