Незвичайні пригоди бурсаків

Охоча молода

Коли зник Циганчук, з-за альтанки з’явилася Дося; дуже збентежена, вона озиралася навкруги.

– Іди сміливо. Окрім своїх, тут нема нікого, – сказав Григор. – Ну, що?

– Та ще нічого. До замку я не ходила, бо догадалася, чого туди йти. А що далі робити, я вже не знаю. Борис побачить, що мене так довго нема, почне шукати. От-от надійдуть сюди прислужники, знайдуть мене і потягнуть до шлюбу з отим. – Вона аж здригнула від жаху.

– Справді, погана справа, – промовив Григор, щось думаючи.

– А нащо ми отут? – запитав Самко. – Нехай лише хто наважиться тягнути. Нехай лише хто прийде. Чи так, Марку?

– Авжеж. Сюди прийде, а звідціль полізе рачки, – сказав Марко.

– Ще рано починати заводитися з ними битися, – попередив Григор. – Коли б ще один день якось перетягнути, переховатися, а там...

Він не доказав, що там, бо в цю мить за парканом левади почувся голос дурної Гапки.

– Гей, сіра! Гей, ряба! – вигукувала вона, цвьохкаючи батогом.

Григор прислухався, і очі в нього враз зробилися веселі, він чомусь раптово зрадів.

– Ха-ха-ха! Стривайте лиш. Як бачу, нам допомагають зорі. У житті йдуть рядком лихо й надія, сум і сміх... А гукни сюди оту обкрадену на розум і красу, – сказав він Досі. – Вона нам допоможе. Вона однесе до Фрика наказа. Коли б тільки її умовити.

– Ось воно що? – догадалася Дося. – Гапка погодиться. Не треба й умовляти її, бо вона давно мріє про Бориса. Агей, Гапко! Іди-бо сюди скоріше! Щось гарне-гарне тобі скажу! Ось іди, бо почуєш, то й сама зрадієш.

– Мені ніколи! Я не піду, бо ще не обідала, – закомизилася Гапка.

– Та йди-бо! Прийшли свати тебе сватати!

– Свати?.. Мене сватати?.. – зраділа дурна. – То я зараз! Ось я швидко! – і почулося, як за парканом зашелестіла трава, загупотіли часто чоботи.

– От і гаразд. Вона однесе наказа і тим затягне якийсь час, а нам цього тільки й треба. А коли що, то можна переховатися на Страшній леваді, – говорив Григор. – А де наказ? – запитав він Досю.

Та подала йому папірця.

– О! – посміхнувся Григор і зачитав уголос: «Фрику Карловичу! Негайно одружіть Бориса з дівчиною, що подасть вам оцього наказа». Ну, не чудесна річ? Тут навіть не назначено, з якою саме дівчиною. Упіймав собі Борис. От коли б це сталося!

– Де ж вони оті? – почувся голос Гапки з-за кущів.

– З’явилася зоря! – промовив Самко. – Ти тільки глянь, Марку!

– Еге ж! Замурзана Венера, – погодився Марко.

– Іди-бо сюди ближче, Гапусю, – кликала Дося. – Я тебе не дурила ніколи, це ти сама знаєш. А коли кажу тобі, що ти підеш заміж, та ще й сьогодні, то вже так воно і буде.

Гапка, позирнувши соромливо на сторонніх, посміхнулася, розтягнувши трохи не до вух свого величезного рота і сховала в рукави свитки своє підборіддя.

– Ги-ги-ги!.. Щоб заміж... Та я не від того, – відповіла вона, гигикаючи в рукав.

– Ха-ха-ха, – зареготав Самко. – Ой, не вдержусь!

– Го-го-го, – загокав, сміючись, Марко.

– Чого вони? Дивіться! Може з мене? – запитала Досю Гапка, почувши сміх. Очі в неї забігали злісно.

– Та ні, ні. То вони так, хтозна-чого, – заспокоїла її Дося, глянувши докірливо на бурсаків. – Ну, годі! Кажи, Гапко, чи пішла б ти за Бориса? – запитала поважно Дося.

– Ге... за Бориса... А ще б пак... За того я й зовсім. Аби взяв.

– Про те вже не турбуйся. Коли сам пан звелів, то хоч би він і не хотів, а мусить брати.

– Хіба звелів?.. То й добре, коли так.

– Звелів, ще й дав наказа, ось папірець. Треба тільки його однести до управителя Фрика, а той вже не забариться і вмить звелить звінчати, – підтвердив Григор.

– Ти ж знаєш Фрика? Знаєш, де він живе? – запитала Дося.

– Щоб не знала отого чудного? Той Фрик такий чудний, немов тобі стара баба Горпина. Ги-ги-ги! – зареготала Гапка. – Чудна в нього пика. Я бачила його колись у лісі, то думала пропаду від сміху. У нього пика чудніша, ніж в оцього, – вказала на Марка.

– Іди мерщій до Фрика, – сказав Григор, даючи Гапці папірця.

– Дивися ж, не загуби, бо вже тоді не підеш заміж, – попередила Дося. – Та не кажи нікому, де його взяла. А щоб там не казали тобі Фрик та Борис, ти кажи їм одне: сам пан так звелів. Не загуби ж!

– Ге, ні, не загублю, – одповіла Гапка, ховаючи папірця за пазуху, і вже хотіла йти.

– Пожди-бо, – зупинила її Дося. – Покинь батога й сакву. Коли б ти ще вмилася.

– Хіба замурзана? Це я біля річки місила з глини паски.

– Ой, ха-ха-ха! – не вдержався знову Самко.

– Го-го-го! – загогокав за ним Марко.

– А чого ви? На кутні! – образилася Гапка.

– Та це я з Марка. Він, оцей Марко, такий, коли йому хто нагадає про паски, так і зарегоче від радощів, – сказав Самко.

– Великий, а дурний, – погодилася Гапка. Вона кинула батога, скинула сакву, а хліб з неї переклала за пазуху. – Ще може схочу їсти, бо піп не дасть, а самими поцілунками ситий не будеш, – промовила вона сама до себе і пішла:

Самко трохи не падав від сміху, а дивлячись на нього реготав і Марко.

– Ой! Ха-ха-ха!.. Думав пропаду... – реготав Самко. – Оце буде шлюб...

– Нам сміх, а Борисові сльози, – сказала Дося. – Ви не знаєте, що воно за Гапка. Не так вона дурна, як буває смілива та люта. Коли б справді можна одружити з нею Бориса, то вона була б йому за найбільшу кару.

Григор задумливо хитнув головою.

– Чи вийде там що з цього, чи ні, а воно одверне на час Борисову увагу. Він і є найстрашніший наш ворог, – сказав Григор.

З-за альтанки з’явився млинар. Хоч він ішов озираючись, а проте обличчя його було таке радісне, що такого бурсаки ще не бачили за час свого пробування отут.

– А йдіть-бо скоріше до хати, – сказав млинар, весело посміхаючись. – Василько прибув...

– Татко мій... татко... – прошепотіла Дося. Вона спершу аж заточилася на ногах, почувши несподівану звістку, а потім побігла, наче полетіла.

Усі теж хотіли йти, але зупинив Григор, вказавши на сплячого Петруню.

– Треба, щоб він побув до вечора замкнутий десь, – сказав Григор.

Марко взяв його на руки, мов дитину, і поніс до млина. Замкнули його сплячого, а самі пішли до млина, щоб побачити гостя з Січі.