Незвичайні пригоди бурсаків

Пригода у вітряку

Надвечір дістались бурсаки до лісу під горою, натрапили на дорогу і пішли. А коли вже почало смеркати, вони опинилися на горі біля вітряка, оточеного високим та густим житом.

Порішили заночувати біля млина, бо збиралися хмари на дощ. А до того ще була думка знайти якесь житло, щоб купити хліба, бо вже спорожніли сакви.

Не встигли хлопці ще лягти під млином, як знявся вітер, а за ним і дощ, та ще краплистий. Загримів грім, заблискала блискавка. Довелося ховатися на млиновому ґанку. Невеликий ґанок, тільки двом сісти. Сів Марко на порозі, обіперся спиною; щось хруснуло в середині, двері одчинилися раптом, і Марко опинився в млині, задравши догори ноги.

– Вернигора з тебе справжній. Зломив людям засув, – сказав Самко. – А втім хоч є де переночувати, – додав він, уходячи в середину млина.

Намацавши порожнє місце біля скриньки, куди сиплеться з-під каменя борошно, бурсаки полягали долі. Хоч і дме в щілини та байдуже, добре, що дощ не мочить. Та до того ще й безпечно спати: ніхто вночі не прийде до млина, а коли хто прийде, то не одчинить, бо підпер Самко двері Марковою патерицею.

Тільки що почав було Марко хропти, як почув Самко, що підбіг хтось до млина. Штовхнув він Марка під бік та прошепотів йому на вухо: «Ляж, Марку, боком, щоб не хріп». Марко послухав і ліг на бік. А Самко підвівся помалу та почав прислухатися. Балакали двоє, мабуть, ховалися від дощу.

– Страшно отут біля млина, – промовив жіночий голос.

– Та чого нам тепер боятися, коли однаково пропадати, – почувся сумний чоловічий голос.

– Ну, ну, Антоне, доказуй, що тобі казав пан? – запитав жіночий голос.

– Що ж він казав... Нічого доброго не сказав... Що всім людям, оте й мені сказав... Забувайте, каже, про дурну волю... Буде не так усе, як вам схочеться, а як мені забажається, – сумно бубонів чоловічий голос.

– Ну, а про шлюб? – запитав нетерпляче жіночий.

– Та й про шлюб таке саме... Уже пан казав Свиридові, коли той думав побратися з Явдохою, що, мовляв, одружу тебе не з тією, яку ти собі обрав, а з якою сам схочу... Таке казав і Явтухові, і Петрові, – перелічував сумний Антін.

– Ну, а тобі що казав? – ще нетерплячіше запитав жіночий голос.

– Мені?.. – Та й мені таке ж... – одповів з притиском Антін.

– Ой, ненечко! – наче простогнав жіночий голос – Що ж нам тепер діяти в світі божому?

– Що ж діяти? Нічого діяти!.. Піти б світ за очі, та нікуди тепер... Повернувся здалеку дядько Мартин, він десь козакував. Так він каже, що тепер уже годі чогось ждати. Тепер, каже, що пани схочуть, те й робитимуть з нами... – розповідав Антін.

Вони замовкли, зітхаючи сумно.

Хотів Самко вже лягати. Нехай собі, мовляв, зітхають люди. Коли почув тупання кінських ніг. Ось пирснув кінь.

– Кажеш, вони йшли сюди нагору? – запитав грубий голос.

– Еге ж, сюди. Я весь час їхав за ними назирці, – промовив другий, трохи тонший голос.

– А отже ми питали людей, так ніхто їх не бачив, – промовив знову грубий голос. – А хто це тут? – запитав він когось.

– Це ми, – одповів Антін.

– Хто ви? – запитав другий.

– Та ми ось... Я та дівчина. Сховалися від дощу, – сказав Антін. – Ми тутешні, панські, – додав він.

– Коли ви тутешні, то нам вас не треба. А чи не бачили ви часом отут де-небудь двох людей? Один такий високий, а другий не дуже високий. Вони ченці, чи хтозна-які, – розпитував грубий голос.

– Ні, не бачили, – одповів Антін. – Ходімо, Насте, вже дощ перестає, – сказав він.

Чутко було, як обидва вершники позлазили з коней та прив’язали їх до млинового зуба.

Догадався Самко, що це шукають не кого іншого, як його з Марком. Тільки які це вершники? З отих, що з Чернігова, чи, може, з тих, де вони забили панича та прикажчика? Хоч оті, хоч інші, а справа погана. Добре, що вони з Марком сховалися в млині. Добре та не дуже, якщо, бува, їх отут стерегтимуть. А як ще прийде хазяїн млина та побачить, що замкнуто зсередини, тоді вже хтозна, що й робити. Коли вершників тільки два, то це ще нічого, а як їх є ще де поблизу багато? Щось треба думати. А Марко заснув. Спробуй тепер його збудити. Он щось балакають. Треба слухати.

– Ой, не до вподоби мені сидіти вночі отут біля млина, – сказав грубий голос. – У нашому водяному млині так повно, кажуть, отієї нечисті. Може, і тут є.

– Та, чи є, чи нема, а треба сидіти, бо наказав пан, щоб ми сюди збиралися, – сказав другий.

«Он воно що. Виходить, що їх багато, та ще з ними й пан. Хтозна, що тепер уже й робити», – подумав Самко.

– А де ви? Го-го-го! Го-го-го! – залунав десь неподалеку голос.

– Ми ось тут. Го-го-го! – одгукнулися біля млина.

Почулося тупотіння кінських ніг. До млина під’їхало ще кілька вершників.

– Ну, що? Як воно там? – запитали два верхівці.

– Та не знайшли. Ніхто й не бачив їх. Уже б вони не минули села, коли б ішли через гору. Якщо вони, бува, не дійшли до великого лісу, то знайдуться, впіймаються. А у великому лісі їх вже не знайдеш. Та вони десь отут. Коли вже три села зігнали та оточили гору, то й миша не пролізе, – гомоніли вершники.

Зрозумів Самко, що зовсім погана справа. Нема чого й думати тікати, коли їх стережуть зігнані на лови сотні людей. Це пан хоче їх впіймати, щоб помститися за свого сина. А коли впіймає, то віддасть на тортури, а потім на смерть. Треба Самкові думати та добре думати. Тут уже силою аж ніяк нічого не поробиш.

Балакають, сидячи біля млина, панські прислужники. Не дуже веселі їхні балачки. Згадують свого лютого пана, а за паничем, що його забито, не шкодують, за прикажчиком теж.

– Ой, буде ж їм, коли впіймають! Нахвалявся пан, що сам різатиме їх на шматочки. Казав, що сорок день їх катуватиме. А вже коли пан наш каже, то так і зробить, – казав один прислужник.

– Думалося, мабуть, паничеві отак, як торік впіймати двох, що тікали кудись від якогось пана. Одного тоді він забив на смерть, щоб не сперечався, а другого пригнав до двору. Та недовго пожив і той, як панич попоходив біля його. Ото, було, дасть йому утекти в поле, а потім дожене й втішається: мов кіт з мишею грався, поки не забив, – розповідав другий.

– Та вже кому-кому, а тобі, Хомко, полегшає тепер, що нема панича, – говорив хтось. У Хомки ніколи не підгоювалась спина, коли панич бував дома.

– Да я, братци, обтєрпєлся. Ко всєму можна пріобикнуть, – сказав той, кого звали Хомка.

Усі інші зареготали.

– А чого тебе, Хомко, ще й птицею прозивають? – запитав молодий, тонкий голос.

– Птіцей-то? Да потому, что ваш пан обмєнял моєму баріну на мєня говорящую птіцу. Значіт, дал єму птіцу-попку, а мєня взял да єщо в прідачу дал єму мой-то барін і щєнка борзово. Значіт, я не стоющій птіци, – говорив Хомко.

Довго ще балакали прислужники. Але Самко далі вже не слухав, а, сівши біля мішків з борошном, почав думати.

«Що ж його робити? Це, коли б не спав Марко, то можна б налякати прислужників: узяти одчинити двері млинові та жбурнути поміж гурт мішок з борошном, а потім занявкати, заревти, то вони повтікали б, ну, а вже потім і собі тікати б. Ні, так не виходить. Треба знати, в який бік тікати, де воно саме отой великий ліс, що про нього балакали прислужники. Ну, та вже доведеться посидіти до ранку в млині, а там що буде. Може вони пошукають та й поїдуть. А коли хто прийде до млина, хоч би то й сам млинар, то доведеться його прохати, щоб мовчав. Та вже, мабуть, незабаром ранок, бо літня ніч коротенька».

Чи спав Самко, сидячи, чи ні, а тільки він почув, що хтось чимсь клацав по той бік дверей, а потім торгав двері. Самко встав помалу, щоб подивитися крізь щілину, хто воно добивається в млин, бо надворі вже зовсім розвидніло, видно все в млині.

«Що воно таке, що ніяк не одімкну», – бубонів чийсь голос за дверима.

Тільки що Самко підкрався до дверей та хотів подивитися, коли поворухнувся Марко.

– А-ва-а! – позіхнув він голосно на весь рот, заревів спросоння, як ведмедяка.

На ґанку хтось крикнув несамовито: «Рятуйте», – затупотів по виступцях, потім плигонув з переляку і побіг, аж залопотіло.

– Ну, не лиха тобі година з оцим Марком! – промовив одчайно Самко. – Тепер усе пропало. Уставай, анциболе! Уставай, бо біда, – крикнув він у вухо Маркові.

Підвівся Марко, позіхає, чухається.

– Наробив ти, йолопе, своїм позіханням, що нам тепер пропадати, – сказав сердито й разом сумно Самко.

Побачив Марко, що й справді щось погане, закліпав злякано очима. Уже коли Самко каже, що пропадати, то так воно й є.

– Ану лиш ти скидай помалу коша та зніми із жорен верхняк і постанови біля дверей, – сказав Самко, а сам подерся вгору, сів на вал, що біля шестерні, і почав продирати солом’яний верх. Продер дірку і почав дивитися, потім проробив дірки на всі боки, подивився зверху навкруги, потім зліз і також подивився на всі боки крізь щілини.

– Ну, роззяво, на наше щастя нема нікого поблизу, але хтозна, що воно отам під горою, – говорив Самко, нишпорячи очима по всіх закутках млина, неначе чогось шукаючи.

А Марко тимчасом зняв верхняк, такий важкий, що й чотирьом його не підняти самими руками, а він зсунув його на край, зняв з веретена, потім підвів і, узявши на плечі, постановив його біля дверей.

Самко намацав у кутку горщика, в якому був чи то загуслий березовий сік, чи мед, а щось дуже липке, та ще знайшов мазничку з дьогтем, вилив з неї в горщика, потім підсипав борошна і почав мішати.

– Ти тепер, ідоле, стрижений, то воно трохи гірше. Трудніше тебе повернути на чорта, – говорив Самко.

Замісивши, як йому було треба, Самко знову подерся вгору, подивився навкруги і швидко зліз.

– З усіх боків сунуть сюди, тільки ще далеко, – сказав Самко. – Ану, роздягайся швидше, ідоле! – звелів він Маркові і сам кинувся допомагати йому роздягатися. За яку хвилину Марко був голий.

– Підійми отут дві дошки підлоги, – вказав він. – Та не одривай зовсім, щоб потім можна було закрити, – попереджав він Марка.

Марко нахилився, застромив пальці в щілини, скрипнули дошки і піднялися, зробивши прохід униз під млин. Поліз Самко перший, а за ним і Марко. Долізли рачки до млинового дуба.

– Ну, оце дивись, Марку, берися за оцього дрючка та крути його кілька разів навколо, та швидко крути, а я полізу вгору та дивитимусь. А коли свисну тобі згори, тоді кидай крутити та лізь знову у млин, крізь, оту дірку, – сказав швидко Самко і пірнув під млин, крикнувши Маркові: – Крути!

Зліз Самко знову на горище млина, бачить, що наближаються люди з усіх боків, бредуть житом. Але ось вони всі зупинилися, вказують руками на млин, а деякі тікають назад. Ще б не тікати! Ніхто зроду не бачив, щоб так швидко повертався млин, коли його поволі повертають дубом.

Свиснув Самко Маркові, щоб той покинув повертати. Уже і так, мовляв, налякали людей. Але Марко не чув, що Самко свистить на нього, бігає, як скажений, та все швидше крутить млина. Уже дивиться Самко згори і не пізнає, чи то люди стоять, чи стовбури; садки здаються нерозривним зеленим колом, а жито навкруги – мов чистий рівний тічок.

А млин тріщить та немов хитається на всі боки. Он вже в дірку знизу дим іде. Спалить отой Перун млина вкупі з Самком. Треться дерево об дерево, от-от займеться.

– Годі, годі! Щоб ти пропав, ідоле! – закричав Самко.

Почув Марко, зупинився і поліз у середину млина. Подивився Самко згори навкруги, поменшало людей. Стоять оддаль, дивляться з жахом, а деякі христяться.

– Ще не взяло всіх, – сказав злазячи Самко. – Ану, покрути ще оце колесо, – вказав він Маркові на шестерню. – Та не дуже зразу, бо зломиш, а поволі розкручуй.

Закрутив Марко шестерню, а потім як розігнав її, то й стало видно крізь щілини, як швидко замиготіли крила вітряка.

– Ну, годі, – зупинив його Самко. – Тепер, на мою думку, сюди ніхто не наблизиться, а ми перемастимося та надвечір тікатимемо звідціль, – порішив він і поліз ще на горище, подивився і знову зліз.

– Нема, Марку, ні духа поблизу, – сказав Самко весело. – Оце вже вони зовсім полякалися, бачачи, що вітер після дощу не дихне, а вітряк крутиться. Було б нам оцього каменя не займати, а проте нехай собі стоїть. А ми почнемо перемащуватися.

Скинув Самко свого підкапка з голови, зібрав та розділив на дві половини свої патли, узяв з горщика отієї липкої замішки, обліпив нею своє волосся так, що поробилися вони схожі на роги, роздягнувся голий і почав квацювати отією мішанкою Марка від п’ят до голови, а Марко його. Готуючись тікати отак голими, вони одежу поклали в сакви, а самі, посідавши долі, від нічого робити доїдали останній свій хліб.