Незвичайні пригоди бурсаків

Гордовитий сурмач

з двору ніхто не виходив. ждали хлопці, ждали та й пішли через місток, щоб до двору ближче, бо там хтось цюкав сокирою. У кінці міста зупинилися, сіли на греблі під вербою, якраз на супроти воріт, і ждали ще.

– А чи не піти б у двір або хату? То нічого, що там оті дві красуні. Що вони нам? Спитаємо шлях, купимо хліба та й посунемо далі, – міркував Самко.

А Марко сушив проти сонця тютюн і нічого не казав. Тільки хотів йти Самко до двору, коли щось грюкнуло на містку. Він глянув і побачив біля млина на містку чоловіка. Підійшов чоловік до опусту, вдарив ногою по заставці, вона нахилилася, враз ущухли водяні шуми, і зробилося тихо навкруги. А він пройшов край мосту, зупинився неподалік від бурсаків, що вилазили з-за верби, зняв з плеча невеличку сурму і почав сурмити.

– Та-а! Та-а! Та-та-а! – заголосила сурма, а луна підхопила оте голосіння і понесла його в глибину лісу.

Почав Самко роздивлятися на сурмача. Видно, що він молодий, повновидий, з невеликими чорними вусами, навіть вродливий, ні низький, ні високий, ситенький з себе; зодягнутий, як панські прислужники, коли їдуть з панами на полювання, в куценького кунтуша, облеписті шкіряні штани, невеликі блискучі чобітки, на голові бриль із загорнутими вгору крисами, через плече висіла невелика шкіряна торбинка, а біля пояса нагай з карбованим пужалном.

Посурмивши на всі боки, він повернувся до бурсаків спиною, начепив на плече сурму і стояв, поглядаючи на ґанок хати.

Коли стихла сурма, в лісі почувся гучний людський гомін, ущухнув ляскіт сокир, хтось когось гукав.

Хотів Самко забалакати до сурмача та передумав. Чогось він йому не вподобався одразу, видно що в його «пихи на три міхи». Він, мабуть, панський прислужник, а з такими краще й не балакати, бо ще, бува, причепиться хтозна-чого. Буде вже з них того, що вони зазнали від таких, як цей. Коли нагай біля боку висить, то вже відомо, що воно за перець.

Гомін у лісі наближався поволі, серед дерев замаячили люди, а далі вони гуртом наближалися до містка. Чимало їх ішло, а ще й позад них деякі бігли. Ось уже вони близенько, ідуть мовчки, серед них є старі, сиві, є молодші й парубки. Усі вони, окрім декількох, зодягнуті в дрантя; декотрі, не зважаючи на літо, були в шапках, а проте всі в чоботях, хоч і поруділих та драних, а це визначало, що люди були не сіверські.

Наблизившись трохи до сурмача, усі поскидали шапки, і дивно, що наймолодші поскидали шапки раніше від старих. Усі вони поставали поряд лавами, наче муштровані, і покірливо мовчки чекали чогось, поглядаючи на сурмача. А він підпер собі руками боки, задер пишно догори голову і дивився поверх людей, немов не бачачи їх.

Постоявши так кілька хвилин, сурмач немов згадав, що перед ним люди, але ж, не дивлячись на них і не одриваючи руки від боків, задрав ще вище голову та почав не гучно, а цідячи крізь зуби, казати:

– Наказ усім від управителя Фрика Карловича. Незабаром прибудуть з чужих країв їх ясність, наш ласкавий пан. Може, вони прибудуть сьогодні, а може, завтра, на те їхня велика воля. А ви усі кидайте роботу та беріться не гаючись лагодити й рівняти шлях від перевозу до Конотопського мосту, щоб ніде ані грудочки, ані бакайця. Коли де, бува, трусне на нашій дорозі карета їх ясності, то з того, що рівняв отам, буде витрушена душа. Накажете усім своїм дочкам та жінкам, щоб усі були напоготові, зодягнуті в найкраще, мов на Великдень, і, коли почують дзвона на церкві, щоб усі збиралися на майдані біля замку, назустріч їх ясності. А ви, куткові, дивіться, щоб усе було як слід, як і де треба стати, коли вигукувати та вклонятися. Та щоб мені всі були веселі! – промовив сурмач уже гучно й загрозливо. – Якщо, бува, котрий чи котра буде стояти похнюпою, то потім вже я сам розважатиму їх на стайні. Різок нових наготовано багато, на всіх вистачить.

Він трохи помовчав та повів очима по лавах, і там наче пройшла хвиля, бо ті з людей, на кого він позирнув, прищулилися боязко, пригиналися, наче кожний з них бажав бути непомітним.

А сурмач, задоволений, що його всі бояться, казав далі вже не так грізно:

– Отож, ви підете й робитимете, що вам наказано, та прислухайтеся добре: як перший дзвін, щоб кидали роботу, по другому, щоб усі були вже на майдані. Ну, чули всі? – запитав сурмач.

Одповіли не всі, а дехто:

– Чули, чули... та ми... що ж ми... Що нам наказано, те й робитимемо...