Незвичайні пригоди бурсаків

Григорові надії

– Оце ж ти чув. Нема віри на тебе. Отакий ти... – сказав докірливо Петруня Григорові, коли вони лишилися вдвох...

– Нема, нема, – погодився той.

– А коли так, то чого йшов сюди? – запитав підозріло Петруня, не розуміючи, чи то Григор каже щиро, чи жартує. – Чого ти йшов, питаю?

– Прийшов поставити на карту своє життя, – одповів Григор, мацаючи в себе по кишенях.

– Таке верзе! Хто ж гратиме з тобою в карти? Знайшов час. Йому в карти... Та що ти загубив, що ото нишпориш по кишенях?

Григор ухопився за голову і аж захитався. Одчай поліг на його обличчя. Самко, дивлячись із дерева, зрозумів, що то трапилося лихо Григорові, він загубив ключа від брами.

– Що тобі трапилося? Що ти, справді, загубив? – зацікавився Петруня.

– Усе загубив, Петруню... Загубив життя багатьох і своє нікчемне, – одповів болісно Григор. – Коли б мене тепер хто вбив, то я був би радий... І щоб отак не щастило... У нікчемному шматочкові заліза була надія на порятунок... Тепер нема!.. нема! – одчайно промовляв Григор.

– Знову щось він верзе. Якесь таке залізо та надія, – непорозуміло здвигував плечима Петруня.

– Охо-хо-хо! – почувся приглушений брязкіт ланцюгів.

– Брати мої! Брати... Загибло все!.. Я радий був би змінятися з вами на вашу долю й місце... – вирвалося одчайно в Григора.

– Ото твої брати? – запитав похмуро Петруня.

– Брати! – щиро одповів Григор, як людина, що вже все загубила і ладна йти на тортури.

– Тобі брати, а нам бунтівники, – сказав суворо Петруня. – Стань лишень отам біля хвіртки. А як поворухнешся, то я гукну Бориса, тоді тобі кінець. Підеш тоді до своїх братів, а може, ще й далі... – погрожував, блискаючи іклами і нагадуючи розлютованого кабана.

Григор став біля хвіртки, а Петруня підійшов до каганця і почав підправляти ґнота.

Самко дивився на постать Григора з сумно похиленою головою і, розуміючи його страждання, переживав за нього серцем. Він би щось зробив, допоміг би Григорові, але що зробиш, чим допоможеш? Адже Григор наказував йому, щоб він не втручався і нікого не сповіщав, доки не побачить його мертвого. Але що воно зробилося раптом з Григором? Чого в нього засяло обличчя? Може, від сяйва каганця, що палає на ввесь двір?

– Еврика! – скрикнув радісно Григор.

– Що?.. Що?.. Чого це ти зрадів? – запитав підозріло Петруня.

– Нічого... так... Пожди, пожди, Петруню... Дай лиш мені дійти до пам’яти... – схвильовано промовив той.

– Ти, мабуть, щось почув? Стій-бо там та не рухайся, а я послухаю, що воно там... – сказав Петруня і поліз по драбині на верх стіни та почав прислухатися, що робиться по той бік стіни.

У ту ж мить Григор одхилився від хвіртки, щось блиснуло в його руці, він нахилився до кошика Петруні, поклав туди щось обережно, а сам знову став, як стояв.

– Таке лише раз трапляється в житті! – промовив голосно.

– Що ти кажеш? – запитав Петруня, злазячи долі. – Не чути нічого. Тихо навкруги... А він чогось зрадів...

– Ще б не радіти, Петруню! Таке буває рідко в світі. Єдиний, може, раз на тисячу разів, ні, на мільйон! – радів Григор.

– Ти не сказився часом? «Буває». А що ж воно буває?.. Кахи-кахи! Тьху, кат його візьми! Розсердив мене як... Ну, що воно буває? Кажи, що?.. – прискіпався Петруня.

– Що буває? А несподіванка якась така щаслива, Петруню! От упало яблуко, і став Ньютон безсмертний. Не розумієш? Ні?.. Ах, що тобі Ньютон!.. Ніщо... Порожнє слово...

– Ге-ге!. Завів... Я забув, що на тебе часом щось находить. Не дурно ж тебе так часто били... – зовсім заспокоєно буркнув Петруня, сівши на виступцях драбини.

З будинку вийшов Борис, несучи зброю, за ним ішов Фрик.

– Що за лиха година! Стільки рушниць і всі попсовані. Це, мабуть, він навмисне їх попсував, – кинув Борис у бік Григора. – Добре, що хоч два пістолі справні. Нехай тепер хто спробує лізти через стіну.

– Держай на бік оті погані штуки, – сказав Фрик, дивлячись боязко на пістолі.

– А хто ж, як не він попсував, – погодився Петруня, вказуючи на Григора. – Він тут таке верзе, що ні до купи. Замкнути б його в льох, щоб сидів отам з братами...

– Е, ні, Петруню! Він придасться нам на краще, – сказав Борис, посміхнувшись злорадо.

З чорного двору прибіг Микита, приніс на плечах два мішки і кинув їх долі біля драбини. Обличчя в нього було перелякане, бліде, він аж тремтів.

– Ху, цур йому!.. Таке страшне побачив... Повісилася тітка Іваниха... Висить-гойдається на мотузку в дівочій кімнаті... Ото я взяв пороху та куль, та й думаю: а зазирну в дівочу... Увійшов, блимає каганець, а вона висить, така страшна, синя... Гукав дівчат, нема. Десь поховалися з переляку... – розповідав Микита.

– Повісилася, кажеш? – перепитав Борис. – Ні, то її повісили розпрокляті дівчата... Ну, буде ж їм... Нехай лиш мине ніч. Знайду їх та по одній закатую всіх чисто!

– Мейн-ґот!.. Це й нам уже буде страшно жити!.. – промимрив жалібно Фрик.

– Треба нам усім озброїтися, – сказав Борис. – А піди, Петруню, та пошукай отам біля стайні вила, – звелів він.