Незвичайні пригоди бурсаків

Панська прозірливість

На леваді з’явилася запряжена шістьма кіньми карета, з машталіром попереду, огрядним кучером на козлах і прислужником на задку, в супроводі дванадцяти озброєних вершників.

– Налий! – сказав князь Петруні. – Шпагу! – звелів Григорові.

Григор кинувся подавати шпагу, що висіла в середині альтанки, і, біжучи, знову зачепив боком край столу.

– Ти щось чудний якийсь сьогодні... Збентежений чогось ти, – зауважив князь Григорові, коли він подав йому шпагу. – Дивися за ним, Петруню, назирай як слід. Цей дурноверхий учений з не дуже безпечних. Коли він, бува, щось таке, то замкнути його в льох. Він, мабуть, щось надумав, – підозріло подивився він на Григора.

– Угадали, ваша ясність, – одверто признався Григор. – Ніяк неможна вкритися від вашого ока. У мене є велика провина перед вами...

– Провина?.. – запитав князь. – Я так і знав, бо ти неначе не в собі чогось. Ну-ну, яка провина? За каяття половина кари.

– Замислив я був, ваша ясність, напитися досхочу. Хоч украсти думав, а напитися, – з каяттям признавався Григор.

– Так воно й є. Уже ніщо не вкриється від мене. Усіх бачу наскрізь, – говорив задоволено князь. – Даси йому напитися гаразд, – звелів він Петруні. – Хто п’є, той зла не мислить. А вас, мої шановні гості, прошу пробачити мене, що мушу вас залишити нагально. Справу закінчити без мене. Може, я й проґавив трохи, та вже таке в мене слово, – говорив він, прощаючись з панами й сідаючи в карету.

Карета рушила, за нею охоронники на конях, а услід пішли й пани-гості з Борисом, балакаючи про куплений товар. На леваді лишилися Григор, Петруня, дідки-прислужники, Самко з Марком та дівчата.

– Петруню! Ясний князь дозволив мені пити! – весело говорив Григор.

– Отож ти пам’ятай велику їхню ласку. А ти такий невдячний. Вони, наші милостивці, все знають, бо не дурно ж їх постановив Господь над нами, рабами нікчемними, – почав Петруня.

– О, Петруню! Хіба ж я не розумію, що Бог над царем, цар над паном, а пан над нами, – промовив побожно Григор, сміючись очима.

– Еге ж, еге ж, – задоволено погодився Петруня, навіть посміхнувся лагідно, з’явивши ще дужче свої жовті ікли. – Ану, до двору, кози! – гукнув він до дівчат.

Не дуже поспішаючи й нерадісні пішли дівчата.

– А ви, волхви... ви підете від нас... Тепер уже ви вільні... – сказав бурсакам Григор, і очі в нього зробилися сумні.

– Та хтозна як. Думали йти були, а потім надумали, щоб зостатися та ділити вашу долю, – промовив Самко. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився Марко.

– Ділити нашу долю? – перепитав радісно Григор.

– Яку це долю ділити? – запитав підозріло Петруня.

– Яку? Чудний ти, Петруню. Ти ж, мабуть, даси їм теж смикнути медку?

– Ще б я не дав. Нехай сідають та п’ють, – прихильно сказав Петруня.

– Ото така й доля. Сідайте, вчені волхви! – запросив Григор. – Ми вип’ємо за всі небесні зорі. Вони сказали багато доброго, наблизили час, коли ми скажемо: «Аванті!» – вигукнув він, наливаючи келихи.

Пили всі мовчки, не було про віщо розмовляти на тверезі голови. Григор частував найбільше Петруню, бо наливав щоразу повного йому келиха, Маркові половину, Самкові ще менше, а собі тільки на денце, і проробляв оце так уміло, що Петруня не помічав. Нарешті Петруня забалакав, – це свідчило, що він уже підпив. Він почав вихваляти пана, а Григор потакував.

– Наш милостивий князь... – почав Петруся, – сказав мені: «Дивися за ним, Петруню». Це через те, що ти не дуже віриш у Бога... І не шануєш пана? Не шануєш? Ні?.. – причепився Петруня до Григора.

– О, мій Петруню! Будь певний, що я однаково шаную й люблю пана й Бога, бо варті один одного, обидва милостиві й правдиві. Хто з них кращий, не знаю, – запевняв Григор. – Але ти щось дуже мало п’єш, Петруню. Ну, коли так, ми вип’ємо за бога! – сказав Григор, наливаючи Петруні з різних сулій.

– Ху-у... таке, що ледве проковтнув! – скривив Петруня пику. – Якого ти мені налив?

– Налив з усіх сулій потроху. Підніс тобі ведмедика, що ти іноді полюбляєш. Ну-ну, Петруню! Ще вип’ємо за праведного Ноя.

– Мов нікуди... – одмовлявся Петруня. – Та вже за праведного треба випити, – погодився він і випив. А через хвилину спав, наче мертвий.

– Звалився пес. Не буде стежити за мною, – сказав Григор бурсакам і почав викручувати в себе на грудях одежу. – Я мокрий від меду, бо лив за комір, боявся, щоб не впитися. А куди його прибрати оте падло? Чи однести в комору до млинаря, чи вкинути туди, щоб він води напився? – вказав він на озерце. – Ні, нехай живе. Є гірші від нього, – вирішив Григор.

– Однесемо до млинаря в комору, – порадив Самко.

– Нехай потім, – сказав Григор.

Він стиха свиснув декілька разів, у відповідь теж почувся посвист, щось зашаруділо вгорі на гіллястому дубові, і по стовбурові спустився додолу парубок із сміливим, смаглявим обличчям, той, що його вже бачили бурсаки вночі на Страшній леваді.

– Молодцюватий ти хлопчина, циганчук, завжди, де треба, – похвалив його Григор. – Скажеш, кому треба, що пани гнатимуть людей завтра під вечір. На мою думку, треба б перестріти їх на Конотопському шляху, біля Бочечанського мосту, та наготувати добрі дрючки. А коли запалають вогнем токові клуні, то тоді, напевно, побачивши пожежу, наші псарі повернуться назад, а з прикажчиками та з панами нетрудно буде впоратися. Запродані нехай би зібралися в яру, що біля грузького болота. Що далі робити, покаже сама справа.

– А що робити з отими панами та прикажчиками? – запитав Циганчук.

– У болото їх... Щоб і сліду не знайти, – одповів Григор, і очі в нього наче взялися кригою.

Циганчук хитнув головою на згоду, посміхнувся, блиснувши білими зубами, і зник за кущами.