Незвичайні пригоди бурсаків

Утекли...

На третю ніч знову пішли всі на свою роботу, але знову не взяли бурсаків. Старий уже до них не забалакував, а тільки поглядав задумливо.

Казав Квасок, щоб вони йшли з ним до склепу та вибрали собі одежу та й чоботи, так Самко мов не почув, а той удруге не казав. Нащо їм чужа одежа, коли в Самка думка тікати?

Марко теж погодився. Йому однаково, чи тут бути, чи кудись іти. Що Самко скаже, те й добре.

А Самко міркував про втечу. Другого ходу не було, як тільки тікати печерами. Уже десь мусить бути їм кінець. Ну, нехай вони будуть хоч і на десять верстов, а десь є ж і двері. А для Марка хоч які двері, то ніщо, – хоч нехай яка міцна буде колодка біля дверей, то Маркові так її скрутити, які іншому – голову горобцеві. А от коли тільки вибрати час для втечі, – чи коли всі дома та полягають спати, чи коли вони підуть на ніч на свою роботу. Найкраще, мабуть, тоді, коли всі дома. Вони полягають собі, нічого не думавши, та заснуть утомлені, тоді можна й тікати. А вони з Марком підуть, мов на майданчик погуляти. Хоч і незручно тікати отак, мов злодіям, але нічого не поробиш. А хіба оце гаразд, що їх привели сюди та й держать, мов полонених? Як привітають, так і одповідають.

Почав Самко частенько ходити на майданчик, а до того ще й Квасок нічого не каже, сам посилає погуляти на сонечко. Уже Самко знає сам туди дорогу. І, ходячи туди, він переніс, непомітно для Кваска, свої сакви, Маркову патерицю та хліб і поховав усе в кущах на майданчику. Ще треба взяти свого пістоля, але вже тоді, коли йти, бо він висить на стіні там, де вся зброя, і дуже помітний, бо незграбний та поіржавілий.

Ранком, а по-тутешньому вже увечері, з’явилися всі з роботи, понаносили всякої всячини, різного краму.

Таки вони впіймали того байдака, взяли трохи, що їм було треба, та гроші й зброю. Старий і його товариство найбільше раділи зброї, балакали скількох людей вони зможуть тепер озброїти.

«Гей, якби не тягла до себе, не приваблювала запорізька січ, то він з Марком пристали б до оцих людей, та ба...» – думав Самко.

Коли все товариство спало, Самко підштовхнув Марка, і вони, одчинивши помалу двері, пішли, навіть Квасок не чув. Пощастило Самкові взяти непомітно й свого пістоля.

Ось уже вони на майданчику. Швидко одягли сакви, пішли в першу поворотку печери, що була зразу біля входу. Спершу йшли потихеньку, а далі швидше й швидше. Ось східці вниз. Так. Оце вони знайдуть десь під горою двері, а тоді вже й на волі.

Іде Самко попереду, палає надією, що ось, ось...

Ідуть, а печері нема краю. Не помічають вони, що крутяться на одному місці. Ось ще східці вниз, ще краще. Повіяло холодом, виходить десь неподалік край печері. Коли ж раптом – бух...

Самко опинився в холодній воді, а поверх нього й Марко. Добре, що не глибоко, Самкові по шию, а Маркові по груди.

Зупинилися хлопці, висякалися. Що ж його робити? Іти далі, чи вертатися? Ні, вже не вертатися. Перебрели воду.

– Я трохи не загубив свого підкапка, – прогув Марко.

«Підкапка! – Капка! – Апка!» – залунало в печерах.

Страшно Маркові, тремтить він і від холодної води, і від того, що тут навкруги все перебалакує луна.

Смикнув Самко Марка, щоб не балакати, і рушили вони далі. Пройшли багатенько, аж ось знову східці нагору. Треба й нагору, коли далі нікуди. Знову пішло рівно та недовго, бо знову східці нагору.

Ідуть хлопці. Уже й не холодно їм, навіть упріли. Аж ось наче замиготів світ. Замиготів і знову зник. Ось тобі була надія й знову нема. Ні, он знову світ. Аж ось коли край розпроклятій печері?!

Уже ось зовсім повиднішало, видно добре йти, але ще далеченько. Ні, то так здається, що далеко. А вже хлопці набили добре п’яти на каміння. Таке, хоч би й одпочити. Ні, вже на волі одпочивати.

Ось уже зовсім видно... Ось вихід з печери і дверей нема...

Ось...

Самко впустив з рук палицю від несподіванки й здивування.

Вони з Марком опинилися на тому самому майданчику, тільки вийшли з другого боку, з другої печери від входу. Глянув Самко, аж на кам’яному ослінчику сидить Старий з люлькою в зубах.

– А що, скупалися, хлопці? – запитав він насмішкувато бурсаків.

– Сідайте, одпочивайте, – промовив він рівно.

Посідали бурсаки на камені. Мокрі вони, пооблипала одежа, волосся розкуйовджене. Як курчата після дощу.

– Гм... Трохи не потопилися діти... – балакав Старий наче сам до себе.

Устав Старий з ослону, сховав люльку і подивився на бурсаків.

– От як би ви, хлопці, глянули на себе, – промовив, весело сміючись.

Глянув Самко на Марка і теж засміявся. А Марко, бачачи, що вони сміються, зареготав і собі.

– Біда тому, хлопці, хто піде поодинокий темними печерами. Бродитиме він самотній, крутитиметься на одному місці, скупає його доля в холодній воді, і прийде самотній ні до чого. У ніщо підеш, в нікуди прийдеш... – сказав задумливо Старий. – А зараз підіть до Кваска, нехай дасть вам по келихові меду та у віщось переодягнутися, – додав він і пішов у нору.

– Отаке воно, Марку, – сказав Самко, сівши на камені.

– Еге ж!

– Ходили, блудили та й приїхали.

– Атож.

– Ну, коли цей раз не вдалося, то вдруге вдасться.

– Авжеж.