Незвичайні пригоди бурсаків

У дорозі

Уже зовсім розвиднилося, коли втікачі поминули Межигірський монастир. Самко йшов швидкою ходою, довгі поли рудої кути він підібрав під пояса, щоб не тяглися, зсунув аж на потилицю теж рудого і вже споловілого підкапка, щоб не було душно голові, бо й так її вкривала густа кучма вихруватого волосся, підкачав полотняні штани вище колін, бо росяно було.

Марко ступав повільними кроками, ідучи позад Самка. З-під куцої кути визирали штани, оті, що для нього вкрав Самко в келаря отця Іова, та, на лихо, той келар був низенький, присадкуватий, товстий, мов бочка, а тому його штани здалися на Марка дуже куці, та ще й рясні, як спідниця, підкапок малий ледве держався на голові, хоч як він його натягав на свої розкуйовджені, муругі патли.

Обидва босі, зі саквами за плечима, з палицями в руках, вони нагадували щонайзлиденніших, мандрівних ченців або ж дяків-пиворізів.

Ішли мовчки. Про віщо балакати, коли відомо обом, куди вони йдуть та чого йдуть, а про все інше давно перебалакаєш.

Самко дивився вперед та позирав на вкриті лісом гори й на рівні, пожовклі від спеки луки, по той бік Дніпра. Обличчя його, ні погане, ні вродливе, ще безвусе, було задумане, хоч розумні сірі очі дивилися весело. Двадцять років на плечах не дуже важать.

А Марко, ідучи, дивився Самкові в спину, ні про віщо, мабуть, не думаючи. Його великі голубі та ясні, мов дитячі, очі на круглому виду були трохи сонкуваті й байдужі до всього. Іноді тільки, ідучи понад кручею, він нахиляв голову, ніби хотів подивитися, що там є на дні.

– Дивись, чорте, ще гепнешся з кручі! – остерігав Самко.

– Гепнуся, то не втоплюся. А отут, мабуть, є раки, – гудів той басом.

– Тебе кат не візьме, а хліб намочиш. Не до раків тепер. Ще нам швандяти та швандяти, – говорив Самко.

Марко погоджувався мовчки, мацав сакву з хлібом та, розмахуючи важкою патерицею отця Аники, плентався за Самком.

Аж ось по той бік Дніпра, з-за рівних луків визирнуло сонце, неначе воно продрало десь отам моріжок та вилізло з землі. Запалали вогнем верховини надбережних гір, загорілася вода, заграли по версі зграї дрібної риби, вистромила на мить голову з води і швидко зникла полохлива видра. Забалакали на різні голоси пташки в кущах.

Починався літній ясний день.

Багато верстов пройшли бурсаки, а не зустрілося їм ніде ні хутора, ні якого житла. Весь час по один бік – гори, а по другий – луки. Іноді тільки завертав круто в бік Дніпро, зникав за скелями, і тоді здавалося, що це вже йому край. Аж ось він знову з’являвся і знову зникав.

В обідню годину надійшли вони до долини між горами, що скидалась на підкову, оточену густим лісом аж до води. Зеленіла високо трава, бо врятували її від посухи високі гори та ліс. Серед долини росли густі кущі глоду, шипшини, а над берегом – високий та густий очерет.

– А чи не одпочити б нам, Марку? – запитав Самко.

– Про мене, – погодився Марко, збираючись уже сідати.

– А пожди-бо! – зупинив його Самко, нюхаючи повітря. – Немов запахтіло димом... Так і є. А подивись-бо ти, сонкувата верство, чи не побачиш чого?

Марко витяг шию, мов журавель, і почав дивитися:

– Онде курить дим за кущами, – вказав він патерицею на кущі серед долини.

– Де курить дим, там повинні бути люди, – порішив Самко. – Підемо до них.

– А хтозна, що воно за люди... – сказав боязко Марко. Великий на зріст, дужої сили, він, проте, боязкий був.

– Запорожець з тебе! Лихо, не запорожець! А як ж ти будеш битися з татарвою та з турком? – запитав Самко.

– Турком? Та хтозна. Хіба з одним якимсь, то може, – промовив мляво Марко.

– Перун ти, та й годі, – сказав Самко, махнувши рукою, і попрямував туди, де курів дим.

Натягнув Марко на лоба свій підкапок та й поплентався за Самком.