– Та ні конюхів, ні садівників, нікогісінько. Усі порозбіглися. Ну, не собачі душі?.. А в’язні грюкають ланцюгами об стіни, мов що чують, – говорив Микита Фрикові, ідучи з-за будинку.
– Мейн-ґот!.. Я, мабуть, почну лякатися, – промимрив Фрик.
Три дідугани, що пленталися за ними, теж злякано озиралися навкруги.
– Нічого боятися. В’язниці не розіб’ють, – заспокоїв Микита управителя.
У ту хвилину щось застукотіло в хвіртку біля брами. Фрик аж присів з переляку.
– А хто там?.. Хто?! – запитав Микита. Він швидко збіг по драбині на стіну, перехилився й слухав. – Та хто там бубонить?..
– Це я! Це я! Микито! – гукав за брамою Петруня.
– А, ти, старий! Чорти тебе десь тягали! Ти сам, чи ні?!
– Я сам! Я сам! Кажу тобі – я сам!
– А заприсягнися, коли сам!
– Та щоб я луснув! Крізь землю провалився... Щоб мене П’ятінка дев’ята покарала! Святий Микола втопив. Святий Ілько з громовиці вбив!.. Щоб Дух Святий дихати не дав. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!
– А чи впустити його, Фрику Карловичу?.. Старого Петруню? – запитав згори Микита.
– О, так. Пустити треба, – дозволив управитель.
Микита зліз долі, підійшов до хвіртки, прислухався й одчинив.
– Ось я! – сказав Петруня, входячи в двір з кошиком у руці.
Дмухнув вітер у розчинену хвіртку і погасив каганця. А услід за Петрунею хтось ще вскочив у двір і промовив удаваним товстим голосом: «А ось і я!»
– А хто це?! – крикнув Микита, грюкнувши хвірткою і швидко засунувши засува.
– А-я-яй! – злякано скрикнув Фрик.
– Ой, ой! Ох! Ох! – застогнали дідугани-прислужники.
– Та хто ж це воно? – питав Петруня.
– Кажу вам – я! Дон Грегуар, сеньйори! – сказав жартливо Григор.
– А, щоб ти був пропав! Отак проскочив! Он воно як небезпечно одчиняти хвіртку... Чого ж ти не гукав? – запитав Микита.
– Ти б мене не впустив, хоч би як я присягався. Поки Петруня вигукував усіх святих, то я в той саме час підійшов до хвіртки. А де ти пропадав, Петруню? Ми з тобою, з дозволу ясного пана, добре таки смикнули. Я спав на леваді в кущах, а ти де?
– Я в млині! – буркнув той, постановивши біля хвіртки свого кошика.
– П’яниці чортові! Вони пили та спали, а ти дивись скрізь та пильнуй, – промовив сердито Микита.
З-за рогу будинку блиснуло світло, з’явився Борис, несучи ще каганця та три шаблюки під пахвою.
– Чого ви тут зняли гармидер біля брами? Ось я знайшов у кущах три зв’язані шаблюки. Хтось, мабуть, наготував та не встиг винести з двору. Хто їх украв з комори? А ці звідкіль тут узялися? – дивлячись на Петруню та Григора, запитав Борис.
– Та тільки що прийшли, – сказав Микита.
– Ну, нехай Петруня свій, певний, а ти чого покинув своїх бунтівників? – запитав Борис Григора, дивлячись йому пильно у вічі.
– Що ж я тобі скажу? Доволі того, що я тут, – одповів байдужо Григор.
– Ми бачимо, що ти тут. А чого ти тут, коли твої прихильники щось там надумали?.. Я знаю отих привідців, оту сліпу, що її давно вже треба втопити, та цигана Ярему. Отож вони твої однодумці.
– Нехай вони мої, коли тобі так треба.
– Ми ще побалакаємо з тобою, – сказав суворо Борис. – Ану, ви, старі! – звернувся до старих прислужників. – Ось нате вам шаблюки.
– Хм! Нащо це мені? Що робити? – зашавкотів дідок, приклавши до вуха руку, щоб чутно було.
– Рубатимеш! – крикнув йому на вухо Борис.
– Рубатиму?.. Кого й що рубати?
– Людей!.. Чортів! – закричав сердито Борис.
Почувши слово «чортів», дідок перехрестився, а за ним ті два.
– Кого-кого? От ще стара й глуха бенеря! – сердився Борис, стромляючи в руки дідам шаблюки. – От і воюй з отакими. Постанови їх біля отих воріт! – звелів Микиті. – А потім принесеш мішечок з порохом та кулями набити гармату.
– Ану, ви, шкарбуни! За мною йдіть! – гукнув на старих Микита, сіпнувши одного дідка за плече, і пішов на чорний двір, а за ним потупали старі.
– Фрику Карловичу! У панському кабінеті є зброя, рушниці та пістолі, треба їх узяти, – сказав Борис управителеві. – А ти, Петруню, назирай за ним, – указав на Григора. – Щоб ні на крок не відходив він від тебе. А коли, бува, що робитиме, тоді кричи й гукай мене або Микиту.