Незвичайні пригоди бурсаків

У неволі

Через кілька хвилин звикли очі до темряви, а до того ще просвічувалося трохи в щілину біля одвірка. Можна було роздивитися, що цей присінок нагадував міцну скриню, бо вгорі була дощана стеля.

Других дверей не було, і присінок неначе був навмисно пристосований для пастки.

Марко теж сів долі, налагодив люльку й запалив. Аж ось знову хтось затупав на східцях, підійшов до дверей.

– Ей, ви там, молодци! Слишитє? – почувся за дверима голос Мітріча. – Давайтє-ка, братци, потолкуєм, бить-может столкуємся.

– Подойдітє-ка к двері! – пропонував прикажчик.

– Нехай він там собі балакає, анциболот бородатий, а ми отут почуємо, – сказав пошепки Маркові Самко.

Стукотів біля дверей Мітріч, гукав на хлопців, а вони мовчали, тоді він вилаявся погано й пішов.

– А знаєш, Марку, нащо він, катюга, піддурив нас і замкнув? – запитав Самко після довгої мовчанки.

– Не знаю, – байдужо одповів Марко.

– А я знаю. Оце я думав та й надумав. Ото йому, напевне, сказав твій собачий піп, що в нас є золоті. Ну, так він хоче їх вимантачити в нас. Піп та він, то – одна зграя. Не дурно ж ото казав нам Старий, що й з грішми погано.

– Воно так і є, – сказав Самко і знову почав думати.

Аж ось почулося за стіною присінку, мабуть теж всередині комори, що хтось заворушився, зашаруділа солома, а потім хтось заходив, ступаючи тихо, але важко. Далі хтось забалакав пошепки, а що саме, неможна було розібрати.

Виходило, що в коморі були люди, але вони чогось боялися виявляти себе, навіть боялися балакати вголос.

Знову застукотів у двері Мітріч.

– Ану, ви там! Слишітє?.. Уснулі ви там, что лі?

– Нехай стукає катюга, а ми ще поміркуємо, – сказав Самко, порішивши не балакати з Мітрічем.

– Так вот же слушайтє, єжелі вам нє охота пропадать. Ми, значіт, знаєм, кто ви. Єсть, значіт, такой пріказ по дєрєвням, чтоб ізловіть двух парєньков, коториє намєдні убілі, значіт, барчука і єво вєрново слугу. Так уж не ви лі ето будєтє? – запитав крізь двері Мітріч.

Похолонуло в Самка всередині, коли він почув отаке від Мітріча. Хоч він і лихий, а сам з себе такого б не вигадав. Виходить, що й справді їх з Марком шукають. Повертає справа на зовсім погане.

– Так я вам, братци, по совєсті, – продовжував Мітріч. – Возьму с вас п’ять золотих, да і отпущу вас з Богом. Согласни, что лі?

Хотів був вже Самко обізватися до Мітріча, та вмить передумав. Совість у Мітріча глиняна. Візьме золоті, а потім ще скаже давати. Та ще як забалакати до нього, то він подумає, ніби хто його злякався і є дійсно ті, хто вбив панича й прикажчика. Краще мовчати.

Балакав, балакав Мітріч, вже він казав, щоб дали йому тільки чотири золотих, потім добалакався до двох, а нарешті пострахав, що не дасть їсти.

– Вот ви у мєня заговорітє, когда жрать захотітє, – сказав він загрозливо і замовк.

Потім ще чийсь голос почувся, кажучи Мітрічеві, що його кличуть до попа.

Знову настала тиша. А потім знову за стіною почулася балачка пошепки, хтось тяжко зітхнув.

– На мою думку, Марку, отам за стіною люди, і наче вони чогось не дуже веселі, – сказав Самко, прислухаючись біля стіни.

– Може, і люди, – погодився Марко, посмоктуючи люльку.

– А нам, отут сидячи, треба щось думати про те, щоб не сидіти. Мабуть, доведеться вночі зломити двері та тікати. А коли отой Мітріч не пускатиме, то дати йому прочухана, – міркував Самко, а потім почав щось думати мовчки.

За стіною почулося, що хтось заплакав; плакав гірко, бо аж хлипав, чути було, що плакав дорослий. Зворушив отой тихий плач Самка. Схотілося знати – хто воно плаче й чого.

– А, чи не поліз би ти, Марку, вгору та чи довідався б, чи не міцна стеля? – запитав Самко.

– Мабуть, не міцна, – сказав Марко.

Для нього не було нічого міцного. Потягнувши кілька разів люльку, він сховав її в сакву, підвівся, не поспішаючи, підійшов до стіни і подерся вгору під стелю.

– Ти ж там потихеньку, ідоле, дивись, щоб не дуже тріщало, – остеріг його Самко.

Марко доліз до стелі, зігнув трохи голову, потім напружив свої волячі в’язи, і дошки, затріщавши стиха, піднялися вгору. Зробилася в стелі чимала пролазка.

– Лізь туди, на той бік, – прошепотів Самко.

Але Марко закрутив головою, засопів носом і зліз назад.

– Темно отам, цур йому, – пробубонів він злякано.

– Ну, з тебе ж і Перун, – сказав докірливо Самко.

Узявши під пахву патерицю, поліз Самко вгору. Нема чого робити Маркові, поліз і він за ним. Пролізли в пророблену пролазку, а потім спустилися униз по той бік стіни і опинилися на другій половині комори. Почали роздивлятися навкруги. Тут було просторніше і трохи видніше, бо просвічувалося з щілини біля віконниці. Погано було, що тут дуже смерділо.

Ще роздивившись, вони побачили в темнім кутку купу збитої соломи, а на ній кількох людей; з них дехто сидів, а інші лежали. Вони, мабуть, злякалися Самка з Марком, що так несподівано з’явилися до них згори, і сиділи мовчки, не рухаючись, мов заклякли на місці.

Марко теж злякався. А Самко наблизився до тих людей.

– Не бійтеся, люди добрі, бо й ми не злі й не лихі, – промовив тихо Самко.

Він догадався, що це були парубки, яких прикажчик замкнув, щоб вони не повтікали нікуди, поки їх поправлять у москалі. На ногах у парубків були диби. Усіх ув’язнених було дев’ятеро.

Побачивши, що Самко не боїться людей, а навіть сів біля них, Марко підійшов ближче і теж сів. Почав Самко балакати тихенько з в’язнями та розпитувати їх. Вони спершу боялися, а потім один з них насмілився й забалакав. Це був син старого москаля, що муштрував свою голу «вармію». За ним насмілилися й інші, побачивши, що це з’явилися до них не вороги.

Хтось дав Маркові хліба, і він задоволено уминав його. Аби було їсти, а оце, що їх замкнуто в коморі, йому байдуже. Нехай, мовляв, Самко думає, як визволятися.

Схотів Марко пити й, побачивши в другому кутку діжку, пішов до неї, але зразу ж одвернувся й плюнув. Діжка була за виходок для в’язнів.

Балакаючи з в’язнями, Самко довідався, що Мітріч був тут страшніший від пана, бо він кого схотів карав, а кого й милував, хоча милував він мало кого. Він кого хотів правив у москалі, хто мав достатки – відкупався. Ім’я «Мітріч» в’язні промовляли з жахом, бо прикажчик з панового наказу забив багатьох людей на смерть.

Жалкували в’язні, чому вони були не повтікали кудись заздалегідь, бо, хоч би й пропали в лісі, так однаково їм отут пропадати. А тепер нічого й думати тікати, бо вже замкнуті, а друге – на ногах диби, з ними не дуже побіжиш. Тільки раз на день одмикає Мітріч двері, щоб в’язні винесли оту смердючу діжку та вилили з неї. А їсти й пити подають теж раз на день, кинуть, мов собакам, у віконце, що замикається звідтіль. Кидає хліб їм сам Мітріч або його синки, а він тільки дивиться та перелічує, чи всі в’язні.

Самко зацікавився найдужче отим, що Мітріч сам їх годує й одчиняє вікно. Він сказав хлопцям, щоб вони прислухалися, коли саме йтиме до вікна Мітріч.

Побалакавши з в’язнями, Самко почав знову думати. Думав, думав і засміявсь чогось раптом.

– Чого ти? – запитав Марко.

Він хоч був завжди байдужий, а проте знав, що коли Самко засміється, то вже, мабуть, надумав таке, що тільки держись голова на в’язах. Такого часто надумає, що не знаєш, куди й тікати. Оце вже кілька днів не свербіла спина, а, мабуть, на те йде, що її почухають.

– Побачиш потім, що я надумав, – сказав Самко.

Марко й не допитувався, а став ще байдужіший і ліг на соломі.

– Не думай, ідоляко, спати, бо сидітимеш отут до Покрови, – попередив його Самко. – А хочете, хлопці, бути на волі? – запитав він в’язнів. – Мабуть, краще на волі пропасти.

Заворушилися від хвилювання в’язні, заблищали в нещасних очі. Сміливіші одповіли, що вони були б раді. Але як це зробити? Боязкі в’язні тільки хитали сумно головами, вказували на забиті в диби ноги та позирали на міцні стіни комори.

– Стіни то дурниця, коли є двері та вікно; он і стеля була, а проте ми перелізли сюди. А колодки на ногах, то зовсім дурниця, – заспокоював і втішав їх Самко. – Ану, Марку, спробуй розімкнути диби, – сказав він Маркові.

Підвівся Марко. Що йому оці диби! Розімкнути їх, то це йому, як моркву з’їсти. Взявся він гаразд за дві половинки збитих цвяхами колодок, вони тільки скрипнули злегенька і розчинилися. А здивований в’язень, аж затріпав у повітрі вільними від колодок ногами, мацав їх руками, мов не вірив.

За кілька хвилин Марко познімав з ніг в’язнів важкі диби. Раділи хлопці, дивлячись вдячно на своїх несподіваних визволителів. Такі веселі поробилися, що хоч би й танцювати.

Але щось грюкнуло на дворі, почули те в’язні, де й ділася їх радість. Зажурилися ще дужче, кажучи, що як бува побачить Мітріч, що вони вже не в колодках, то буде їм ще більше лихо, битиме він їх, заб’є в ще важчі диби та замучить їх голодом. Уже вони добре знають Мітріча. Пожурилися в’язні, що хоч знову надівати диби.

– «Мертвого з труни не вертають». А хто хоче волі, той нехай не журиться. Не такий страшний Мітріч, як здається, бо й він теж з кісток складений та шкурою обтягнутий, – заспокоїв Самко зажурених в’язнів.