Незвичайні пригоди бурсаків

Несподіваний бій

Дивиться Самко, бачить, що збоку від лісу, понад яром, наближаються піші люди, в однаковому зеленкуватому одягові; ідуть рядками, струнко, з рушницями на плечах, вилискують багнети; попереду три вершники, один з них військовий, бо в мундирові, а два других зодягнуті, як панські псарі.

– Оце ж вони, солдати, – догадався Самко. – Усіх їх не менше півсотні. Але куди це вони завертають?!

Самка обгорнув жах, коли він побачив, що солдати прямують до кущів, де засіло товариство за порадою Фрола. Це ж їм не минеться тепер відходити сюди на майдан, а тут вороги – псарі з паном. Це хлопці опинилися в лабетах!

Он оті два вершники, що були біля солдатів, біжать сюди, до пана. Упізнав Самко, що то Борис та Микита. Мабуть, Борис зустрів Микиту, коли вже той вів сюди солдатів, і повернувся з ними. Угадав Самко, що товариству доведеться відступити й податися сюди, на майдан, щоб не здибатися так зразу з солдатами. Ось вони з’являються з-за кущів, он де коваль Ярема, Фрол та Василько, поряд Григор та Марко, а з ними й усі інші. Вони зупинилися, бо побачили, що скрізь самі вороги.

Побачили їх псарі з паном, впізнали бунтівників. Пан указав на них своєю шпагою, сказав щось псарям, і вони побігли, тільки не просто на бунтівників, а в об’їзд, мабуть хочуть оточити їх або забігти ззаду.

Став Самко на стіні, вже не боїться, що на нього стрілятиме хтось. Що йому смерть, коли він бачить певну загибель усього свого товариства. Стежить він за тим, що діється, шукає очима порятунку своїм братам-борцям, але порятунку нема звідкіль сподіватися. Ось він почув, що забалакали сіверці під стінами замку.

– Кто же ето на кого, братци? Кто оні, вон тє ребята, что вишлі с кустов? – запитують один-одного здивовані сіверці.

– А глядіт-ко, братци! Нікак наш Фрол срєді ніх ворочаєтся? Да он же! Наш Фролка! Он, он!.. – забалакали гучно молоді сіверці, немов зраділи, що побачили свого Фрола.

– Он, то он, чтоби єму пусто било! Вот забубьонная головушка! Вот шалий то! Право слово, шалий парєнь! – загомоніли незадоволено бородані-сіверці. Вони зрозуміли, що воно за справа і хто воно за люди, серед яких опинився їхній одчаюга Фрол.

Уже солдати на майдані. Ось до їхнього старшого підбіг князь і вказав на гурток бунтівників. Гукнув старший на солдатів, махнув шаблею і повів їх на бунтівників. А бунтівники вже напоготові, сподіваються нападу з двох боків: від псарів, що забігають ззаду і від солдатів, а тому частина їх обернулася в той бік, де псарі наближаються, а друга жде солдатів.

Наблизилися солдати до бунтівників і зупинилися з наказу свого старшого, держачи напоготові багнети, мов збираючись колоти.

– Сдавайтєсь, подлиє душі, – гукає старший на бунтівників і, торкаючи свого коня, насувається на них.

– Да ти нє орі! Чай, ми не глухіє! – одповідає гучно тому старшому Фрол. – Нє напірай больно! Чєго ощєтінілась-то, кіслая шерсть?! Колоть будеш?! Брось-ка, рєбята! – гукає Фрол на солдатів.

Загомоніли під стіною всі сіверці разом.

– Фролка-то наш! Ах, волк єго єш! – загомоніла молодь.

Он тільки скупчився окремий гурток теж сіверців, що стояли далі від брами. Ось він, той гурток, одходить од стіни і прямує швидко туди, де вже зчепилися бунтівники з псарями. А за отим гуртком посунула туди і молодь сіверців, а за ними побігли й бородані, кричучи:

– Куда ви, нєпутьовиє! Стой, рєбята! – кричать бородані, думаючи зупинити молодь.

– Стой! Стой! – кричить монастирський вершник на сіверців та вони не чують. Ченці стоять та махають, мов ті вітряки, руками.

Ось стрельнули солдати, стрельнули, мабуть, угору, бо ніхто не впав, а тільки були поточилися сіверці.

Самко побачив із стіни, як Фрол махнув кийком, і впав командувач з коня, а потім замигтіли в повітрі дрючки сіверців. Он уже потиснули сіверці солдатів. А он Марко своєю дрючиною збиває з коней псарів. Збилися всі в купу, не видно, де свої, а де чужі, тільки вже сіверці погнали солдатів до яру і вкупі з ними зникають з майдану, немов провалюються крізь землю. Б’ються в яру.

А на майдані лишився гурток товариства, його оточили з усіх боків псарі та селяни під проводом князя. Уже небагато зосталося з гуртка. Он одбивається Ярема-коваль, виблискує в повітрі його сокира і падає на голови ворогів. Марко своєю дрючиною одмахується від панських посіпак, мов від собак, але одмахується однією рукою, бо друга рука звисла, мабуть поранена. Не видно ні Григора, ні Василька, – певно вони вже забиті. Непереливки хлопцям. Ось-ось кінчать псарі втомлених Марка та Коваля.

Запалило Самка. Бачить він, що загибають друзі. Невже він тільки дивитиметься на оте? Ні! Хоч би там що, а він мусить бути біля своїх, мусить дати допомогу, хоч би то й самому пропасти. Самко швидко збіг по драбині з стіни, схопив списа й кинувся до хвіртки.

– Я туди!.. Загибають хлопці!.. – сказав Самко Яськові.

– І я!.. Я теж! – промовив старий музика.