Незвичайні пригоди бурсаків

Січовий орел

Холодний ранковий вітрець збудив Самка. Заворушився він, хотів залізти глибше в сіно, та згадав, де ще він, згадав про вечірню подію в лісі і подумав, що залежуватися отут небезпечно. Підвівся, глянув навкруги. Надворі світало.

Розбуркав Марка. Той устав без клопоту, чухмариться та як позіхне, аж луна пішла.

– Заткни рота, анциболе! Це тобі не на сіннику в Братському і не серед розбійників, а поблизу житла та ще може неподалік й від ворогів, – сказав обережний Самко.

У ту хвилину знову почулося тупотіння кінських ніг, на дорозі з’явилося троє вершників.

Злякався Самко, смикнув Марка за коміра, щоб той прихилився, а то бува побачать оті, що вони повистромляли голови з копиці, то буде лихо. Може оті вершники шукають їх. Треба стерегтися, щоб не вскочити.

– А погана буде справа, Марку, коли ми зустрінемося ще з отими панами та їхніми прислужниками. Учора ми їх налякали та всипали панові, а сьогодні коли б знову вони нас не здибали та не дали нам хльосту. Ще нічого, як тільки наб’ють, а як, бува, закатують назовсім. У пана, мабуть, ще добре свербить. Вже він, мабуть не подарував би нам свого. Що ж його робити? Таке, що хоч сиди та не вилазь. Отож недурно казав Старий, що з панами не треба панькатися, а коли впіймав, то й кінчай. А ми, бачиш, залишили їх на своє лихо. Коли б знати, що вони вже проїхали, то й байдуже б, а то ми рушимо, а вони нас доженуть. А тут уже почалося поле, нема, де сховатися, коли гнатимуться вершники... – казав Самко.

Марко мовчав та тільки кліпав злякано очима.

– Еврика! Як було каже наш домінус ректор, коли впіймав якого ритора з люлькою в зубах, – промовив радісно Самко. – І що то воно за голова отой Старий. Казав, що наша одежа нам здасться. Так він тобі мов знав. Добувай лиш, Марку, наші кути й підкапки. Передягнемося на святих, то нас тоді й чорт не пізнає, – говорив весело Самко.

Вони швидко передяглися, а одежу, що дали їм розбійники, поховали в сакви. Розкуйовдили свої патли, щоб стирчали на всі боки, одягли сакви, взяли палиці, вилізли з копиці, вийшли на дорогу та й рушили помалу, мов смиренні ченці.

Уже зовсім розвиднилося, з-за лісу з’явилося сонце.

– А повернімо, Марку, на оцю дорогу, що мало вкочена, мабуть, вона до села. Учора десь гавкотіли собаки, – сказав Самко і вгадав.

Дорога завернула на гору, а коли вони зійшли, побачили під горою невеличке село, вкрите садками, так що вночі його можна було поминути й не знайти, що воно отут є. Ось і стежка навпростець. Пішли стежкою, облямованою оксамитним рясним шпоришем.

Ось перша крайня хата на горбочку, та біля хати нічого – ні комори, ні повітки; видно, що живе бідаха-господар. Та й далі теж такі двори голі, не видно притулку для худоби, мабуть не мають її тутешні люди. Де-не-де маячить невеличкий стіжок соломи у дворі та й усе.

Підійшли бурсаки до воріт, аж вибіг з-за рогу хати собака, облізлий вкрай, видно ребра, мов щаблі. Загавкав люто та голосу нема, тільки харчить, а гавкати треба.

Вийшов з хати дідок, старий сивезний, в дранті з полотна, а проте обличчя поголене, сиві довгі вуса звисли аж до коміра. Підійшов ближче, одігнав собаку.

Суворе обличчя в діда і разом виснажене, кістки з-під дрантя випинаються не згірше, як у його собаки.

– Бог дасть. Нема в мене нічого, – промовив дід хрипливим голосом.

– Та ми, дідусю, і не просимо, – сказав Самко. – Ми не ченці, а школярі-бурсаки.

– Школярі? – перепитав трохи лагідніше дід. – А школярам, то й зовсім нема чого в мене взяти. Школярі хапкі на руки, та мені нестрашно. З голого, як із святого.

Почав Самко розпитувати діда про шлях на Чернігів. Каже дід, що вже недалеко. Запрошує, щоб зайшли у двір та одпочили на призьбі, коли хочуть, бо в хаті душно.

Посідали на призьбі. Помітив Самко, що в діда бракує одного вуха, а на руці – трьох пальців. Чи не був часом він у Січі? Та він і схожий на колишнього січовика. Треба з ним побалакати трохи, бо питати зразу незручно.

Витяг Марко свою люльку, запалив; так дід аж затрусився, коли потягнув носом запашний дим з добрячого тютюну.

– Ой, тютюн у вас, паничу! Либонь дуже добрий? – запитав він і витяг з кишені свою люльку.

Догадливий на добре, Марко витяг із сакви півпапуші тютюну.

– Оце вам, закурюйте, – дав він дідові тютюн.

Одмовляється дід, не хоче брати. Він тільки хотів на люльку, а це йому багато дуже. Та вже коли Самко сказав, щоб дід брав, то він, радіючи, сховав собі за пазуху.

– Гей, давненько я палив отакий тютюнець. Ще як був колись у Січі, то добували козаки отакого в Туреччині, – говорив дід, плямкаючи ласо люлькою.

– У Січі були? – запитав Самко.

– Еге ж, у самісінькій Січі, – одповів дід.

Розбалакався сивий орел. Розповідав бурсакам про те, як він був у Січі за гармаша. Та не в оцій Січі, що зараз є, а в старій, справжній Січі. Прізвище дідове – Хмара Василь, а скільки йому років – не знає, мабуть, ще нема сотні, а немов, оте було недавно, коли збурено стару Січ. Багато про неї розповів дід бурсакам. Багато цікавого, та радісного мало. Не було правди й серед волі в Січі. Ось він старий каліка тепер нікому не потрібний. А коли б він був із старшого товариства, був полковником, чи там сотником, то доживав би свій вік у келії Межигірського спаса; дав би ченцям золота на посаг, то йому одчинили б вони святу браму, а без грошей і до Бога не притулишся.

Дід був не з брехливих, та нічого було й брехати, бо про все свідчив убогий двір, дрантя на ньому та виснажене старе тіло.

– Ну, була Січ. Кому добре, що була, кому однаково, що нема. Я голяком туди пішов, голяком і повернувся. Робив отут, доки було сили, а тепер дотовкую свій вік з братовими онучатами-сиротами. А сам так і не одружився. Хто б за мене каліку пішов! Отут неподалеку живе пан сотник, так у нього теж нема на руці пальців, як ось і в мене, а проте тричі женився. Та й багато є таких старшого товариства, що поробилися панами на всю губу, так їм тепер байдуже. А голота скрізь голота. Оце і наші козаки повертаються на панських. Зацурали волю та й лізуть у ярмо. А як ти його не полізеш? Мусиш лізти, хоч не хоч. Ось оце наше село, так тільки що хати не на панському ґрунті стоять, а вибіжить з двору курка, то вже на панському. А через те у нас отут ні в кого ні корови, ні коня. Собаки де в кого зосталися та й оті повиздихають незабаром. Ну, ось тепер і живемо, що робимо на пана. Подивиться, як воно просторо навколо, а нема життя. Он поза панськими ланами так тієї землі вільної без краю, віковічня цілина, а як ти до неї добудешся, коли не дає пан туди дороги? А об’їздити далеко дуже. Панові треба, щоб ми жили в злиднях, бо йому треба наших рук. Та ще спасибі Богові, що тутешні пани недовго чогось живуть; як поїде куди пан з фільварку, то й зникне десь, що й чутки про нього нема, і ніхто не знає, де він подівся. А потім новий пан прибуде, коли знову де дінеться, – розповідав дід.

– Оце вже мабуть без Бога робиться, що пани десь зникають. Це робота Старого з його товариством, – подумав Самко.

А Маркові все байдуже, слухає та смокче люльку.

Забалакав дід знову про Січ. Слухає Самко та робиться усе сумніший. Нема, нема правди й серед волі. Добре тільки дужому та хитрому й лукавому, добре отим, що про себе дбають. А проте, були й такі, що і про себе не дбали.

Заблищали в діда очі, коли він, озирнувшись навкруги, розповів про Коліївщину. Це недавно було, сім років тому. Бачив дід Залізняка Максима й Гонту. Задали панам чосу. Та однаково вони не покаялися після того.

Хоч і чув Самко багато де від кого про Коліївщину, та умів дід розповісти про те краще від інших.

Нагнав дід Самкові сумних думок своїми розповіданнями про Січ. Так хоч вертатися, не йти туди. Ні, треба йти. Самко з Марком пристануть до голоти, бо в голоти тільки й правда.

Не довгий юнацький сум. Через яку хвилину Самко уже посміхався, слухаючи про зовсім свіжу подію, що трапилася цю ніч неподалік у лісі. Каже дід, що панські вершники шукали отут коней, що повтікали, то й розказували, буцімто вночі налякала їх усіх нечиста сила. Казали – таке було страшне в лісі, щось нявкало та ревло, неначе п’ять ведмедів разом. А як вдарила нечисть хвостом по вогнищі, то знявся вогонь угору і земля застугоніла. Усі повтікали, а пан та пані теж хотіли тікати, та чорти перечепили їм хвостами ноги. Хтозна, що там далі було, а тільки панові неможна чогось сідати. Казали, що пан отой дуже великий. Оце ранком погнали людей з села, щоб розшукали коней.

Знали добре Самко з Марком, що воно була за нечиста сила. Пошкодував Самко, що то був дуже великий пан, а мало йому всипав. Казав Старий, що більший пан – то більший ворог. Упали слова Старого на добрий ґрунт.

Попрощалися бурсаки з колишнім січовиком та й рушили в дорогу.