Незвичайні пригоди бурсаків

Марків заробіток

Знайшли бурсаки дорогу серед лісу та й рушили нею на північ. Дивувало тільки трохи, що на дорозі не було ніде сліду, щоб хто проїздив по ній сьогодні або вчора, бо невеликий дощик, що був, мабуть, уночі, прибив куряву.

Так гарно йти дорогою серед двох стін густого лісу. Не пече сонце. А до того ще одпочили чотири дні хлопці в печерах, то почували себе бадьоро. Самко, ідучи, думав про те, що за недовгий час, як вони покинули бурсу, з ними трапилася вже отака пригода.

– А чи ти знаєш, Марку, де ми оце гостювали? – запитав він.

– У людей, – одповів Марко.

– А в яких само людей? Ото, щоб ти знав, ми пробували серед розбійників.

– Серед розбійників?.. – перепитав здивовано і разом злякано Марко, та аж зупинився й присів.

– Іди, іди, верство дубова. Мені тепер ніякі розбійники не страшні. Коли б не Січ, то й не пішов би від них. Розбійників бачили, а тепер побачимо, як воно буде нам серед добрих людей, – говорив Самко.

Чимало вже пройшли бурсаки, але ніхто з людей не зустрівся їм, ніхто не йшов, не їхав, так що не було в кого розпитатися, чи туди вони йдуть, куди треба. А вже сонце звертало з півдня. Ось вони побачили перед себе на дорозі впалого товстого дуба, що, наче місток, загородив дорогу. Мабуть, його вночі звалила велика буря. Зупинилися вони біля дуба, порішили трохи одпочити. І тільки що сіли, коли позад їх, звідкіль вони йшли, почулося гучне тупотіння багатьох кінських ніг. Озирнувся Самко і бачить, – біжать на конях три озброєні вершники, з гарапниками в руках, за ними шестеро коней, запряжені впростяж у берлин, а за ними ще троє, теж озброєних вершників.

Самко смикнув Марка за полу.

– Сховаймося, Марку, бо хтозна, що воно за таке... – сказав він Маркові, тікаючи з дороги в кущі.

А коли Самко лякався, то й Марко робився повороткий.

Стали вони за кущем та й дивляться на отих, що наближаються до них.

Добігли передні вершники до зваленого дуба й зупинилися. Зупинився й берлин. У ньому сидів не дуже старий тілистий пан і не дуже молода гостропика пані. У задку берлина стояли два прислужники.

Забігали всі вершники біля дуба, не знаючи, що й робити. Позлазили з коней, узялися гуртом біля того дуба, щоб одкинути його на бік, з дороги, підбігли на допомогу ще два прислужники. Узялося восьмеро їх, смик-смик, а дуб і не рухнеться. Кричать один на одного, сопуть та пріють, а дуб на місці.

Виліз з берлина пан, сердитий такий. Кричить на свою челядь, щоб вона щось робила, а та тільки вовтузиться, та нічого не поробить. Смикали, смикали та й покинули.

Сердиться пан. Таке що хоч вертатися. А куди вертатися, коли стільки верст проїхали і нема ніде поворотня на другу дорогу. Балакають вершники про те, щоб гукнути людей з села, або добути сокири та гілля обчухрати.

Так де ж те село? Шукай його. Та поки зібрати людей, то вже й вечір. А не минеться ж щось робити, або вертатися.

– Дав би золотого, коли б хто прибрав оцього розпроклятого дуба, – сказав пан.

І тільки він оте промовив, як Марко – тиць, вийшов з-за куща, так що Самко не встиг його смикнути, щоб він не сікався. А тепер уже треба й собі виходити.

Здивувалися пани й прислужники, побачивши, що несподівано з’явилися двоє якихсь людей. Пані аж перехрестилася зненацька.

А Марко поклав долі свою патерицю й сакву, підійшов до того дуба, підліз під нього біля окоренка, підпер його спиною і, лізучи рачки, – звернув його набік з дороги, так що можна проїхати.

Подивувався мовчки пан, похитав докірливо головою в бік челяді, а потім поліз у берлин. Посідали вершники на коней.

Аж ось насмілився Самко, підійшов до берлина.

– А скажіть, пане, чи далеко ще воно до Чернігова? – запитав пана, щоб той хоч це сказав замість подяки.

Глянув на нього пан, зчервонів од гніву, одвернувся й гукнув, щоб рушали. А потім підкликав до себе одного з вершників і щось йому сказав тихо. Берлин рушив.

Самко стояв, думаючи і не знаючи, чого так розгнівався на нього пан. Але думати йому довго не довелося, бо як тільки рушив берлин, до Самка й Марка підскочили на конях вершники і почали їх періщити в шість гарапників разом.

Здивовані спершу, а потім злякані, бурсаки угиналися тільки, як оті їх били, забули навіть про те, що треба боронитися. Чув тільки Самко, як реготав у берлині пан та дзвінко сміялася пані.

Постьобали вершники бурсаків та й побігли наздоганяти берлин, що незабаром зник за закрутом. Побачивши, що вже нікого нема, глянули Самко й Марко один на одного і посідали край дороги.

– Отаке воно, Марку... – промовив Самко, втираючи з губи кров, куди його поцілив гарапник.

– Еге ж... – сказав Марко, чухаючи спину.

– Заробив ти золотого, і я вкупі з тобою. Бодай би отак не заробляти.

– Еге ж...

– Було б ото нам ховатися мерщій у ліс.

– Авжеж.

– Ну, а йти треба, – сказав Самко, встаючи. – Отож радив тобі Старий, щоб ти не вихвалявся силою. А проте, це нам буде наука. Виходить, не рятуй пана, хоч нехай він і потопає.

Марко нічого більше не одповідав, а, ідучи позад Самка, мовчав та сопів носом.