Незвичайні пригоди бурсаків

Те, чого не сподівалися

На другу ніч не пішли розбійники на свою роботу. Порішили одпочити. Цілий день прибирали гуртом та чепурили свій льох, перечистили зброю, щоб не ржавіла, прали сорочки, купалися в печері, а потім грілися супроти сонця на майданчику.

Дивувалися Самко з Марком, що ота ковбаня, куди вони тоді вскочили, була зовсім близенько від льоху, тільки до неї був другий хід. Ось як воно, не знаючи, можна блудити.

Увечері всі вклалися спати, окрім двох, що пішли на варту, Старого, котрий сидів біля столу, та бурсаків, що нудилися хтозна-чого.

– А що, хлопці, не бере вас і сон? – запитав Старий.

Бурсаки мовчали.

– Бачу, юнаки, що вам у нас недовподоби, а особливо тобі, неспокійна твоя голова, – казав він, дивлячись з лагідною усмішкою на Самка. – Знаю, хлопче, знаю. Сам був такий, як ти. Краще, мовляв, голодна воля, ніж сита неволя. Незрозуміле вам наше життя, наша робота. Сказав би я вам про нашу велику гуртову думку, та однаково вона вас не захопить, бо все ще не знаєте, по чому ківш лиха. А тут у нас усі такі, що встигли з того ківша сьорбнути. Що ж з вами поробиш! Держати вас отут силоміць, то це для вас гірко, а для нас не дуже корисно. А коли так, то йдіть погуляйте. Нехай вам трохи приборкають крила. Коли з вами трапиться щось дуже лихе, то не забувайте про нас. Визволимо з усього, окрім смерті. Нам любі отакі буйні голови, що чогось шукають. Але в головах ваших ще глевкувате начиння. Нехай воно трохи зачерствіє. На те воно й молоде вино, що виграє.

Старий помовчав трохи.

– А до якого місця ви прямували? – запитав він.

Самко сказав.

– До Чернігова? Дивно трохи, бо на Січ не в той бік. Ну, та завтра підете – куди надумали. Не хочу вас багато розпитувати, бо ви й самі, мабуть, гаразд не знаєте, а йдете навмання. Ідіть. Тільки ж пам’ятайте, коли бува надибаєте на погану яку пригоду, побачите, що непереливки, то одшукаєте отам у Чернігові, біля найбільшої церкви, в завулку є двір, а біля нього дві високі тополі, спитаєте кравця – клишоногого Абрума, скажете йому потай про своє лихо. А він уже знатиме, що робити. Нагадаєте йому: «Казав Старий, що зв’язаному й на коні погано». А коли він запитає «Де Старий, то одповісте: «Він є там – де є». А поки що лягайте, хлоп’ята. Як не перекручуй ніч на день, а вона бере своє, – закінчив Старий.

Радісно Самкові і разом сумно. Потішило його, що ось незабаром вони будуть на волі, а сумно, що вже й не хотілося б одходити від Старого з його товариством. Приваблює він своїм розумом та щирістю. Чи знайдуть вони з Марком ще де таких людей? Коли б хоч знати, яка в них та гуртова думка. Не кажуть, то, виходить, не треба нікому сторонньому знати про неї.

Дивлячись на Самка, заспокоївся й Марко.

Полягали вони спати в останній раз у затишному льоху серед вільної волі.

Чи довго спав Самко, чи ні, а коли прокинувся, почув, що Старий розмовляв про віщось з Кваском. Устав і собі.

– Ну, коли вам так приспіло, то лаштуйтеся в дорогу, – сказав Самкові Старий.

Збудив він Марка, хоч той не хотів уставати і хвицав ногами.

Подав їм Квасок одежину, тонкі, а проте міцні шкіряні штани, не дуже нові куці чумарки, чоботи, повстяні брилики, ще й по сорочці.

– Передягайтеся, хлопці, в просту одежу, бо тим, що мандрують, не годиться дуже чепурно зодягатися: всього буває. Сховайте свої патли під брилі. Ви тепер будете схожі на сіверських хлопців, що гребінці носять. Даси їм, Квасок, кілька гребінців. А свої халамиди та підкапки сховайте в сакви, вони ще, може, вам здадуться, бо хто-хто, а ченці серед дурнів у великій пошані.

Передяглися бурсаки, чудно їм дивитися один на одного.

– Ач які стали браві, коли поскидали оті чортячі шкури, – говорив задоволено Старий. – Беріть зброю, коли треба, бо вона буває іноді на добре, іноді на лихе. Не треба дуже покладатися на зброю, а вживати її тоді, коли дуже велика небезпека загрожує. Буде з вас одного пістоля на двох та ножа. А отому молодцеві, – кивнув він на Марка, – так найкраща зброя – добра палиця, бо він, мабуть, дужий на силу. Але не треба вихвалятися силою, бо поодинока сила, хоч яка вона не є, а супроти гуртової – ніщо. Грошей вам не даю, бо коли маєте на себе якусь надію, то й обходьтесь. Хоч красти ви не охочі, як я побачив, бо, тікаючи від нас, не взяли нічого, але лихо навчить красти. Найкраща річ – це відняти в того – в кого є багато, але це треба робити дуже вміючи, щоб не вскочити. Свого брата-голяка не треба чіпати, а пана чи панського щирого прислужника не треба жаліти, – радив Старий.

– А де це ви, хлопці, добули оту штуку? – вказав він на патерицю отця Аники, що була в Марка. Узяв він її, подивився на неї уважно, зважив на руці. – Мабуть, ви її потягли в якогось старшого святого, – запитав він, сміючись. – Хитрі оті святі. Ця патериця ще може придасться вам в скрутний час, коли ви добре поміркуєте біля неї. Вона дуже цінна, не загубіть. А коли вона не придасться, то, може, і краще, – сказав він, віддаючи Маркові палицю.

Хлопці гаразд не зрозуміли, що казав Старий про патерицю.

Подумали, що вона придасться, мовляв, як зброя.

Поклав Квасок у сакви хлопцям хліба, сушеної риби, невеличкого казанка, ще й баклажку з водою. А Маркові багато тютюну.

Добре попоїли хлопці перед подорожжю, випили по келихові меду, зовсім весело стало. Попрощалися з Кваском і пішли за Старим, що сам їх повів.

Ішли вони довго печерами, аж ось Старий зупинився, викресав вогню і запалив смолоскипа.

Бурсаки побачили, що вони опинилися неначе в неглибокому, а широкому колодязі. Понад стінами навкруги і посередині стояли товсті бруси та стовпи, зв’язані поперечними брусками угорі й унизу, нагадуючи щаблі багатьох стулених одна до одної драбин; згори до низу тягся довгий товстий ланцюг, – він намотувався внизу, на товстий вал, з великим дерев’яним колесом, а з боку біля стіни колодязя, неподалік входу був коловорот, що повертав отой вал.

– А крутни, хлопче, – сказав Маркові Старий.

Марко крутнув декілька разів – заскрипіли товсті бруси, напруживши ланцюг, а кілька стовпів посунулися вгору, і там блиснув світ, а по хвилі в колодязі зробилося видно.

– Годі, – сказав Старий і прив’язав кінець коловорота до стовпа.

– Ну, а тепер за мною, – промовив він тихо і поліз по щаблях угору, а за ним бурсаки.

Доліз Старий до щілини в горі, прислухався, визирнув і раптом зник десь.

Доліз до гори й Самко, визирнув і побачив, що це вже він надворі. Виліз зовсім і опинився серед скель та кущів, оточених навкруги густим лісом. Подивився він на скелю, з-під якої виліз. Величезна скеля, вона, виходило, підважувалася знизу товстими стовпами і одхилялася одним краєм угору, мов віко скрині, і відкривала потайний вихід з печери.

Виліз і Марко. На цей раз і він був трохи здивований, що в такий спосіб опинився надворі.

А Старий, сівши на край скелі, налагоджував свою люльку. Вид його зараз зовсім нагадував козака Мамая.

– Летіть, птахи, куди тягне, – промовив із сумною посмішкою. – Ще, може, побачимося. Коли набридне мандрувати, та покаже вам доля велику дулю, скуштуєте лиха, тоді повертайтеся до нашого гурту. Шукати наше кубло й не думайте, бо не знайдете, а коли треба, то знайдете широку косу на Дніпрі, супроти двох гострих шпилів на горах, тоді ви вночі запалите на отій косі два огнища рядом. А найкраще зверніться до Абрума, що я казав, той нас сповістить. Не балакайте про нас ні з ким нічого. Ми робимо отут поки що невелику справу, гуртуємося. А може, дійдемо й до великої, та запалимо такий вогонь, що багатьом буде душно, – з останніми словами блиснули очі в Старого так грізно, що бурсакам зробилося моторошно.

– Рушайте ж, хлоп’ята, – промовив він знову лагідно. – Ще раз нагадаю вам, коли що трапиться лихе та буде змога подати звістку, то ми визволимо.

Указав їм рукою – куди йти, щоб знайти дорогу. Коли вони глянули в той бік, куди він указав, а потім озирнулися, то Старого не було вже біля них, він зник під скелею. А через хвилю скеля здригнулася і закрила щільно нору, так наче її не було зовсім, бо скеля скидалась на всі скелі, що лежали навкруги, на ній ріс високий бур’ян і вкривав краї сріблясто-зелений мох. І ніхто не міг би подумати, що під такою скелею був хід під землю до кубла розбійників.

– Так наче снилася, Марку... – промовив Самко і зітхнув мимоволі.

Глянувши ще раз на скелю, рушили хлопці знову у невідому дорогу.