Незвичайні пригоди бурсаків

Подяка за ласку

Ще чимало верстов пройшли бурсаки дорогою, що тяглася весь час лісом. Уже почало смеркати. Хотіли хлопці звернути з дороги та заночувати в кущах, коли поперед їх у далечині блиснув вогонь. Зраділи вони, думаючи, що оце вже натрапили на якесь житло. Хоч уже їм не страшно тепер самим у лісі, а проте краще, коли поблизу люди.

Ідуть вони, а вогонь то зникне, то знову з’явиться, неначе дратує. Ось уже він неподалік. Тільки це не житло, а горить вогнище збоку біля дороги. То ще краще, аби люди. Та он і люди. Але ж які люди? Що ж це воно таке?

Бурсаки раптом зупинилися. Як же вони здивувались, коли побачили серед дороги неподалік від вогнища знайомий берлин розпряжений, а біля нього – коней. Коло вогню сиділо двоє людей, а решта метушилася.

– Це, Марку, оті, що частували нас хтозна, за що, – промовив тихо Самко.

Злякався Марко, затремтів та хотів було вже тікати в кущі.

– Стій, боягузе!.. – прошепотів Самко. – Ходімо трохи ближче та роздивимося, чи то справді вони.

Закрутив Марко головою, став і ні з місця.

– Ну, тоді я піду сам, щоб мене ще раз набили, – сказав Самко.

– Тоді нехай уже й мене, – погодився сумно Марко.

– Ні, Марку, не треба, щоб вони ще раз нас набили. Це не мудра штука, а до того й не смачна. Ось дай-бо мені трохи подумати, – сказав Самко і, сівши край дороги, почав думати.

Сів і Марко біля нього, поглядаючи не дуже весело в той бік, де горів вогонь.

– От було б дуже гарно, коли б ми їх набили та подякували б за ласку, – промовив, думаючи, Самко.

– Це як? – здивувався Марко,

– Ось не гуди, бенеря... слухай... – сказав Самко, затуляючи долонею Маркові рота. – Мовчи, мов ти німий... Ось ходімо сюди, бо я вже надумав. – Він пішов у кущі, а за ним Марко.

Намацав Самко високу та гнучку осичку в дві руки завтовшки біля окоренка, сказав Маркові, щоб той потихеньку її зрізав та не дуже шелестів, так щоб вона й не хруснула. Придався ніж, що дали розбійники. Заходився Марко зрізувати осику, а Самко, скинувши сакву, пішов на дорогу. Ішов, підкрадаючись, тихенько до вогнища, а потім ліг і поповз плазом ще ближче.

Біля вогню, під кущем на горбику, на посланому килимку сиділи пан та пані, прислужники подавали їм щось їсти, а вершники стояли оддаль біля берлина, не сміючи сидіти при панах.

Лає пан своїх прислужників, що вони не додивилися до колеса на берлині. Колесо зломилося, а тепер треба стояти. Не минеться ждати до ранку та шукати десь людей, щоб допомогли.

Насмілився машталір, скинув шапку, підійшов трохи до панів і сказав, що можна прив’язати до осі гнучку ліщину та їхати, коли одпочинуть трохи коні.

Послав пан челядь шукати ліщини і заспокоївся.

А Самко, підслухавши оте, поліз тихенько назад, потім встав і пішов шукати Марка.

Марко вже зрізав осику і, сидячи, обчухрував гілля. Вийшла така довжелезна дрючина, хоч куди, але й важка, що тільки Маркові нею орудувати. Зрізав Самко й собі путню дрючину, ще й з карлючкою на кінці.

Розтлумачив Самко Маркові пошепки, що треба йому буде робити, і коли той зрозумів гаразд, то вийшли на дорогу, поскладали свої сакви на примітному місці, а самі, ідучи в затінку, наближалися обережно до вогнища. Підійшовши ближче, полізли рачки в кущі, і дрючки свої потягли за собою. Сіли за кущем, неподалік вогнища і причаїлися.

Принесли прислужники ліщини, поскидали з плечей рушниці, щоб не заважали, та почали щось робити біля берлина. Пан з панею сиділи, як і раніше, біля вогню та щось їли.

– А чи швидко ви там? – гукнув нетерпляче пан до челядинців. Але вони не встигли нічого відповісти, бо почулося щось страшне.

У ту саму мить Самко занявкав, мов кіт, що йому хтось крутнув хвоста. Заревів несамовито Марко в кущах, і так гучно та товсто, що затремтіли коні, шарпнулися і вмить, одірвавшись з поводів, шалено побігли по дорозі.

– Ведмідь! Ведмідь! Рятуйте! – загаласали прислужники і кинулися врозтіч куди хто, тільки в кущах зашелестіло.

Один прислужник було кинувся до панів, щоб їх рятувати, але в ту хвилину щось свиснуло в повітрі і впало на вогонь, просто на середину, що аж земля загупотіла навкруги, а з огнища на всі боки полетіли роєм іскри. То Марко вдарив по огнищі своїм дрючком. Злякався прислужник і, рачкуючи, зник у кущах.

А пани спершу мов остовпіли, потім пан схопився з місця, хотів тікати, але де не взялася під його ногами палиця з ковінькою, – перечепився він і впав, мов закляклий, уже не ворушився. Закричала несамовито пані, і, піднявши з переляку високо спідницю, теж хотіла тікати, але її теж перечепила ковінька, і жінка, ойкнувши, впала непритомна.

Вибігли з кущів бурсаки. Марко побіг до пана, схопив його однією рукою за ноги, а другою за руки і перекинув собі через голову, наче надів хомута та й сів отак долі. А Самко взяв гілля, що принесли тоді прислужники, швидко обчухрав, і, підійшовши до пана, що висів бубликом на Марковій шиї, задубив панові кунтуша та й ну шмагати гнучкою різкою.

Кричить пан та не поворухнеться в міцних Маркових руках. А Самко періщить його рукою та приказує:

– Шестеро били двох! З твого наказу! Кожний по десять! Шістдесят! Май назад! Один, два, три, чотири, – почав лічити Самко. Налічив до півсотні і покинув, бо спершу пан кричав, потім стогнав, а далі й замовк.

– Ну, буде, Марку, з його. Кинь його, бо він вже смердить, немов той тхір, – сказав Самко й сплюнув.

Скинув Марко з себе пана і теж плюнув. Подивилися бурсаки навкруги, не чути, щоб хто й голос подав. Узяли вони свої сакви та, поминувши берлину, пішли собі далі. До речі зійшов місяць, видно добре йти.

– Дякувати Старому, що навчив нас, як треба з панами поводитися. Може, воно трохи й не так, та на перший раз добре буде. Ласого потроху. А там далі побачимо, – говорив ідучи Самко.

Марко не казав йому на те нічого, мабуть погоджувався мовчки.

Коли вони пройшли вже багатенько, кінчилася дорога лісом, починалося чисте поле. Пішли ще далі й зупинилися, бо дорога розходилася на дві. Хтозна, по якій з них іти. Порішили одійти в бік від дороги і заночувати в полі. Пішли. Аж неподалік щось заманячило. Підійшли ближче, – копиці сіна. Виходило, десь повинно бути неподалік житло. Та вже нема чого шукати його вночі. Злізли на копицю, виробили кубло й полягали.

Марко заснув одразу, як тільки ліг. А Самко, поклавши біля себе пістоля, не спав ще довго, дивився вгору на ясні зорі та іноді підводив голову й прислухався. Тихо було навкруги, тільки десь далеко в лісі кричав пугач. Аж ось десь загавкали собаки, затупотіли коні, хтось десь когось гукав, а далі почувся людський гомін. Підвів Самко голову і почав прислухатися та придивлятися в той бік, де чувся гомін. Придивившись він побачив, що на дорозі замайоріли освітлені місяцем постаті вершників, а побіля них юрба людей; вони прямували до лісу.

«Мабуть, панські прислужники, що повтікали тоді налякані, а оце вони надибали житло, сколотили людей та ведуть їх рятувати панів, – подумав Самко. – Треба бути нам на сторожі і одному не спати». А проте, що буде. Нікому й на розум не прийде шукати їх отут, у копиці сіна. Ранок покаже, що робити, а одпочити треба, аби не заспати довго. Коли б тільки завтра розпитати когось про шлях на Чернігів. Треба буде поспішати, щоб розшукати отого одноокого козака та рушити на Січ.