Незвичайні пригоди бурсаків

Знову подорожування

До самого вечора йшли швидко бурсаки, ніде й не зупинялися. Позирав частенько Самко назад, дивлячись, чи не женуться, бува, за ними. Хоч і не знали, куди йшли, а проте, дивлячись по сонцеві, навертали на північ. Боялися йти просто на схід, бо Самкові здавалося, що там вони зустрінуться з ворогами. Він порішив, що краще піти на північ, потім завернути на схід, а вже потім на південь, де повинна бути Січ. Хоч і далеко так обходити, то що ж – ноги в них не куповані, а що багато з’їсться хліба за довгий час, то нема чого журитися, бо є золоті покотьольця в патериці.

Смерком пішли до річки Десни. Скупалися, підвечеряли добре (бо Абрум поклав у сакву, так що Самко й не бачив, смаженої риби та хліба), а по вечері знайшли високий стіжок сіна, здерлися на нього, виробили кубло та й полягали спати.

Переночувавши без пригод, ранком рушили в дорогу, ідучи берегом понад Десною. Дедалі на північ робилося веселіше навкруги, бо сюди не досягла спека, і луки зеленіли, наче весною, густа трава доходила до пояса, трохи не на кожному кроці вилітали з-під ніг різні пташки, полохливо кахкали злякані качки, вистромляли з трави вуха зайці та, добачивши людей, тікали, хвилюючи густу траву. Самко, як і завжди, ішов попереду, Марко плентався позаду, тільки іноді зупиняючись біля якоїсь верби, що зрослася з двох стовбурів, ставав між отими стовбурами, стискував плечима, а потім розправляв і розчахував дерево. То він додав роботи своїм дужим плечам.

– Ну, не Перун з тебе! – говорив, сміючись, Самко, знаючи, що Маркові потрібна якась робота, бо нікуди було подіти зайвої сили.

Уже сонце було на найвищій порі, коли вони йшли понад берегом, а проте не зустріли ніде й не бачили здалеку жодної людини. Але воно не дурно каже приказка: «Де люди, там і лихо».

Сівши одпочити трохи, вони почули, що неподалік хтось заголосив так, ніби когось хто бив, а той плакав. Підвелися хлопці й побачили, що неподалік від них два вершники били нагаями невеликого підлітка, і він тільки повертався на всі боки та кричав.

– А мені, Марку, чогось шкода отого хлопчака, – промовив Самко, – а тобі як?

– Та й мені трохи, – сказав Марко.

Хлопчак уже кричав якось не по-людськи, а наче завивав від болю, мов собача.

– Ось знатимеш, падло, як тікати та ховатися! – вигукував вершник у кунтуші, б’ючи хлопчака.

Другий вершник у чумарці бив мовчки, але влучав щоразу.

– Он як періщать, – сказав жалісливо Самко. – Та годі вам бити!.. – гукнув він гучно. Гукнув і сам злякався, бо незчувся, як оте в нього вибухло з рота, чи просто з середини.

– Це ти, Марку, гукнув «Годі», чи я? – запитав він Марка.

– Та, здається, ти... – одповів Марко.

Почули вершники, що хтось гукнув, озирнулися навкруги, покинули бити хлопчака і повернули коней до бурсаків.

– Оце, Марку, коли б ми бува не вскочили, – сказав Самко, побачивши, що до них наближаються вершники.

– Еге ж.. – промовив, тремтячи, Марко.

Озирнувся Самко навкруги. Нема де ховатися, бо в траві погана хованка, а за рідкими березками теж не вкриєшся.

– Це ви отут гукали «Годі»? – запитав, під’їхавши, одягнутий у кунтуш молодий, певно панич, бо обличчя в нього випещене, аж рожеве, мов у панянки.

– Топчуть отут траву, – буркнув отой, що в чумарці, теж не старий, але з лютими косими очима: мабуть, прикажчик.

Бурсаки мовчали, мов німі, не знаючи, що казати й що робити.

– Що воно, Свириде, за прояви? – запитав панич прикажчика, вказуючи нагаєм на бурсаків.

– Та вже вам, паниченьку, краще знати, бо у вас багато того розуму, – улесливо одповів прикажчик.

– Це, мабуть, оте велике одоробло кричало «Годі», – сказав розумний панич, знову указуючи нагаєм на Марка. – Ач, який здоровий вовкулака.

Панич, ніби жартуючи, стьобнув по плечах нагаєм Марка. Марко тільки зігнувся, наче вбгав у себе плечі.

– Он він який вернигора, а боязкий, – промовив глузливо панич і знову стьобнув Марка.

Марко одступив назад, а за ним і Самко.

Панич торкнув коня, наблизився знову і почав стьобати Марка частіше та дошкульніше, приказуючи:

– Оце тобі годі! Оце тобі годі! Не втручайся! Не втручайся!

Насмілився й прикажчик, почав стьобати Самка.

– Спершу гаразд оцього, а потім того! – гукнув панич, б’ючи Марка, що безпорадно озирався, а далі, одступаючи, він заклацав зубами гнівно, мов пес.

Самко, побачивши, що його залишили бити на потім, згадав про пістоля, добув його з сакви, підсипав на поличку пороху. Треба ж боронити Марка, бо, мабуть, вони його не роздратують сьогодні, а набити наб’ють. А ось як він устрелить отого пана, тоді вже щось буде.

Самко вже наготував пістоля та хотів бігти рятувати Марка, але глянув – побіг Марко, а за ним панич та прикажчик. А проте бачить Самко, що Марко побіг наче вже розлютований, бо вже не зігнутий, а випростувався, неначе виріс. Он він підбіг до березки, зломив її, махонув нею навколо себе, поточилися коні; он уже він улучив панича по спині, той здійняв угору руки, немов збираючись летіти, і впав з коня, он уже він збив з коня й прикажчика. Побігли геть самі коні. А Марко б’є вже лежачих.

Коли Самко прибіг, пан та прикажчик одкинули руки й ноги і не ворушилися, мов дві забиті жаби. А Марко з посіченим нагаями обличчям, зціпивши зуби, гатив їх уже мертвих, неначе боячись, що вони підведуться та почнуть його знов, стьобати.

– А годі, тобі, Марку, молотити. Уже вони нікого більше не займуть, – сказав Самко.

Глянув на нього Марко, кинув березу і подивився на те, що він наробив. Його дитячі очі аж побіліли від жаху.

– Не жахайся, Марку. Ми їх не займали перші. Однаково, коли б не ми їх, то вони б нас... – Самко не доказав, бо побачив ще одного вершника, що бозна-де й узявся, але біг не до них, а від них, бо шпарив нагаєм свого коня та оглядався злякано.

– Ну, а тепер уже, Марку, нам треба переодягнутися та тікати звідціль так, щоб нас і на конях не догнали. Майнемо туди, – вказав він у той бік, де під горою бовванів ліс, а на горі манячив вітряк.