На варті

Коли надворі почало смеркати, всі, що були на Страшній леваді, пішли до млинаревого двору. Григор сказав млинареві, щоб той одчинив млина та випустив Петруню. Лаявся Петруня, що його ото замкнули. Сходив на леваду до альтанки, взяв кошика й рушника і пішов сердитий до замку, а за ним, крадучись, мов злодій, пішов і Григор. А трохи згодом туди ж попрямували й Самко з Яськом.

Самко знову сидів на верховині дуба і дивився на середину двору. Увечері двір здавався страшний своєю мовчазністю, нагадував велику пустку, бо ще не зовсім смеркло, на заході ще ясніла червона смуга, а в дворі, оточеному високими стінами, вже було напівтемно, чорні тіні від будинку й брами лягали на середину дворища. Тихо було в дворі, тільки іноді чутно з глибини чорного двору придушений регіт, наче то реготав дуже великий лісовий пугач, та скиглили десь хорти. А до того ще з-за лісу насувалася чорна хмара і захилила своїм краєм місяць, і в дворі навкруги робилося ще страшніше.

Раптом грюкнула хвіртка біля брами, і від її грюку пішла навкруги луна, наче з усіх боків двору зачинялися швидко одна за одною ще багато хвірток.

Микита саме забряжчав ключами біля брами, коли з’явився Борис.

– Де ти пропадав увесь час? – незадоволено запитав він.

– Там, де трохи справді не пропав. Ледве вискочив. А Василь Лобан та Олекса Петриченко так пішли холодну воду пити, – казав Микита.

– Потопилися в болоті?

– Еге ж. Нас у млинаревому дворі налякали оті ворожбити... Цур їм пек, страшні. Такої сили не бачив зроду-віку. Ну, ми тоді пішли навпростець болотами, коли ж, неподалік від Вовчка, вибіг з лісу циган Ярема, а за ним ще декілька чоловіків зі списами, та до нас, щоб упіймати, а ми навтікача. Загнали нас у болото... Ну, я понад краєм побіг, урятувався, а Василь та Олекса пішли на дно.

– Ось вони, кляті, що надумали. Ну, ти ж будь тут, а я зараз, – сказав стурбовано Борис і побіг у бік до чорного двору.

Знову затихло в дворі. Але через хвилину в глибині чорного двору залунала голосна сурма, за нею завили хорти, а потім обізвалися десь за двором собаки, мабуть у селі, знявся галас.

– Що трапилося, Микито? – запитав стурбований голос Іванихи.

Микита розповів їй.

– Що ж це буде? – промовила вона з жахом.

– Та нічого страшного. Ми отут замкнулися та й будемо сидіти, поки повернуться псарі. А отих бунтівників позакидаємо потім у льох.

– А Борис уже знає?

– Я вже казав йому. Отож він сурмив, скликав усіх дворових, щоб знати, скільки всіх людей у дворі. Та, мабуть, мало зосталося, повтікали, чорти, з двору. Ой, піде ж багато лози на науку!

– Ой, боже ж наш. Щось воно буде? – злякано казала Іваниха.

За хвилю з’явився Борис, несучи великого каганця на три ґноти, за ним ішов з переляканим видом Фрик та три дідугани-прислужники, а позад усіх ішли дівчата.

– Нема нікого більше. Оце всі, що є, – сказав Борис і поставив долі каганця. – Коли вони всі встигли повтікати з двору? От як хитро змовилися. А все оте наробило розпрокляте вінчання, що я не подивився... Розпрокляті люди. Ой, буде ж їм усім!

– Ох, ох!.. Мейн-ґот! І Жан мій утікав, – промимрив жалібно Фрик, озираючись навкруги.

– Казала ж я: дивіться, прислухайтеся... Казала, що вони щось недарма... Ох, буде нам лиха година... – нила Іваниха.

– Але нічого нам. Брами не розіб’ють, бо онде гармата. До речі, треба її буде набити. А отієї брами, що в тому дворі, так не розіб’є ніяка сила. Стіни скрізь високі та міцні, нехай лиш хто спробує здертися. Та й ми ж тут не безрукі. Ніч пересидимо, а завтра повернуться псарі, переловлять усіх та й по всьому, – говорив Борис – А ходімте лиш ми, чоловіки, обдивимося навкруги оцей двір та садок, чи не сховався хто. Ви, тітко, йдіть собі в дівочу та лягайте спати.

Іваниха кивнула головою дівчатам і пішла з ними на чорний двір.

Тихо знову стало в цьому дворі. Блимав каганець, і від його блимання на стінах двору танцювали тіні.

Загрузка...