Незвичайні пригоди бурсаків

Астрологія

Почув Самко, що дійшла справа до них з Марком, злякався, всередині похололо, але тільки на мить.

– Ану, підводься, сонливий волхве, бо вже доходить до нас, – сказав він Маркові, що сидів собі під кущем та куняв під музику.

Аж ось підійшов до них Григор.

– Ось де ви, а я вас там шукав. Їх ясність бажають бачити вчених астрологів, – сказав він уже поважно і вклонився з пошаною, неначе справжнім ученим волхвам.

– Держися ж, Марку! Коли буде все в лад, то нічого, а коли не в лад, то перекидай альтанку, та тікаймо, куди втрапимо, – попередив Самко Марка. Уже він звик бути напоготові, коли доходило до чого слизького.

Ось Григор підвів їх до столу і, знову уклонившись їм з пошаною, одійшов і став з боку альтанки. Волхви, зупинившись супроти панства, вклонилися разом, зняли догори руки, наче закликаючи небо допомогти, потім поволі спустили руки.

– Ху! ху! ху! – захукав, обертаючись на всі боки, Самко, неначе одгонячи круг себе нечисть.

– Хо! хо! хо! – захокав, як з бочки, Марко.

Уклонившись ще раз панам, Самко почав про мовляти надхненно орацію:

– Сатурн, Венера, Марс і всі небесні зорі своїм блискучим і благосним промінням осяють усіх, найпаче найясного пана-господаря!

– О, рекс! О, саксіос! – ревонув гучним басом Марко, вирячивши очі.

Пани аж здригнули, дівчата позатуляли собі руками вуха, а Петруня й старі дідки прислужники перехрестилися з переляку, наче почувши грім.

– Премудро мовлено. Знавців одразу видно, – сказав здивовано й задоволено князь. – А що ж вам про мене виявили зорі? – запитав він.

– Прихильно дивиться на владного Сатурн, свої всі блага ллє на владного Венера, а мужній Марс до ніг вельможного складе всіх ворогів його, найпаче найстрашнішого, – прорік Самко.

– О, рекс! О, саксіос! – ревнув знову Марко.

– Усіх ворогів?!. І найстрашнішого?! Гм!. Предивна дивина. На перший раз сказали зорі влучно, – здивувався князь. – А хто ж він є, той ворог?

– О, ворог той запеклий, дужий ворог. Його ім’я відоме вельможному господареві, – одповів Самко, зміркувавши, що нічого відповісти на таке слизьке запитання.

– Вам сказали зорі, що він мені не буде вже страшний. А от мені цікаво дуже знати, чи то він, чи ні. Ви, напевно, знаєте та боїтеся сказати. Кажіть сміливо, коли такі знавці. Я вас нагороджу, нічого не пожалкую, – казав князь, важко дихаючи.

Він забув навіть про гостей, зліг ліктями на столі, зазирав Самкові в рота, ждучи, що він скаже далі.

Закрутилося в голові в Самка. Не знає він, що далі казати, бо й нічого казати. Глянув на Григора, аж бачить, що й той зблід, збагнувши, що погана справа. Глянув на Марка, а в того вже пика повертає з ученої на дурну. А пан жде відповіді. За спиною в пана посміхається злорадо Борис. Запанувала важка мовчанка. Аж ось Борис наблизився до пана.

– Насмілюся сказати, ваша ясність, що вони – не знахурі, а якісь дурисвіти й брехуни. Коли б на мене, то я звелів би їх пов’язати та всипати гарапників, щоб не дурили ясного князя.

«Оце вже вскочили, як слід», – промайнуло в голові в Самка. Уже він зиркнув навкруги, думаючи наробити шелесту та тікати кудись. Підвів їх отой Борис. Позирнув на Бориса й Марко. Хоч і не меткий він на розум, а догадався, що погане щось, коли вже й розумний Самко ні в сих, ні в тих. А Борис забалакав про гарапники, до яких Марко був не дуже охочий.

– Це він отой, що зуба... – пробубонів наче сам до себе Марко. Аж підскочив раптом чогось князь, коли Марко сказав оте. Він аж ліг на стіл грудьми і вп’явся очима в Марка.

– Як?! Як?! Зуба? – запитав князь палко. – Так! Так! Угадано! Угадано! Він ворог мій лихий! Він, Зубов! – скрикнув князь. – Ну, далі я мовчу... – похапливо додав він і замовк, озирнувшись на гостей. А по хвилі вид його зробився радісний. – Так – Зуба? – перепитав ще раз Марка.

– Еге ж, зуба, – одповів Марко байдужо.

– Усе вгадано! Нічого й казати. Ви справжні волхви. А особливо отой великий! – указав він на Марка. – Вам сказали зорі про того, кого ви не знаєте й не бачили. Небагато слів, а все сказано.

Князь задоволено випив кубка. Адже Зубов був коханцем цариці Катерини.

– А що ж воно станеться з отим Зубом? – запитав знову Марка князь.

– Та що з ним станеться, коли вже сталося. Розбилася й пропала череп’янка, а зуб упав, – одповів Марко, не розуміючи, чого пан зацікавився його зубом.

– Упав? Упав?! – перепитав зовсім радісно князь. – Розбилося!.. Тепер я зрозумів. Воно й повинно було розбитися! – говорив сам до себе радісно.

Дивувався мовчки Самко, не знаючи, що воно саме сталося, про який зуб іде розмова, а проте видно, що перевернулося на добре, не треба тікати. Он і в Григора засміялися весело очі. А Борис наче аж позеленів від злости. Ось як він позирає люто на Марка і знову наблизився до князя, щось хоче з’ясувати князеві, про який зуб казав йому отой дурний приблуда.

– Насмілюся ще сказати, ваша ясність, про оцих знахурів, що вони...

Але князь гнівно зиркнув на нього, вдарив долонею по столу.

– Не смієш ти нічого після цього! Ти надто взяв волю. Втручаєшся, куди тобі не слід. Послухав би я був тебе, то й не знав би нічого. Ні слова мені про знавців!

Злякався Борис, аж присів. Не радий, мабуть, що й обізвався. Уже коли князь сказав, щоб ні слова про те, то треба мовчати, а то позбудешся панської ласки.

Повеселішав Григор, що так несподівано повернулося на краще, що князь, через свої настирливі думки про ворога, повірив у те, у віщо хотів вірити.

– Астрологів, мудрих віщунів, треба розуміти з півслова. Ними керує високе натхнення, – сказав Григор.

– І ти мене не вчи, – буркнув князь, а проте без гніву, навіть задоволено. – Я знав давно, що впаде мій ворог, а ось зараз і знавці сказали. Річ нелегка вгадати чужу думку і сказати прізвище, коли я сам від себе ховав його в думках. Сьогодні ж вирушу на Курськ, дізнаюся, що там, а потім до Москви, – говорив радісно князь. – Іди мерщій до замку, нехай зараз запрягають карету і подають сюди, – наказав він Борисові. – Охоронників буде з мене дванадцяти; за камердинера беру Гнідого Петра. А Фрик Карлович нехай наготує шкатулу, він знає. Ну, іди!

Борис пішов швидко.

– Ви їдете, князю, так я прошу вас дуже, щоб ви дали мені на час декілька своїх псарів, щоб допомогли мені догнати товар до Осколу, – звернувся до князя гість з вусами.

– І я про те ж прошу вас дуже, – сказав другий гість.

– Гаразд. Беріть хоч усіх, – погодився князь. – Я раджу вам декількох, ну, хоч з десяток хлопців узяти на прута, скувати один до одного, а решта піде й так. Кажу вам наперед, щоб ви не дуже з ними цяцькалися в дорозі. Раб тільки й держиться на острахові кари. Як наказав мій покійний батько: «По-божому з рабами, щоб їм було воднораз душно й холодно».

– Як це по-божому? – зацікавився гість з вусами.

– А так, як нас навчає святе писання: «Лукавого й лінивого раба печи вогнем, щоб він скреготів зубами». Хоч, правда, я вогнем їх не печу, навіть не велю бити товстим паліччям, щоб не калічити, а держу в острахові кари. Найкраща річ різки, як це завів мій управитель-німець, – кісток не переб’ють, а дошкулять добре.

– Так, так, – згодився гість. – Каліка-раб непридатний нікуди. Та вже, коли часом обхопить гнів, тоді не дивишся, що й збитки собі робиш.

– Буває. Де п’ють, там і ллють. Я сам колись розпалився й понівечив дуже свого раба, а потім жалкував, бо він був добрячий тесляр і непоганий музика, а вже після того нікуди нездатний зробився, – розповів другий гість.

Отак розмовляли пани. Аж ось пан згадав про волхвів.

– Кажіть, знавці, якої бажаєте від мене нагороди за те, що вгадали? – запитав він волхвів. – Кажіть, що вам, то все буде, бо велике в мене слово.

– Що ж нам? Насамперед, щоб нас отут не держали і ми собі йшли, куди нам треба, – сказав Самко. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився Марко.