Незвичайні пригоди бурсаків

Війну оголошено

У клуню увійшов музика Ясько, перевдягнутий в селянську одежу – полотняні штани й таку ж сорочку, босий; з-під солом’яного бриля визирало розкуйовджене сиве волосся, очі гостро блищали, в руках він мав залізні вила.

– Ви тут, брати? А я вже порішив не датися живим.

Аж ось він зиркнув очима навкруги і побачив Василька; потім знову оглянув усіх, скинув бриля, протер очі, наче не вірячи собі, а далі він кинув вила і підбіг до Василька.

– Ти, Васильку?.. То то ж ти... – казав, обгорнувши руками Василькову шлю й цілуючи його. – Цс... ти, це ж ти! – вказав він на Досю. – А я... а я!.. – він не доказав і впав, ридаючи, біля нього на соломі.

Старі були друзі Ясько з Василем, однолітки, одного року й подружилися. І ось вони зустрілися, коли один втратив єдину втіху – дочку, а другий знайшов.

– Годі тобі, Яську! Не зазіхай на моє щастя, бо хтозна, що з нами ще буде... – сказав Василько.

Виплакався Ясько, втер сльози і сів біля Василька.

– Це вже я востаннє. Більше ніхто не побачить моїх сліз, – промовив твердо Ясько.

– Ну, а як там усі? – запитав у Яська Григор.

– Та поки що мовчать, – одповів Ясько. – А ось тільки як поженуть запроданих, то враз усі заворушаться. А може й ні... Поплачуть та й по-всьому... Хоч і гірке життя, а кидати його не всім охота. Це ось мені нема що вибирати: хоч смерть, хоч льох... А пани-покупці ще їдуть. Оце я йшов, ховаючись, то бачив ще одного пана чужого – їхав берлином, оточений вершниками, мабуть, здалеку, бо такого пана нема отут поблизу.

– А який з себе отой пан? – зацікавився чогось Василько.

– Пан, як пан. Я добре роздивився на нього, бо берлин зупинився, підправляли упряж, а я підійшов та й роздивився з-за куща. Він, мов не літній з себе, а з сивими вусами...

– А не примітив ти часом, чи є в нього рубець над лівою бровою? – запитав квапливо Василько.

– А ти почім знаєш? – здивувався Ясько. – У нього є рубець над бровою, мов мізинець, не пам’ятаю, над якою, а є.

Василькові очі блиснули радістю, а проте, він не сказав нічого, навіть не рухнувся на місті.

Самко глянув на Марка, але Маркові байдуже про того пана. А Самко десь, мов не так давно, бачив сиві вуса на нестарому обличчі і рубець над бровою.

– Коли хто приїхав купувати людей, то не купить, бо наш чортяка подався аж на Курськ, – сказав Григор.

– Він може й без нашого обійдеться, – посміхнувся козак.

За двором, неподалеку, почулися голоси. Дося визирнула з-за дверей клуні.

– Йде Борисів брат Микита і з ним двоє. Це, мабуть, мене шукати, – сказала вона.

– Нехай лиш поткнуться, – промовив козак і взяв шаблюку, що лежала позад нього.

– Ні, це вже мене... – обізвався Ясько, беручи вила.

– Пождіть, брати, не так, а ось як, – сказав Григор. – Вийдемо з клуні, ось вони, – вказав він на бурсаків, – та я, а ви будьте всі в клуні.

– Я бачив, що Ясько біг сюди, – почувся голос за дверима.

– Тоді треба і Яськові виходити, – прошепотів Григор. – Ви, брати, бороніть Яська. А я собі так, мов ні за кого, – сказав він, виходячи з клуні і насвистуючи байдужо якоїсь пісні.

За Григором услід вийшли з клуні бурсаки та Ясько. На дворі, оддаль від клуні стояли три прислужники з гарапниками в руках, один з них огрядний, схожий на Бориса, а інші два – молоді хлопці, видно з псарів, бо в чоботях з острогами, в жовтих жупанах.

– А, тут усі, кого нам треба! – сказав Микита. – Наказано тобі з’явитися зараз до замку, – махнув гарапником у бік Яська. – А ви оті чужинці – ворожбити?.. Вам теж до замку, – махнув знову гарапником у бік бурсаків.

– До замку? Нам? Чого? – здивовано запитав Самко. – Ваш князь сказав, що ми вільні.

– То він вам так сказав, а Борисові наказав, щоб ви були в замку, поки він не прибуде з Курська. Отже, нічого вам балакати, – суворо зазначив Микита.

– Чув, Марку? Га?.. Велике ж панське слово, як дірка з бублика. Так що нічого балакати, щоб ми йшли до замку якогось, – промовив байдуже Самко.

Ясько мовчав. А Григор, ставши осторонь, мов не цікавлячись нічим, мугикав стиха: «Ту-жур, ту-жур, ля-амур!»

– А ти чого отут? – запитав Григора Микита.

– Я жду Петруню, поки проспиться, бо він дуже упився.

– Ану-бо, ви! Ідемо! Ну, ну! Мерщій! – звелів Микита Яськові та бурсакам.

– Дивись тобі який швидкий, занукав. А ти оце увесь, чи тебе ще в землі багато? – запитав Самко Микиту.

– Що таке?! – визвірився Микита, звиклий, щоб усі корилися панському наказові.

– Таке, сяке, розтаке й перетаке, – швидко пробубонів Самко. – Ну, що ще сказати? Скажи йому, Марку, щоб він ішов до лихої години, бо мені з ним балакати не хочеться.

– Та він і сам піде, коли надумає, – сказав Марко.

Микита мов остовпів на мить, почувши, що хтось посмів глузувати з нього.

– Так ви такі?.. Ну, гаразд... знатимете... – промимрив злісно. – А ти?! – звернувся до Яська.

– А я?.. І я скажу оте, що й вони.

– Ну, тебе вже ми і поженем, – сказав Микита і почав ляскати в повітрі гарапником, наближаючись до Яська.

За ним почали теж ляскати гарапниками в повітрі і прислужники. Оце ляскотіння гарапниками нагадало Самкові, як недавно, на березі Десни, ляскотіли отак саме панич та прикажчик, потім стьобали Марка, поки він розлютувався та кінчив їх обох. Усе дужче й дужче ляскотіли гарапники, ближче й ближче підступали прислужники.

– До замку! До замку! Ось ви підете! Ось ви знатимете! – промовляв Микита.

Самко глянув на Марка й помітив, що вже той починає сердитись, бо вбгав у тулуб шию, випнув трохи наперед голову, нахиливши її, мов бугай. Ясько стояв поза спиною його.

Аж ось гарапник Микити черкнув, мабуть, Марка, бо він клацнув зубами, мов пес одганяючи мухи.

«Коли б ще його чорта стьобнули, щоб роздратувати», – подумав Самко.

Але у ту мить Марко клацнув удруге, потім озирнувся, підскочив до величезної колоди, що лежала серед двору, нахилився, підняв її вгору вище голови і жбурнув на ворогів, але не влучив нікого, бо прислужники, тільки побачивши, як він легко підняв таку вагу, скрикнули несамовито від жаху і кинулися тікати, лишивши навіть гарапники. А коли колода впала серед двору й гупнула так, що аж земля загула, то прислужники були вже за двором, біжучи щосили; з переляку побігли вони не до містка, не в бік до замку, а в ліс, до болота.

Самко реготав, сміялися Григор та Ясько, а Марко, кліпаючи своїми дитячими очима, втирав з лоба піт, мов після важкої праці.

– А таки роздратували Перуна, – сказав Самко.

– Сталося таке, що Марко колодою отією оголосив панському дворові війну, – промовив поважно Григор. – А тепер уже треба щось думати, бо панський двір того не подарує. Ще, на наше щастя, оті перелякані побігли в другий бік, то в замкові не швидко знатимуть, що тут сталося.

З клуні вийшли Василько, млинар, Орина й Дося.

– Треба тепер вам усім переховатися на Страшній леваді, – сказав стурбовано Василько. – А я піду шукати отого приїжджого пана; він мусить бути біля замку.

У ту мить на греблі почувся гомін, потім з’явилося на мосту декілька людей, що поспішали в той бік, де село.

– Погнали їх на майдан! Погнали! Побачимо, кого братимуть! Усім, братця, пропадати! – прогомоніли люди і зникли за деревами.

– Це, мабуть, погнали на майдан запроданих, туди збігаються люди, – сказав Григор. – Ходімо ж, Васильку! Там тепер така метушня, що на тебе не звернуть уваги.

– І я піду з вами, – сказав Самко, – а біля них доволі буде Марка.

Григор кивнув головою.

Василько приховав біля пояса, з середини, кинджала, одягнув млинаревого бриля, і з Григором та Самком пішли в той бік, де село, а Марко, взявши добрячого дрючка, пішов з дівчатами та Яськом на Страшну леваду.