Незвичайні пригоди бурсаків

Дивовижна господа

Услід за хазяїнами пішли й гості в нору. Темно в середині, нагадує лаврські печери, така сама дугаста стеля, так і заввишки й уширшки. Одбиває луна кроки ніг, і одгукуються вони десь далеко в глибині, наче йде не четверо чоловіка, а кількадесять.

– А пождіть лиш, я запалю, – сказав, зупинившись, рудий.

– Запалю!-палю!-лю!-лю! – одгукнулося декілька разів у далекій глибині печер.

Марко злякано притулився до Самка, але й тому теж стало чогось моторошно.

Викресав рудий, притулив до чогось губку, і в його руці запалав смолоскип, засмердівши трохи сіркою. Пішли далі печерою, потім завернули в бік і пішли східцями наче вгору, поминаючи печері, що розіходилися в різні боки.

«Отут як іти, не знаючи, то можна заблудити ще гірше, ніж у лісі», – подумав Самко.

Ішли довго, здавалося нема краю довгій печері. Аж ось двері. Погасив рудий смолоскипа, смикнув за мотузку, що висіла вгорі. Щось стукнуло всередині, одчинилися двері. Вони опинилися в дуже просторому льоху, такому, що хоч конем грай, коли б не стовпи посередині, що піддержували стелю. Гаразд усього не видно, бо тільки один каганець, що стояв на вирубові стовпа, освітлював тільки половину льоху. Посередині стояв довгий дуже стіл, біля нього також довгі ослони.

Постановив рудий на стіл каганця, освітливши й другу половину льоху; там у самій глибині стояли на колодках дерев’яні помости, а на них якесь збіжжя та рядна. На одній стіні висіла на кілочках одежа, багато одежі різної: панські кунтуші, жупани, кожухи, шапки, брилі, жіночі сукні, чернечі ряси, військові мундири і навіть блискуча попівська риза. А на другій стіні блищала розвішана зброя: різні рушниці, мушкети, пістолі, шаблюки, палаші, сокири й ножі.

«Розбійники», – промайнуло в Самковій голові. Це вони з Марком опинилися в житлі розбійників. Оце так ускочили. Але нащо вони привели їх сюди? Узяти в них нема чого, окрім засмальцованих підкапків. Цього їм не треба, бо он скільки одежі. А вбивати їх нема за що.

– Ану, Квасок, давай бо нам чогось з’їсти, – гукнув до когось рудий, сідаючи до столу. Сів і русявий розбійник.

У кутку біля дверей щось заворушилося. Озирнувся Самко назад і побачив, що там біля великої печі заметушилася постать людини. А через хвилину з темної половини льоху з’явився, наче пливе до столу, здоровенний дерев’яний білий таріль, а на нім ціле велике засмажене ягня.

Ніс його невисокий, широкий у плечах дідок, що з першого погляду нагадував своїм обличчям собаку; вид його від самої шиї аж до лоба заріс густо волоссям, навіть круг очей росла вовна, а широкий ніс, приплесканий, та ще до того з жолобком посередині, позбавляв його людського виду, тільки очі його, розумні та ласкаві, що немов лагідно посміхалися, примушували забувати про його вид. Він поставив на стіл таріль, потім приніс другий з хлібом, а за третім разом – велику череп’яну сулію й чотири олив’яні келихи, подивившись ласкаво на нерухомих бурсаків.

Самко нишпорив скрізь очима, розглядав усе уважно, щоб з’ясувати собі, чи це дійсно розбійницьке кубло, чи ні. А Марко поглядав на стіл, на засмажене ягня та на білий пшеничний хліб, – такий пекли в Братському тільки для старших ченців. Він і не думав над тим, де він зараз опинився і чого.

– Єжелі ви, братци, здєсь, то садітесь к столу, – звернувся лагідно до бурсаків дідок тонким, співучим голосом.

– А так, сідайте, хлопці, до столу, побудьте за гостей, а там побачимо, – сказав рудий.

Бурсаки стояли, не знаючи, що робити, чи сідати, чи ні.

– Запам’ятайте, що в нас отут не кажуть по двічі. Хто не хоче, того не припрошують, – попередив русявий розбійник.

Сіли хлопці до столу, а дідок, узявши ножа, одрізав великий шмат Маркові, а Самкові менший, мов знав, кому більше треба.

– Наливайте й пийте, коли охочі, – сказав бурсакам рудий.

Запам’ятавши, що тут по двічі не кажуть, Самко налив із сулії собі й Маркові, покуштував, – мед варений, міцний такий, що дух забиває. Надпив трохи й поставив. А Марко свій келих вихилив до дна. П’ють добре розбійники, а їдять небагато, виходить – не голодні.

– От що, хлопці, щоб ви дечого не думали, а над дечим і подумали, – звернувся до бурсаків рудий. – Хто ви такі, я вже знаю. Надумали ви чимчикувати на Січ, але покиньте й думати про це. Отут ваша Січ. Нам потрібні отакі, як ви, а для чого, знатимете потім. Ось прийде наш старий і старший, подивиться на вас, а потім уже ми гуртом вирішимо, що з вами робити. А ви ще либонь не знаєте, хто ми такі?

– Ми шевці й кравці та на різні штуки митці. Годуємось з долота, ото наша й робота. Кого пришиємо, кого покраємо, то вже міцно, – швидко промовив русявий розбійник. Він повеселішав після кількох кубків.

– Зрозуміли, яка наша робота? – запитав рудий і посміхнувся.

– Ще б пак не зрозуміти. Он скільки начиння для роботи, – одповів сміливо Самко, кивнувши на зброю.

– Ну, далі ви ще більше зрозумієте, – сказав ніби загадково рудий і налив собі келих.

– Що ж можна ще більше зрозуміти, – подумав Самко. – Видно й так.

Він порішив у думці бути покірливим, погоджуватися на все до свого часу. Біда тільки, що доведеться втеряти того одноокого козака. Сказав рудий, щоб покинули й думати про Січ та запорожців. Ну, то ще побачимо. Коли що, то можна й п’ятами накивати, хоч і трудно, мабуть, утекти звідтіль. Час покаже. А впертістю тут нічого не поробиш. Видно, що ці люди ні з ким панькатись не будуть.

Маркові було все байдуже. Не прислухаючись до балачки, він заходився біля ягняти і майже сам його впорав, ще й маслаки потрощив.

– От молодець! – похвалив його русявий розбійник, – люблю за чисту роботу. Ну, випий ще, щоб печене загоїлося, – додав він, наливши Маркові келих. – Ми бачимо, що ти не баба, не заскиглив від болю. Пий.

Марко випив. Що йому! Йому добре там, де добре, де є їсти. Оце вже два дні підряд йому пощастило на їжу. А думати, нехай Самко думає за себе й за нього.

– Мене, братко, палили не так... – забалакав наче сам до себе русявий розбійник. – Я був монастирським кріпаком. Відняли в мене ченці жінку, ну, так я одного ченця пришив до ліжка. Зв’язали мене святі отці, палили мене свічками. Нема місця не печеного. А потім ще віддали на кару царським катам... – оті вже й на кобилу садовили. Нема кістки незрушеної, а проте живий зостався. Утік від катів, прибився ось сюди до людей, отут знайшов правду. Я кого побачу тепер у чернечій рясі, то готовий пекти його день і ніч, – скрипонув зубами від гніву і замовк.

Рудий встав з-за столу і почав роздягатися, а за ним і русявий.

– Лягайте, братки, коли не доспали. Отой піл буде ваш, – указав рудий. – Оце тільки й нашого, що вмреш на час та все забудеш. День наш вітчим, нічка мати, – промовив він, лягаючи. Ліг і русявий.

Ласкавий дідок приніс хутра та ліжники і послав на полу.

– Ложітєсь, дєтушкі, как дома, – сказав він бурсакам.

Лягли хлопці. Гарно так, після втоми та добре під’ївши, лягти на м’яке тепле хутро, знаючи, що тут ніхто не займе і нема чого стерегтися. А Маркові зовсім щастя, що ліг він не лаяний, не битий, що його не розбудить до утрені отець Сава битливим канчуком з волячої жили.