– Напевно, завтра пан буде з гостями бенкетувати на своїй улюбленій леваді, – говорив Григор бурсакам. – Ви ж, брати, наготуйте відповідну волхвам рацію. Головне – сміливість. Ви цим визволите нас, бо після ворожіння пан зробиться зовсім безпечний, не буде стерегтися, а це нам саме й потрібно. Та й самі уникнете Борисової помсти. Отой Борис та ще є другий, Петруня, то найщиріші панські пси. Вони стежать за кожним моїм словом, за кожним кроком. Хто мене часто визволяє, то це німець Фрик. Кому-кому, а вже мені доводиться крутитися й брехати, як нікому, і дуже бути обережним. Увесь час жартую з вогнем. Коли схиблю в чому, то вже не вискочу, бо вже давно помічений до льоху.
Балакаючи, Григор весь час прислухався, немов когось ждучи. Аж ось у кущах від берега почулося сюрчання перепелиці, а потім одгукнувся перепел. Григор свиснув тихенько, в кущах заворушилося.
– Коли йти, то йти, – сказав ніби сам до себе Григор.
У ту ж мить з кущів з’явилася невисока постать людини.
– Ти, циганчук? – запитав Григор. – Іди сюди, не бійся.
До нього підійшов парубок в мокрій одежі, видно було, що він тільки що переплив річку.
– Чого це ти забарився?
– Ніч тепер мала, – одповів той і замовк, дивлячись на бурсаків.
– Кажи! Вони свої, хоч і нетутешні, – кивнув Григор на Самка з Марком. – А що там гомонять оті, що босі? – запитав таємничо.
– Що ж гомонять? Скидають халявки. А гавкуни не дуже пантрують, – одповів парубок.
– Нехай там ковадло міркує, а босі танцюють. Я постукаю, коли гавкунам буде холодно, – сказав Григор парубкові.
– Їх нагріють плетені, – промовив парубок і зник за кущами.
Бурсаки слухали здивовано незрозумілу для них балачку Григора з парубком. Самкові пригадалася отака балачка кравця Абрума з розбійниками, коли він з Марком були вскочили в лабети в Чернігові.
– Що ж, кинемося ще у вогонь. Ми знаємо, що боротьба нерівна, покличе пан муштрованих людей, збере своїх прикажчиків-псарів, і нас приборкають: кого закатують, кого закинуть в льохи на довгу смерть. Оце нас жде. Але ж далі вже неможна. Оце в нас одна надія, що за нами підуть усі, бо ждали Пугача, немов Бога з неба. Коли б він був пройшов отут, тоді б інакше повернулося. Та вже підемо на що буде. Коли б ще нам стали на допомогу руські, що по той бік Сейму, з-під Путивля. Оті руські вже двічі допомагали нашим битися з псарями, багато їх повбивали, хоч і їх самих полягло тоді чимало. Допоможуть. Однаково й вони під батогами стогнуть, – говорив Григор.
– Та що це Ясько не йде? Уже час наплакатися, згадав він про старого музику і, вставши, пішов у той бік левади, де кладовище самогубців.
Самко почухав добре потилицю і подивився на Марка.
– Отаке воно, Марку! Що день, то й новина. Та де там, по дві новини на день, і всі такі, що хоч куди. Одна від одної краща. То нас у кріпаки, то у волхви, а це вже у вояки. А там, дивись, опинимося в льоху на ланцюгу. Веселий край! Отут не занудьгуєш. То ж в світі є такі терплячі люди. А щось вони надумали! Хоч я дурний, мов пень, а от мені здається, що воно щось не так, – міркував Самко. – Не так. Кажи й ти: не так! – запропонув він Маркові.
– Не так, – погодився Марко. – А що ж воно не так? – запитав він Самка.
– Не з того боку думають почати, – з’ясував Самко. – І ти кажи: не з того.
– Не з того. А з якого? – знову запитав Марко.
– Спитай мене, так я і не скажу, – признався Самко. – Щось крутиться у мене в голові, ворушиться, а докупи не зберу й не складу. Повнісінько тобі думок всередині...
– А щоб надворі – нема, – підказав Марко.
– Отож, брате, і воно, – погодився Самко. – А вже надумаю, як не сьогодні – завтра. Надумаю!..
– Коли не треба буде, – знову підказав Марко.
– Та й таке буває. А ти, дивись тобі, який став балакучий! – здивувався Самко. – Я ж казав, що ти вилюднієш, Марку! То в тебе було за найперше в світі – їсти, за найдруге – спати, а оце вже й ти почав прислухатися до дечого, – казав задоволено Самко. – А ще ж нам треба думати про те, як волхвувати. Сатурн, Венера, Марс... бодай тобі морока. Юпітер, Аврора, – почав він пригадувати старогрецькі назви зір.
За кущами, куди пішов Григор, почувся гомін, повний обурення.
Самко швидко підвівся, а за ним і Марко. Вони пішли послухати, що там робиться, підійшли близенько і зупинилися в кущах, слухаючи балачку Григора із старим музикою.
– Гаразд, що я вчасно згадав про тебе... А ти вже обрав був собі таку мерзенну смерть, хотів повіситись... – дорікав Григор.
Музика стояв нерухомо, похиливши голову.
– Облиш мене... не треба... кажу – не хочу жити... Я вільний над собою хоч у смерті... Загинути не заборонить ніхто... Єдине вільне право у раба, що він зможе пропасти, коли схоче... Моє життя не потрібно нікому... Лишився сам...
– Ні, ти не сам, є люди, коли ти маєш нас за людей, – сказав Григор.
– Люди... нехай живуть люди, коли мають змогу жити... Для мене смерть – одпочинок... Я змучений життям... Кажу – не хочу жити...
– Ну, що ж, коли так, то нехай буде й так, – промовив наче байдуже Григор. – Коли ти жив тільки думкою про самого себе, то тобі і лишається зависнути на гілляці. Коли ти бачиш, що усім людям життя за мед, а тобі одному гірко, немає змоги жити, тоді кінчай своє ягняче життя, – додав він зневажливо.
Уразило, мабуть, оте музику, бо він одхилився від дерева, підвів голову.
– Немає жалощів у тебе... Я ж тільки що поховав...
– Ти поховав, твоє лихо велике. Хто ж каже, що тобі не болить? – голосом, повним жалю, забалакав Григор. – А чи ти знаєш, що завтра відірвуть сотні дітей від батьків та поженуть їх на гірше, ніж смерть?.. І вони ж застогнуть, і в них заболить... А хіба ти забув, Яську, що у льохах сидять найкращі наші люди. Нелегко, мабуть, їм... Вони отам без жодної надії гризуть залізо... Поховані живі... З них двоє вже зовсім стерялися, і від їхнього реготу, дикого й страшного, холоне кров, коли почуєш... А то ж вони ті, що йшли за всіх, а всі забули про них. Коли ти, Яську, за своїм власним лихом забув про нашу пекучу справу, то нічого більше тобі казати. Лишайся отут і роби собі, що хочеш, – сказав гірко Григор і пішов від нього.
Ясько здригнувся і кинувся до Григора.
– Пожди, і я з тобою, за вами всіма. Коли пропасти, то хоч знати за що, – сказав рішуче.
– Усе нам скажуть найближчі дні, – одповів йому Григор. – А ви, браття, ще тут? Ідіть, одпочивайте, побачимося сьогодні або й завтра, – сказав бурсакам і пішов з Яськом понад берегом річки.
Зворушений, коли б не вперше за своє життя, запальними й обурливими словами Григора, Самко яку хвилю стояв нерухомо.
– Чув, Марку? – запитав, утерши очі.
Марко нічого не відповідав, а тільки висякав носа так гучно, що по тій бік річки, за лісом, загавкотіли собаки.
– А щоб тебе... Отаке бісове сурмило... Саме з тобою провадити потайні справи, – сказав Самко, ідучи до млинаревого двору. – Сатурн, Венера, Марс... Побила б лиха година усіх панів у світі!
Лежачи в клуні, він довго не спав, думаючи про волхвування та складаючи в голові відповідну астрологам рацію. Уже ж не дурно Самкові ще в бурсі доручалося складати орації.