Незвичайні пригоди бурсаків

Бенкет

Самко помітив, що панські прислужники несли до обгородженої левади килими та подушки, готуючись до бенкету. Порішив Самко, що треба їм з Марком готуватися й собі до волхвування. Сам він якось викрутиться, зуміє сказати рацію з пророкуванням, а от коли б Марко не схибив, бо він, як на те, не дуже пам’ятливий.

Збудив він Марка, пождав трохи, поки той позіхав та чухмарився, і почав його муштрувати, як треба поводитися справжньому астрологові. Хоч і небагато слів треба буде Маркові промовляти, а проте оті слова треба сказати вчасно.

– Оце, Марку, нам з тобою доведеться волхвувати, а це тобі не те, що ковтнути сливу. Я вже надумав орацію. Так отож треба, щоб ми були схожі на достеменних волхвів, хоч я зроду їх не бачив, які вони і на масть. На мою думку, вони повинні бути дуже розумні на вигляд, то ти згадай нашого ректора, бо хоч він і не дуже був розумний, а умів з себе вдавати дуже розумного. Так що треба і тобі на той час переробити свою байдужу й придуркувату пику на розумну. Тому тебе всередині хоч нехай і хтозна-що, а виглядай, як вчений. А що тобі мало доведеться промовляти, то твоє діло краще від мого, бо коли людина мовчить, трудно вгадати, чи вона дурна, чи розумна, – говорив Самко. – А підводься лишень, Марку, стань отут, дивися в отой куток клуні, на отой стовп і думай, що ото пан. Уклонися... не так... Це ти, наче слимак ігуменові... Уклонися так, з такою, мовляв, думкою: «Я тобі вклоняюся, але ж я не забуваю, що я собі я». Отак, отак-о. Тепер стань рівно, задери трохи догори голову. Так... Очі під лоба, так немов ти думаєш про віщось розумне. Підобгай губи і витягни трохи обличчя, щоб воно було довгасте, а рота не роззявляй.

Хоч він і не покладав надії на Маркову здібність до волхвування, а проте, виявилося інше – під час муштрування Марко набирав такого вченого вигляду, що Самко аж качався в сіні від сміху. А коли Марко серед Самкової орації промовляв своїм басюрою: «О, рекс! О, саксіос!» – то зовсім був схожий на вченого волхва. Коли дурна Гапка зазирнула в той час у клуню та побачила Марка з отакою вченою пикою, то й вона здивувалася.

– Хай тобі лихо! Він тобі немов вдавився печеною редькою!

Опівдні десь неподалеку почулася музика, чутно було декілька скрипок, флейт та клярнетів. Млинар сказав бурсакам, що то вже пан та гості під’їздять на баркасах до левади і що вони декілька днів бенкетуватимуть.

Аж ось на містку з’явився гурт дівчат, зодягнутих у різнокольорові, барвисті вбрання, такі дивовижні, що бурсаки не бачили й зроду. Дося їм розповіла, що то вони зодягнуті в такі вбрання, які тільки є в світі: турецьке, шляхетське, грецьке, московське та різне, і що пан посправляв його в Москві, але тільки коли бенкетує, наказує, щоб дівчата убиралися та дивували гостей.

– А ото веде перед Іваниха, Борисова тітка, – вказала Дося на високу й огрядну вродливу жінку, зодягнуту в оксамитну сукню без рукавів, застібнуту срібними ґудзиками; на голові в неї блищала кибалка, оздоблена золотими та срібними квітками. Вона, ідучи, наче пливла, пишаючись, мов пава, і попрямувала з дівчатами до левади, звідкіль чулася музика. За дівчатами услід протелепкався гладкий Петруня; він ішов з пихою, задерши догори голову, на плечі в нього висів, білий, мов сніг, рушник, біля пояса бряжчали ключі.

«Хоч би про нас з Марком забули», – подумав Самко.

Коли ж у ту хвилю з’явився на містку Григор і завернув до млинаревого двору.

– А ви, брати, вже підготувалися? – запитав Григор бурсаків.

Самко сказав йому, щоб він пішов з ними в клуню та подивився й послухав. Ставши серед клуні, волхви з поважними обличчями і належними рухами проробили своє, тобто Самко прочитав орацію, а Марко проказав своє.

– Чудово! Краще і не треба! – похвалив радий Григор. – А тепер, вчені мужі, ходіть за мною на леваду. Ви там будете стояти напоготові за кущами, на ту мить, коли пан забажає побачити вас. Ви не бійтеся. Страшного нема нічого. Це ваш і наш порятунок. Сміливість – усе в світі! – підбадьорював Григор бурсаків, ідучи з ними до левади.

Ось хвіртка на леваду, всипана піском широка доріжка, а з боків буйна шовкова трава; серед левади невелике кругле озерце, обкладене камінням навкруги берега, а над озерцем наче висів місток, зроблений дугою, під містком плавають лебеді; левада з усіх боків оточена кущами густої ліщини, а понад самим парканом високі та товсті дуби; супроти озерця, з-за кущів, визирав верх альтанки, вбраний барвистими килимами.

Повів Григор волхвів понад парканом стежкою серед кущів ліщини і, обвівши поза альтанкою, сказав, щоб вони отут за кущами пождали, поки дійде до них діло, а сам пішов до альтанки.

Озирнувся Самко навкруги і побачив, що аж у самій глибині левади сиділи на ослонах музики, всі одягнуті в зеленого кольору каптанці, в однакових солом’яних брилях та жовтих панчохах. Дедалі музики грали все тихше й тихше, так що стало, чутно балачку за альтанкою.

Цікаво Самкові побачити, що воно там в альтанці робиться. Зайшов він трохи збоку, продер кущі і почав дивитися. Он під альтанкою, обвішаною килимами, за довгим столом, що на ньому блищали сулії та келихи, сидів з білою куделицею на голові, з поголеною пикою рожевого кольору, наче в поросяти черево, з довгим та товстим носом, ситим підборіддям, прищуленими очима, в блискучому гаптованому золотом на грудях та плечах кунтушеві, мабуть, сам пан-господар, а з боків столу сиділи ще два пани. Один з них теж з поголеними вусами й бородою, з куделицею на голові, а другий пан – з поголеною головою, з довгими вусами, засмажений, в білому і простому каптані з блискучими ґудзиками.

За спиною пана-господаря стояв з білим рушником на плечі Петруня, а за ним Борис; за спинами панів-гостей стояло теж по прислужнику: два дуже старі дідки з рушниками на плечах. А по цей бік альтанки, вже надворі, супроти столу, на майданчику, засланому килимами, сиділи півколом дівчата в різних убраннях; з ними пишна доглядачка – Іваниха. А з обох боків альтанки стояли струнко дванадцятеро молодих, дужих хлопців, зодягнутих в однакові жовті каптанці, в гостроверхих брилях, з канчуками за поясами, з рушниками в руках. Усі мовчали, неначе німі, а балакав тільки пан-господар та інколи гості.

– Коли мій батько-князь був улюбленцем царів, то його синові повинно бути скрізь належне перше місце і пошана. А в нас тепер не так... Хоч нехай я ображений, загнаний у куток ворогом, а проте, я п’ю за нашу матінку-царицю, величну Катерину і за всіх її орлів, окрім одного! – сказав він вставши, а за ним і гості.

Випили стоячи і знову посідали.

– А хто ж він такий, отой один, що ви, поважний князю, не побажали випити за нього? – запитав гість з вусами.

– О, той один лихіший за всіх ворогів... він позбавив мене ласки цариці-матінки... Ну, далі я мовчу... діждуся свого часу... У нас падали згори ще не такі, як він, – сказав крізь зуби пан-князь, і обличчя його налилося кров’ю.

– Могутній, мабуть, ворог. У значних осіб і вороги значні. Та що вам, князю, до ворогів, коли маєте отакі добра, – зазначив гість з вусами.

– А так! Що там вороги? – підхопив другий гість. – От я скажу й не помилюся, що князь не знає ліку всім своїм добрам і навіть – скільки він має душ своїх рабів.

– А нащо мені, коли у мене є оті, що знають? – одповів з пихою князь. – Ану, Борисе! – сказав, не повертаючи голови.

Борис наблизився до панського стільця, витягнув з-за пояса нагая і, дивлячись на карбоване пужално, почав голосно вичитувати:

– «На вісім сіл двадцять дві тисячі п’ять сотень та ще дванадцятеро душ; з них загинуло за рік своєю смертю – дев’ять сотень та ще сімдесят душ; повісилося двадцять троє; втопилося дванадцятеро, зарізалося семеро і невідомо де поділося чотири душі».

– Ой-ой! Двадцять дві тисячі! Оце я розумію!.. – дивувався заздро пан-гість з поголеними вусами. – Є з чого вибрати отакий розкішний квітник, – вказав на дівчат. – Князь живе, як жив колись Сократ.

– А хто воно Сократ? – запитав князь гостя.

– Сократ – це грецький цар, – одповів гість.

– Ось воно що! – задоволено промовив князь. – Ану ти, дурноверхий учений! Де він там?

З глибини альтанки з’явився Григор і наблизився до князя.

– Ану, кажи, коли царював грецький цар Сократ?

– Царя Сократа не було ніколи, а був мудрий Сократ, величний вчитель і філософ, – одповів Григор.

Князь глянув на нього гнівно.

– Запиши йому двадцять п’ять різок, – сказав він Борисові. – Ото, щоб він пам’ятав на другий раз Сократа.

Борис витяг ножа й закарбував на пужалні.

– Двадцять п’ять мало. Зовсім ніщо. Звеліть, ваша ясність, нехай запише сотню, – поправив Григор пана.

– Чого ж то так? – здивувався князь і навіть глянув на Григора.

– За вченого й мудрого філософа Сократа і двісті різок мало, ваша ясність. Це ж його вчена тінь образиться. Царів сотні, а він один великий, – сказав Григор.

– А коли він, отой Сократ, не був царем, а якийсь там учений, то... то не записуй зовсім, – звелів Борисові князь.

Той зарізав ножем на пужалні щойно накарбоване.

– Плювати нам на вчених. Учені – то є перші бунтівники в світі, – зауважив князь. – Ми краще вип’ємо за всіх царів.

Пани спорожнили кубки.

– Ге-ге, ласкавий князю, це ви нас почастували надто міцним напоєм, – сказав гість з вусами.

– Ви ж бачите, взялася мохом сулія, пробувши чверть віку в схованці, – зазначив з пихою князь.

– Нехай живуть вино й жінки. Вони веселощі й насолода наша! – вигукнув сп’янілий гість без вусів.

– Танок! – сказав князь.

Петруня вийшов з альтанки і махнув двічі рушником у той бік, де були музики; вони заграли гучно й швидко до танців, а з кущів, що з боку альтанки, вибігло двоє дівчат у гарних блискучих убраннях, подібних до убрання Іванихи; вони, вклонившись панам, почали танцювати. Після них усі дівчата водили короля, співали й танцювали. Пани-гості повставали із стільців і, дивлячись на танки, притупували ногами.