Незвичайні пригоди бурсаків

Вороги, чи хто вони?..

Кліпнув очима Самко, йому здалося, що він тільки на хвилину заплющив очі, і сидить він так, як сидів. А сучий Марко прихилився до купи сушника та й хропе. Коли ж це він устиг заснути? Але чиї ж ото руки ворушать вогонь та підкладають хмиз?..

Повернув Самко очима в бік і остовпів сидячи, боячись і поворухнутись. Заплющив швидше очі. Чує, що не спить, та й який там воно вже сон, коли хтось такий сидить коло вогню. Не встиг роздивитися гаразд, а треба ж роздивитися, та обережно, щоб знати хоч, що воно. Може, яка нечисть? Так нащо б їй ото підкладати хмиз?

І, сидячи нерухомо, Самко почав напружувати вії, щоб зовсім не розплющити очі, а тільки подивитися крізь щонайменшу щілину вій. Почав дивитися. Так, сидить людина, огрядний чолов’яга, в нього руді борода й вуса, такі руді, мов жар, рівний тонкий ніс, а очі веселі, посміхаються хитро; зодягнутий він у кунтуш, на голові невеликий сукняний бриль, а ото що в нього за плечима? Рушниця. Та й біля пояса широкий ніж у піхвах та ще й пістоль. Хто ж він такий? Де він узявся? Як він опинився отут?

– А годі, хлопче, в піжмурки грати, – промовив рудий і посміхнувся в бороду.

Розплющив Самко очі, дивиться на того, і щось не дуже страшний здається він йому.

– Злякався, хлопче? – запитав рудий і знову посміхнувся. – Я думав, хто воно отут бухнув з пістоля?

– Не так злякався, як здивувався, – одповів сміливо Самко. – Я ж мов зовсім не спав, аж воно отаке?

– Спав, та ще й добре спав, хоч і сидячи. Я встиг принаймні розпалити вогнище, що вже було погасло, та вже й дві люльки випалив, – запевнив його рудий, набиваючи люльку. – Отоді, хлопче, найбільше й спати хочеться, коли неможна. Отакі з вас будуть запорожці. Та нічого, вилюднієте між людьми. А волю та бурхливу пригоду можна не тільки в Січі знайти, – додав він поважно.

Аж здригнув Самко, почувши, що він знає про те, куди вони йдуть.

– Не дивуйся, я не характерник. То все дурощі плещуть про чарівників та характерників. Я чув, як ти балакав з отим, – указав він на сплячого Марка.

Заспокоївся Самко, а то вже було злякався.

– Ну, ще встигнемо колись побалакати, буди лиш свого товариша та підете зо мною, – сказав рудий, мов байдужим голосом, а разом і твердим, таким, що треба слухати й коритися.

Будити Марка! Наче це така легка штука. А треба ж будити.

– Уставай, Марко. Чуєш, Марку? – кричав Самко, нахилившись біля нього, але даремно, бо той міцно спав.

– Ось як треба отаких будити! – промовив хтось такий злісним, крізь зуби голосом.

Не встиг Самко роздивитися, хто воно, як побачив, що якийсь другий чоловік, теж озброєний, нахилився швидко до вогню, вхопив головешку з вогнем на кінці і штурхнув Марка під підборіддя.

– Ти сказився!.. Вони не оті!.. – гримонув на того рудий, вирвав у нього з руки головешку і жбурнув набік.

Саме в ту мить Самко кинувся до свого пістоля, готовий боронити Марка, не зважаючи на двох озброєних, але рудий швидше від нього нахилився і схопив того пістоля.

– Покинь, хлопче, то він помилився, – сказав рудий Самкові. – А з хлопця будуть люди, – звернувся він до того лютого чоловіка, що припік Марка.

Але чогось отой лютий не схожий зовсім на лютого, він дивиться сумно долі, наче який винуватець.

А Марко, прокинувшись раптом, сидів та чухмарився спросоння, роздивляючись на чужих людей. Мабуть, не дуже його припекло.

Роздивився на того й Самко. Він був зодягнутий так само, як і рудий, так і озброєний, із себе нестарий, якийсь змучений у нього вид, та й сам він худорлявий, на масть русявий, з клинуватою бородою й не дуже великими вусами, а очі ховає, що й не роздивишся.

– Ото, братко, є така приказка: «Уперед спитайся, а потім уже й лайся». Одежа часом нічого не каже, – промовив рудий до русявого.

Той нічого не одповів і ніяково одвернувся.

– Ну, ідімо! Ніколи ханьки мняти, – сказав рудий. – І ви хлопці, підете з нами. Не бійтеся, вам ніхто лихого не заподіє, будьте певні. Може, вам цікаво знати – куди йти з нами й чого йти, то сховайте на час цікавість. Кажу вам, не буде лиха. Що трапилося оце біля вогню, то даруйте помилку, та не кажіть про те нікому, коли розумні. Буває всього. Ходімо ж, – кінчив він і рушив уперед, а за ним той другий.

Марко гаразд не второпав, про віщо йшла розмова, а подивився на Самка та, побачивши, що той нічого не каже, одягнув на плечі сакву, взяв патерицю й рушив услід за Самком і отими людьми, що йшли попереду.

А ті не шукали стежки, не роздивлялися, куди йти, а йшли собі байдуже, почуваючи себе в лісі, мов дома, обминали яри та провалля, знаючи, куди йти. Бурсаки, ідучи за ними, ледве встигали завертати, спотикалися на коріння дерев, хоч уже добре повиднішало в лісі. А на просторому, мабуть, уже був ясний день, бо крізь гілля вгорі просвічувалося чисте небо.

«Що вони за люди? Вороги чи хто вони? Чого вони звеліли, щоб за ними йти? І куди йти?.. Нащо вони взяли пістоля? Що, як, бува, не повернуть його? Не добереш, чи вони лихі, чи добрі люди. Ось отой русявий здався спершу лютий, припік Марка, а потім зробився такий, мов не радий, що вчинив так. А чого це воно так, що їх з Марком двоє і отих теж двоє, і вони чогось ураз поробилися за старших над ними? Ото біда тільки, що Марко такий плохий на вдачу, а коли б його роздратувати, тоді б він оцих двох позакидав на дерева. Сили в нього багато, та вдачі мов у вівці. Виходить, коли підеш у світи, то й не думай безпечно спати. Ото не треба було пробувати пістоля. Ніхто б не знав, що вони в лісі. Ну, та вже що буде. Побачимо. Може, оці люди надумали пожартувати з нами. Що ж вони нам зроблять? Коли б думали що лихе, то вже зробили б. Та ми ж з Марком нічого їм не завинили. Щось воно чудне таке», – думав, ідучи, Самко.

Марко йшов байдужо, мабуть не багато думав. Нехай, мовляв, Самко думає, бо він розумніший. Здивували його тільки спросоння оті люди. А коли Самко йде за ними, то, виходить, треба йти. Чогось воно щемить трохи під підборіддям. Він і не знав, чого воно.

Ішли довго, весь час мовчки. Дедалі виднішало в лісі, але кінця-краю не видно йому, куди не глянь, скрізь стіною дерева. Ідучи, обходили глибокі яруги та провалля, а через одне переходили по стовбурові товстого дуба, що впав і утворив місток. Страшно було дивитися вниз, мов і дна немає отам. Довелося дертися крізь таку гущавину, що, мабуть би, і собака не продерся. А проте й гарно в лісі, зеленіє рясно папороть, наче хвилі покрутилися та понадималися кущі ожини, поробив курені густий хміль, оповивши стовбури дерев, лунають голосно співи пташок, переплигують, наче літають угорі, з дерева на дерево моторні білки, шелестять по кущах зайці та лисиці, мов не дуже вони полохаються людей.

Аж ось стало зовсім видно, з’явилася невелика зелена галявина під горою, оточена товстими деревами.

– Ану, хлопці, ще вгору, – сказав рудий. І, не доходячи до галявини, зупинився біля гіллястого дерева і подерся на нього, за ним поліз русявий, а потім подерлися й бурсаки. Добре, що їм не треба вчитися лазити по деревах, бо вони було як вирвуться коли з двору Братського, то облазять усі верби, що понад Почайною.

Долізли рудий з русявим до середини дерева, потім переступили на гілку другого поближнього дерева, потім на третє й далі, а за ними й бурсаки.

Дивна Самкові отака подорож по деревах, але ніколи й дивуватися, бо треба дивитися, щоб не впасти, переступаючи з гілки на гілку. Деякі гілки аж тріщали позад нього, та гнулися дуже, – то на них ставав Марко.

Перейшовши отак декілька дерев, злізли долі оті, що вели перед, злізли й бурсаки. Глянув Самко, аж вони опинилися в кінці з галявини під горою. Біля двох товстих дубів, що стояли рядком, неначе ворота, лежала велика купа нарубаного, вже сухого гілля.

Підійшов рудий до того гілля, одхилив його на обидва боки, і в стіні гори з’явилися неширокі міцні дубові двері. Він нахилився біля порогу, застромив руку в невеличку нору, смикнув тричі поспіль дуже, а тричі тихенько і почав прислухатися. Незабаром хтось стукнув зсередини тричі, рудий теж одповів, стукнувши тричі в двері, і промовив: «Наші шевці».

Одчинилися двері, з’явилася чиясь дуже волохата рука і зникла.

– Просимо до нашої господи, – промовив рудий, указуючи бурсакам у середину темної печери.