Незвичайні пригоди бурсаків

Грім на голову

З’явилися Борис і прислужник.

– Гукали, Фрику Карловичу? – запитав Борис.

– Гукав, гукав. Так довго дожидався. Хотів злякатися, – сказав німець.

– Злякатися... – здивувався Борис – Кого злякатися? Хіба оцієї? – указав на Гапку. – І не диво... – А ти чого тут?

– Того. Тебе, бач, не спитали, – одповіла вона.

– Ти ще гарчиш! Іди собі звідціль. Кажу, іди геть!

– Ні, ні! Не геть! – зауважив Фрик. – Казати геть не треба. Це пан присилав тобі таку хорошу жінку.

– Жінку? Ха-ха... – зареготав Борис. – Фрик Карлович уміють жартувати.

– Не жартувати, ні, – зазначив поважно Фрик. – Кажу, пан прислав оцей дур... оцей гарний дівку. Присилав, щоб я тебе з нею одружив.

– Та покиньте. Пожартували й годі, – образився Борис. – А ти йди звідціль! – гримнув знову на Гапку.

– Не треба йди. Вона твій молода, – суворо сказав управитель. – Ось пан підписував. На, дивися ж очима, – показав Борисові папірця.

Наче остовпів на хвилину Борис, побачивши папірця, що він сам писав.

– Та що ж це? Що?.. Де взяла ти оце?.. Хто дав тобі? Кажи, дурепо, зараз!.. – запитав він грізно Гапку.

– Не дуже галасуй. «Така вже панська воля», – одповіла вона рівно і почала роздивлятися на прислужника, що, мабуть, їй уподобався більше за Бориса.

– Пропала б ти, погана! – промовив з огидою Борис. – Фрику Карловичу, не вірте. Дійсно, їх ясність давали папірця, тільки не оцій, а другій дівчині... У мене є інша молода... А де оця взялася, як у неї опинився папірець, я не знаю... Кажу вам, у мене є зовсім інша, вона прийде зараз... побачите... І князь її бачили, і всі її бачили. Але я не знаю, як воно так... – говорив він розгублено.

Управитель мов і не слухав, а, думаючи щось, мовчки жував губами.

– Ви ж тільки гляньте, Фрику Карловичу, на оцю, – вказав він на Гапку. – Хіба б ото я просив пана, щоб побратися з отакою... Ви ж тільки подивіться на неї!

– Я добре вже дивився, – одповів управитель. – Такої, як вона, нема на цілий світ. Не знаю, за що пан розгнівався з тобою і прислав її.

– Отож воно й є. Ви самі бачите! – зрадів Борис. – Дозвольте мені прогнати звідціль оцю дурепу.

– О, ні! – крутнув головою управитель. – Я буду її з тобою посилати до попа,

– Що ви кажете?! – вжахнувся Борис. – Фрику Карловичу, не топіть мене... Це помилка сталася... Ось ви пождіть, поки прибудуть їх ясність, тоді побачите... Або звеліть, щоб привести сюди оту другу дівчину.

– Я так зроблю, як є, не можу підождати. Я вже так довго балакав, довго барився. Буде так як є.

– А коли я не хочу з нею братися? – похнюпившись, сказав Борис.

– Не хочеш?.. Ти хочеш не хотіти? – здивувався управитель. – А знаєш панський слово? Наказ такий, що треба: раз і все! А коли ти не схочеш хотіти, то я звелю тобі руки зв’язати. Жан! Бігай до попа. Скажи, нехай піп одчиняє церкву та одягає свій золотий спідниця, – звелів він прислужникові. – А баба Іваниха нехай покликає сюди дівчат. Будемо зараз робити веселий шлюб. Бігай, Жан!

Аж заточився від одчаю Борис, побачивши, що вже прислужник побіг до попа.

– Ой, Боже ж мій! Тепер уже я пропав! – скрикнув він одчайно.

– Чого пропав? – запитала Гапка, бо вона не дослухалася раніше до балачки, а весь час дивилася на прислужника та підморгувала йому.

– Хоч ти вже мовчи! – гримнув злісно на неї Борис. – Ніколи я не сподівався, що станеться таке... – промовив крізь сльози.

Борисові сльози зворушили управителя.

– Не плакай ти... не плакай... – сказав він ласкаво й чуло.

– Ой, змилуйтеся, Фрику Карловичу! – впавши навколішки, благав Борис. – Пождіть, поки приїде пан. Пождіть, щоб вірного раба не втопити... Дозвольте-бо мені знайти й привести сюди оту дівчину, що я обрав... Гукніть сюди Петруню або Григора, то вони вам скажуть, що пан давали наказа не оцій, а іншій дівчині...

– Ні, не так. Не буде так, – одмовив німець, крутнувши головою. – Не треба говорити, бо я все догадався. Я знаю пана, що він уміє говорити так, а зробити, як треба. Я чув, що він з тобою сердився сьогодні. Що мені будуть говорити дуже дурний Петруня та дуже розумний Григор, коли ось є такий папірець, що підписував сам пан? А яка в тебе є дівчина, то мені ніколи знати. Ось, може, пан захоче зараз повернутися з дороги, а я ще не зробив, як треба, не дружив тебе...

– Що ж... нехай так... – приголомшено промовив Борис, підводячись на ноги. – Мушу коритися, бо панський гнів страшний... А ти?.. Де ти на лишенько моє взялася отака? – сказав він, дивлячись з огидою на Гапку.

– Дивись тобі, який! Він кращої хотів, а я неначе вже така погана?