Незвичайні пригоди бурсаків

На Сіверщині

І знову опинилися хлопці в лісі, вже він їм тепер не страшний, як раніше. Ішли довго, не зупиняючись, а потім, надибавши галявину, вирішили одпочити; до речі трапився струмок, то треба ж обмитися та одягтися. Усе воно гаразд, врятувалися від загибелі, нікого їм тепер не страшно; ось вони пройдуть лісом день чи два, а там вийдуть на простір та повернуть на південь і попрямують на Січ. Усе гаразд, та одна біда, що хліба нема. А проте, вони чули, що колись у старовину були такі люди, що жили якось без хліба, їли саму дичину. Ось і зараз можна спробувати встрелити білку, – он скільки їх плигає по гілках. Хоч і невеликий наїдок з білки, та що ж.

Наготував Самко пістоля, підійшов до дуба, націлився й стрельнув, але з дуба впало трохи жолудів та й тільки, а білка плигнула й зникла. Не влучив. Спробував ще раз, знову не пощастило. Шкода витрачати пороху й куль.

Коли в лісі потемнішало, запалили хлопці багаття, посиділи мовчки біля вогню, та й полягали голодні спати.

Ранком почув Самко крізь сон, що мов щось зашаруділо поблизу, хруснуло гілля долі, щось пробігло легким скоком. Він підвівся обережно і побачив неподалеку від себе гурток диких кіз. Схопивши пістоля, він стрельнув; метнулися кози і зникли, а одна впала й не ворушилася. Радий Самко, що вцілив, і шкода, що вбив кізку. А проте, коли б не вбив, то хтозна, що його їсти?

Прокинувся від пострілу і Марко. Поганий сон в голодного.

Зняли з кози шкуру, запалили вогонь і ну смажити м’ясо. Хоч і в попелі печеня, та смачна. Марко дер її зубами, неначе голодний вовк, і Самко їв добре, пам’ятаючи, що, може, завтра не доведеться їсти.

Поснідавши та сховавши лишки печені в сакви, рушили хлопці лісом далі. Ішли, не знаючи куди: чи то на північ, чи на схід. Хіба не однаково? Мусить бути лісові край, а тоді вже буде видно.

Ночували знову у лісі, поїли печеню, але вже не вдалося вдруге добути собі попоїсти: не дуже наближається до людей дичина.

Блукаючи третій день у лісі, вже раді були б хлопці вийти на простір та не знають, куди повернути. Самко лазив на верховину дерева, дивився навкруги, але нема краю лісові. Нема чого й думати, щоб хто з людей трапився тут. Мертва тиша в лісі.

Аж ось вони почули, що поперед них щось затріщало в гущавині, неначе ломило товсте гілля. Зраділи хлопці, думаючи, що надибали на людину. Нехай, мовляв, ота людина, хоч добра, хоч лиха, аби тільки людина. Пішли швидко в той бік, де тріскотіло. Он де воно вгорі на стовбурі дерева щось манячить так, мов людина. Вона мов держить в руках товсту гілку та махає нею в себе над головою, а біля неї вгорі щось гуде, дзижчить.

Підійшли ближче, придивилися та й присіли з переляку.

– Ведмідь... – прошепотів Самко. Хоч він і не бачив зроду живого ведмедя, та догадався, бо бачив шкуру з нього, коли вони гостювали в розбійників.

То був, дійсно, ведмідь. Він нанюхав угорі в дуплі мед та схотів поласувати, але його оточили бджоли, то він боронився від них гілкою.

Уже не з ляком, а здивовано дивилися хлопці на війну одного великого з багатьма маленькими. Ану, хто переможе? Але ось ведмідь почав ревти, потім кинув гілку і вхопився лапами за пику: мабуть, бджоли почали його жалити в очі. А він повернувся пикою вниз і почав швидко спускатися долі, а за ним чорним клубком рій. Не доліз до краю ведмідь, плигонув та чкурнув швидко в гущавину, ламаючи навкруги себе кущі.

– Отаке воно, Марку, виходить, що гурт невеличких подужав великого, – сказав Самко. – Ну, а те, що не зробив ведмідь, зробимо ми, тільки вже не силою, а хитрощами.

Назбиравши хмизу, запалили його під деревом, ще й моху зверху наклали, щоб дужче куріло. Потім Самко зробив з хмизу віхоть, підпалив його і поліз угору. Тікають бджоли від диму, що курить стовпом знизу, а Самко, розігнавши з дупла бджоли, набрав у запіл меду та й зліз.

Підгодувалися хлопці медом та й рушили далі.

Минув ще день, а лісові нема краю. Нема чого їсти. Почали хлопці хлянути. Аж ось поліз Самко на дерево і побачив, що немов з одного боку порідшав трохи ліс, а поза ним блищить вода.

Пішли вони в той бік. Ліс рідшав, а далі завиднішали зелені луки й озера води. Пішли понад озерами. Але з одного лиха після блукання в лісі, вони вскочили в друге – опинилися серед болота, йшли таким ґрунтом, що він під ними хитався, наче живий килим. Спробував Самко палицею, чи глибоко там під дерном, але палиця пішла, мов у тісто, з продухвини побігла вода цівкою, а дна наче й нема. А далі довелося скакати по купинам, щоб не провалитися. Ще Самкові нічого: він легкий на вагу, а Марко як плигоне, то навкруги вода так і зачвиркає.

Попоскакали кілька верстов, поки добулися до твердого ґрунту, і зовсім знесилилися. Одпочили трохи і знову рушили далі. Ішли попід невисокою горою, часто дуже одпочивали. Уже два дні вони нічого не їли.

Переночували, чи перекуняли (не бере голодного сон), та й знову пішли. Але йшли недовго, посідали, а потім полягали й лежали мовчки. Уже нема думки про те, куди вони йдуть та чого, а одна думка: про їжу, про хліб. Ось тільки б їм зійти на оцю не дуже круту гору, звідкіль повинно бути видно якесь там село, але не слухають ноги, не хочуть йти, а всередині тягне, смокче, аж нудить. Спати не хочеться, а очі щуляться, у вухах гуде. Уже таке найшло, що не знають вони, чи їм йти куди, чи отак лежати та не вставати. Лежить Самко, аж чує, що немов неподалік на горі хтось грає на дуду; не добере, чи то йому вчувається, чи справді хто грає. Підвів голову, аж бачить, що й Марко теж прислухається.

– Ану, Марку, ще трохи на гору, побачимо, хто воно грає, – сказав хрипким голосом Самко.

Підвівся Марко, і вони, хитаючись, поплентались на гору. Посідали на шпилі та й дивляться навкруги. Ось невеличкий, ріденький березовий лісок під горою, а нижче хати, он і церковні бані. Недалеко село, а важко йти. Вони ще одпочинуть, а холодком надвечір дійдуть до села. Нехай там хоч які лихі люди, а хліба дадуть або ж продадуть, бо є за що купити: багато золотих у патериці. Але чого ж це не чути дуди? Чи то може їм так здалося? Ні, знову хтось заграв ось близенько в ліску. Та он і корови пасуться під березами. Стихла дуда, а хтось заспівав, та такий голос, що вони й не чули ніколи, сумний дуже, тужливий, аж за серце бере.

Мовчки підвелися хлопці і попрямували до ліска, звідкіль чулася пісня. Іти з гори не так важко. Ось вже чутніше спів, чутно, що співає парубок, бо голос молодий. Уже і деякі слова можна зрозуміти, хоч вони якісь чудні; отакі слова вони чули від бурсаків, що були з Сіверщини.

Співає парубійко, почав знову, почав про «сосну та дуб зелененький», а звів на недолю та злидні й сирітство.

Он уже й видно, хто співає. Стоїть, притулившись до березки, парубійко в довгій по коліна, латаній сорочці, вибійчаних штанях і лаптях з переплетеними мотузками онучами, на голові довгастий бриль, сам із себе парубок білявий, молодий.

Побачивши чужих людей, пастух замовк і дивився наче трохи злякано.

Підійшли до нього бурсаки, поздоровкалися; пастух їм одповів. Сіли вони неподалік біля нього, дивляться на нього, а він на них. Запитали його, чи далеко до села? Здивувався пастух з їхніх слів. Мабуть, чудні здалися, бо він від здивування підняв угору свої білясті брови, а сині чисті очі навіть побільшали. А проте, зрозумів, про віщо питають, і охоче одповів, що село ось зараз за ліском.

А що найбільше зрозумів пастух, зрозумів без слів, що це перед ним голодні люди, бо вони так пильно дивилися на його сакву. Витяг він з сакви чималий окраєць хліба, подав Самкові; той одломив собі трохи, а більший шматок віддав Маркові. Хоч і чорний, мов та земля, житній хліб, а голодним хлопцям він здався за ласощі.

Підгодувалися хлопці, напилися води з баклажки, трохи повеселішали, бадьоріші стали. Розбалакалися з пастухом. Розповів їм пастух, що за півсотні верстов од їхнього села вже буде місто Курськ, а оце село панське і люди всі панські, кріпаки. А він сам сирота, живе в попа за пастуха. Хоч самого пана отут нема, бо його маєток в другому селі, так за пана тут орудує панський прикажчик «Мітріч».

– Мітріч у нас здєся бєда, как здорово правіт, – сказав пастух пошепки, озирнувшись навкруги, чи не чує хто часом, що він згадав Мітріча.

Побалакали бурсаки з пастухом і пішли ліском до села. А не доходячи трохи, вони зупинилися біля кущів, передяглися в одежу, що їм дали розбійники, добув Самко з патериці золотого, щоб купити хліба.

Ось уже і село. Хати рублені, а біля хат нічого. Де-не-де в якому дворі є щось схоже на повітку. Видно, що й тут живуть люди злиденно. Он тільки серед села один двір, обгороджений дощаним парканом, висока, рублена хата, величезна комора; стоги сіна й соломи, та ще он біля церкви теж двір з коморою та повітками. Два путні двори на все село.

Пішли хлопці вулицею. Зразу ж побачили людей: он їх гурток біля завулка. Та щось невеселі отут люди. Сидять жінки долі, похиливши голови, інші тужать уголос, а інші мовчки плачуть; біля жінок стоять чоловіки, дивляться сумно собі під ноги та мовчать.

Підійшли бурсаки до гурту сумних людей, поздоровкалися; з них два чоловіки одповіли на привітання, а останні мов не чують. Ніхто й не звертає уваги на подорожніх, ніхто й не гляне. Видно, що в людей якесь своє дуже велике горе.

Прислухався Самко до голосіння жінок, збагнув, що це матері тужать чогось за синами, а батьки слухають безпорадно та мовчать.

– Нікто как Бог да Мітріч, – промовив покірливо один чоловік і зітхнув.

– Усьо Мітріч... Знамо, Мітріч... – обізвалися деякі з чоловіків, теж покірливо зітхаючи.

Не питали бурсаки нічого в цих людей, бачачи, що їм не до них; пішли вулицею далі.