Прийшов Петруня і сказав князеві, що йде Ясько.
На леваді почулася безглузда пісня, вигукував її старечий голос, а по хвилі з’явився на місточку, що над озерцем, старий музика в чудернацькому вбранні: в каптанці, пошитому з оксамиту двох кольорів, але таку, що півкаптанця з зеленого оксамиту, а пів – з жовтого, один рукав зелений, другий жовтий, так саме й штанці з двох кольорів, черевики теж різноманітні, на голові брилик з китицею й з причепленими до крис невеличкими дзвіночками; в руці він держав невеличку ляльку, зроблену з ганчірок. Ідучи місточком, він підскакував, танцював, крутився й наспівував безглузду пісню:
Ой, були, ой, жили,
Ой, жили, ой, були,
Та спасибі батькові,
Та спасибі матері,
Що нас таких добули!
Блазень, наблизившись до альтанки, подивився на всіх і зареготав безглуздо.
– Ха-ха-ха! А ось ще дурень до всіх! Тепер нас тут більше, – промовив він з вихилясами. – А що з вас кому: чи затанцювати, чи про щасного кота заспівати? – запитав панів-гостей.
– Співай про кота! – сказав гість з вусами.
– Кота! Кота! – гукнув блазень у той бік, де музики.
Заграли музики, а блазень, розмахуючи лялькою, а сам, хилитаючись на всі боки, заспівав за музикою:
Ой, жив та був щасний кіт,
Мислив жити сотні літ,
Тож не думав кіт вмирати...
Є в котика всього, вщерть,
Коли ж прийшла нагла смерть...
Почав котик смерть благати:
«Ой, не хочу пропадати,
Ще я ж мало в світі жив», –
Плакав котик, голосив...
Ой, він верть, ой, він круть.
Та від смерті усі мруть,
Вона мусить всіх кінчати...
Гості, слухаючи пісню блазня про смерть, похмурнішали.
– Чортзна-яка погана пісня! – сказав незадоволено князь.
– Ха-ха-ха! – зареготав безглуздо блазень. – У дурня й голова дурка. Що може дурень стулити путнього? А ясним панам не страшна смерть, ясні пани житимуть два віки. Кажіть, чи заспівати канцону, чи затанцювати хабанеру?
– Покинь, уже набридло. Ось краще б ти заплакав, – сказав князь.
– Щоб я заплакав? – здивувався Ясько. – Ну, і жартівник з пана. Які там сльози в дурня?
– Я кажу не жартуючи, заплач, – загадав суворо князь.
– Добре, я заплачу, – погодився покірливо блазень. – Ги-ги-ги! Вареники сьогодні, а завтра пироги! Ги-ги-ги! – заскиглив він роблено.
Князь махнув гнівно рукою.
– Не так. Заплач справжніми сльозами, – звелів уперто.
Не зрозумів старий Ясько, як це треба заплакати справжніми сльозами, бо, мабуть, не думав ніколи, щоб ними можна когось розважити.
– Сльозами справжніми я ніколи не плакав, – одповів він і вже своїм звичайним голосом, забувши, що він блазень.
– Не плакав? А мені казано, що ти плакав за дочкою, – сказав князь.
Заточився Ясько, заплющив на мить очі, потім подивився непритомно навкруги.
– Я за дочкою?! Ні!.. – промовив він болісно. – Ні, ні. То дурощі, дурощі! Щоб ото я та плакав? – перемагаючи себе, промовив весело. – Та цур їм пек отим сльозам! Я сам не хочу їх бачити. Ось краще я... – хотів він щось, сказати.
– А я хочу бачити. Кажу тобі, заплач!.. – процідив крізь зуби князь (це була ознака його великого гніву).
Це знав Ясько й усі, навіть пес Петруня перехрестився злякано за спиною господаря, а Григор поблід, мабуть, теж боячись за Яська.
– Я ні... не можу я сльозами... – одповів блазень.
Володар, звиклий до слухняності рабів, не міг собі уявити, що якийсь з рабів насмілиться не виконати його примхи, вже не хотів і сам одмовитися від свого наказу.
– А я тобі кажу... Я хочу, щоб ти плакав!.. – ще тихше сказав князь, посинівши від гніву. – Ти знаєш, що я роблю з неслухами? Ти чуєш?..
– Чую, знаю... – одповів Ясько і таким голосом, неначе не він одповів, а хтось інший у ньому. – Я знаю, що я раб, що я продав свій сміх, жарти, продав усе за гниле життя, але ж лихом та сльозами я не торгую! – викрикнув блазень голосом людини, що вже не боїться ні кари, ні смерті. – Я знаю, що мої сльози, мій стогін здалися б за жарт веселий панові. Ні! Не бачити нікому того, як плакав за дочкою, бо то увірвалася струна серця, струна життя!.. А над смертю й лютий кат нехай не посміється! – кинув Ясько панові сміливе слово.
Князь неначе остовпів на мить.
– Це ти мені посмів?
– Тобі, недолюдку. Смерть не страшна мені! – вигукнув старий музика.
Гості дивилися один на одного, здивовані сміливістю раба.
– Де охорона? – запитав князь, але побачив, що її нема. – Зв’яжіть отого пса! – звелів він Григорові й Петруні.
Петруня хотів був піти в’язати Яська та, побачивши, що Григор стоїть нерухомо, і собі зупинився.
– Я вам кажу! – гримнув князь на прислужників, але вони мов заклякли на місці. – Ну, ви, знавці, – звернувся він до бурсаків.
– Е, ні! У ньому лютий дух сидить... – одповів Самко. – Чи так, Марку?
– Атож. Той дух такий, – підтвердив Марко.
– Стерявся він? – запитав з полегшенням князь.
– Мій розум при мені! – твердо зауважив старий музика, бачачи, що він уже дійшов до краю, що далі вже нікуди. – А що, лихі кати? Я вам не дурник, ні? Ха-ха-ха! Сміюся ж я з вас. І вам у неситі ваші очі жбурляю блазенське вбрання, – викрикнув старий музика і, зірвавши з себе з голови капелюха із дзвониками, жбурнув на стіл, а сам швидко пішов і зник за кущами.
– Він або стерявся, або йому життя набридло, – сказав князь.
Зрозуміли прислужники, що Яськова пісня тепер уже одспівана: князь не подарує образи.