Незвичайні пригоди бурсаків

Ласкавий Мітріч

Ранком почув Самко за дверима балачку. Балакали піп, попадя та ще хтось третій; таким ласкавим та лагідним голосом промовляв щось отой третій, що гарно було слухати самий його голос навіть без слів. Просто тобі не балакає, а співає людина.

«Мабуть, хтось з церковних, – подумав Самко. – Титар, абощо».

Устав Самко з ліжка, підійшов до дверей, почав слухати. Не розбереш гаразд, коли вони всі балакають та про віщось таке своє. Ні, це не титар, бо піп, коли звертається до його, то якось улесливо, мов до когось визначного. Аж ось він почув, що піп звеличав того Мітрічем. Здригнув чогось Самко, почувши, що це страшний Мітріч, про якого з жахом згадували люди. От тобі й солодкий голосок.

Чує Самко, розповідає попадя тому Мітрічу, що вона цю ніч захворіла раптово, не спала до ранку і ледве підвелася з ліжка.

– Да что вам, матушка ви наша благочестівая, скорбєть о болєзні, колі у вас єсть свой блізкій к Богу молітель, наш батя, чтімий отєц Вісаріон, – виспівував Мітріч.

– Бог то Богом, дєло нєбєсноє. А ми с матушкой помнім і не забиваєм о том, что у нас єсть наш благодєтєль і Божьєму храму рачітєль, Іван Мітріч, – промовив улесливо піп.

Вони ще довго вихваляли одне одного. Нарешті Мітріч запитав, що воно за люди гостюють у батюшки. Піп сказав щось пошепки, а потім зашепотіла й попадя. І отак балакаючи тихо, вони пішли кудись з кімнати.

Самкові здалося, що недарма запитав про них Мітріч. Та й господарі сказали, мабуть, щось не гарне про них, коли балакали пошепки. Та що їм Мітріч. Ось вони куплять у попа хліба та й підуть собі. А що він знущається отут з людей, то нехай вже самі люди або терплять знущання, або самі укоськають його. Ото він один замкнув кількох дурнів, а вони й скорилися. Нехай би він спробував зачепити їх з Марком. А проте, краще коли б не чіпав. Вони й так з Марком побачили за недовгий час багато лиха. Таке їм весь час трапляється, що з лиха вискочать, а в біду вскочать. Хоч би тут минулось!

Збудив Самко Марка, хоч і довго вовтузився, а проте збудив.

– Оце, Марку, коли б нас, бува, не загнали в лабети оці твої попи, – сказав докірливо Самко. – Коли б ти не був до них такий, мов собака до падла, то ми отут не ночували б. А тепер, хтозна чим й хтозна як доведеться нам одбувати наш нічліг. Вони, вражі душі, щось шепотілися з отим чортом Мітрічем. Отож дивись тепер, щоб нам не вскочити, – попереджав Самко.

Марко слухав, чи не слухав, а тільки мовчки чухмарився.

Зібралися хлопці ніби в дорогу. Ще треба знайти сакви. Перейшли через дві кімнати, нема нікого. Вийшла з пекарні наймичка, сказала, що хазяїни на дворі, подала їм сакви й провела на двір. Вийшли вони на ґанок, аж там піп і попадя стоять та дивляться на своє господарство.

Запитав Самко попа, скільки він візьме за гостювання та чи продасть їм кілька паляниць. Підвів піп голову догори, пустив очі під лоба і, перебираючи пучки на руках, почав рахувати. Рахував піп, рахував і сказав, що буде з нього золотого за двох.

Тільки що Самко дав попові золотого, набажавши йому в думці такого, що й не жити б на світі, коли раптом з-за рогу хати з’явився високий чолов’яга, кремезний з себе, з великою й довгою бородою, вже трохи з сивизною, з ласкавими очима. Зодягнутий у нову чемерку сукняну, плисові штани з напуском на халяви блискучих чобіт, картуз на ньому купецький з блискучим козирком, за поясом нагай, а в руці товста палиця.

«Оце, мабуть, і є отой Мітріч», – подумав Самко. І вгадав.

– А что ви здєся за люді? – ласкаво і разом поважно запитав Мітріч.

Самко одповів, що вони люди подорожні, зайшли в село купити хліба.

– Мілиє ви мої! Хлебушкі вам! Да я с дорогой душой! – забалакав щиро Мітріч. – Ах, батя, батя, почєму ти вчєра нє направіл ко мнє етіх молодцов? – запитав він докірливо попа. – Оні у мєня отдохнулі би знатно. А ви, рєбятушкі, ко мнє сєйчас в гості. Я вам і хлєба, і солі! – запрошував він до себе бурсаків.

Марко аж облизнувся, почувши про гостювання. Навіть Самко не знав, чи йти, чи ні. Дуже вже щиро запрохує Мітріч.

– Не умєєш ти, батя, гостей прінімать, – сказав Мітріч попові. – Ну, шествуйтє за мной, золотиє гості, – промовив він до бурсаків і пішов укупі з ними з двору.

Іде Мітріч, веде гостей, мугиче під ніс: «Воскрєсєнія день, просвєтітєсь людіє». Ось вони підійшли до найкращого в селі двору, з гарною хатою, стайнями та повітками, а серед двору величезна рублена комора, з товстих брусів складена, двері міцні, залізом ковані.

– Сюда, сюда, мілиє ви мої люді, – запрошував Мітріч, одчиняючи хвіртку.

Увійшли в двір, але Мітріч, поминувши хату, повів гостей до комори, промовляючи:

– Вот я вам і хлєба, і солі, і всьо, что вашей душенькє угодно. – Він одімкнув величезного замка, одчинив двері. – Жалуйтє, молодци, да бєрітє сєбе всєво, сколько донєсьотє. А за цену после столкуємся, – говорив лагідно.

Марко пішов перший: коли дають, то чому не брати. А Самко, стоячи на порозі, не знав, що робити, чи йти в середину, чи ні, бо там темно та й хтозна, що воно там. Нехай, мабуть, сам Марко бере хліб. Але не встиг він подумати, як відчув разом два дужі стусани, одного кулаком по потилиці, а другого ногою в спину і, перелетівши через порога, простягся долі, аж поплив на череві. У ту ж хвилину грюкнули двері і зачинилися; зробилося темно.

– Вот как надо прінімать золотих людей! Ха-ха-ха! – реготав по той бік дверей Мітріч, клацаючи замком.

Тихо стало всередині. Чутно було, що Мітріч замкнув їх та й пішов, тупаючи по дерев’яних східцях комори.

– Бачив, Марку, отаке? – запитав Самко, підводячись на ноги.

– Еге ж, – одповів Марко, мацаючи стіни.

– Це нас отут немов замкнуто? – не вірив сам собі Самко.

– Атож, – підтвердив Марко.

– Добре піддурено!

– Авжеж.

– Чорт їх угадає отих добрих людей, – промовив Самко, сідаючи долі.

– Самі тобі стіни, – говорив Марко, обмацавши навкруги порожній присінок комори.