Незвичайні пригоди бурсаків

Причепа

Ішли бурсаки вже полем. Пече сонце, душно, нема ніде й холодку. Поглядають, чи швидко той Чернігів, а його все нема й нема.

А коли посідали край дороги під’їсти трохи, побачили знову панський берлин. Вершники були щось не дуже веселі, не пишалися, сидячи на конях, як той раз. А пани і поготів, бо пані сиділа запнута так, що й носа не видно, а пан стояв, держачись за бильця берлину, незручно було, мабуть, сидіти.

Самко побачив ще здалеку берлин, наготував був свого пістоля.

– Дивися ж, Марку, коли бува вони нас впізнають, то пам’ятай, що тут нема де ховатися, а від вершників не втечеш. Доведеться битися з ними, хоч їх багато. Даватися живими їм до рук не доводиться, бо засічуть арапниками. А проте, коли їх більше, то нам є кого бити. От, коли б тільки ти, Марку, розсердився. Та, може, як дадуть тобі півсотні, то розсердять, – говорив Самко.

– Та вже що буде. Хай тільки зачеплять, – порішив і Марко.

Але на бурсаків не звернув ніхто й уваги. Хіба мало бродить шляхом ченців та бурсаків.

Уже сонце звертало на захід, коли хлопці добулися до Чернігова. Велике місто, хоч менше від Києва. Але глянув Самко і засмутився. Спробуй лише знайти в йому отого одноокого козака, однаково, що кулю в воді. А треба шукати, бо тоді вже хтозна, що й робити. Не минеться ходити з двору в двір, та розпитувати людей, уже хтось та знає.

І не одпочиваючи після подорожі, почали хлопці розпитувати з першого двору. Двори переважно козацькі, жили собі добре городові козаки. А хто живе добре, то й байдужий до всього, байдужий до чужого лиха. Не дуже лагідно привітали міщани Самка з Марком. Ну, ще оті, хто вважав їх спершу за ченців, то хоч балакали, а коли тільки розпізнавали, що вони бурсаки, то гнали з двору, мов якесь лихо. Не полюбляли ніде школярів-бурсаків, маючи їх загалом за дуже шкідливих. А траплялися і такі люди, що лагідно балакали та радили навіть, де шукати отого одноокого, направляли до того двору. Хлопці спершу було раділи, що ось уже, мовляв, знайшли, але знаходили дійсно одноокого, та не того, що треба. Знайшли й другого, але одноокого старого діда. А хтось їх направив до зовсім сліпого. Ходили до смерку по дворах та дратували собак, а діла нема. А коли вже смеркло, то з одного двору хтось їм порадив з-за паркана, щоб вони йшли к лихій годині, бо скуштують дрючка.

Нічого було й думати, щоб хто пустив їх ночувати в двір. Довелося хлопцям йти спати за город у поле. Знайшли купу скошеного бур’яну та й полягали з надією на завтра.

Переспали ніч, а ранком знову пішли по дворах. Півміста обійшли, а не знайшли свого. А коли направив хтось до одноокого дяка, та той їх добре вилаяв, то вони вже не знали, що й робити. А таки пішли ще шукати, ще знайшли декількох однооких. Не дуже оті їх вітають, здебільшого лаються, бо кому воно гарно, коли йому нагадувати про його каліцтво.

Ходили, тинялися по дворах хлопці, та, нарешті, доходилися, надибали собі лиха. Трапилася ота біда зовсім несподівано, як вона й трапляється. Ішли вони повз великий панський будинок, та ще з будкою біля брами, а біля будки – москаль з рушницею. Уже вони були й поминули отой будинок, аж почули, що хтось їх гукає. Озирнувся Самко і побачив, що з відчиненого вікна на них дивляться два пани.

– А йдіть сюди ближче, святі отці, – гукнув один пан.

Подивився Самко на всі боки, може то не їх гукають, коли ж нікого зараз, крім них, нема.

– Та ви ж! Ви йдіть сюди! – гукнув знову пан.

Хоч уже й знали хлопці, що й найкраще бути далі від панів, а проте, коли кличуть, та ще в чужому місті, то треба підійти. Уже ж вони їх не битимуть отут. Підійшли до вікна. Бачить Самко, що це неабиякі пани, бо убрання на них оксамитне, блищать ґудзики, хрести та медалі; обличчя зовсім поголені, на головах настовбурчене купою біле хвилясте волосся. Обличчя в них однакові, схожі вони один на одного, мов рідні брати, тільки в одного ніс рівний, а в другого трохи гачкуватий. Обидва не старі й не молоді.

– А кого це ви тут шукаєте? – запитав пан з гачкуватим носом.

Самко порішив не казати панам правди, як радив Старий, а сказав, що вони шукають потрібного їм чоловіка, щоб той порадив знайти їм кондицію.

Дивляться пани чогось на Марка, дивляться пильно, мов на якесь диво.

– Ні, ти тільки глянь, що за постать? Це ж дійсний Геркулес. Щоб то було з нього, уявляю собі, коли б замість отої хламиди, одягнути його у відповідне вбрання. Які ноги! А м’язам тісно в отій хламиді! – промовив пан з рівним носом до другого.

Обидва пани забалакали незрозумілою для бурсаків мовою, мов і схожою на латинь, а добрати нічого неможна. Пани балакають, Марко стоїть похнюпою, а Самко почав дивитися на Маркові ноги. Ноги в нього такі, як у доброго старця, та ще й брудні, закурені, а панам до вподоби.

Прислухався Самко до панської балачки і зрозумів тільки три слова: «Гвардія», «Петербург» та «цариця». А хтозна, до чого вони, оті слова.

– А ти, великий, з ченців? – запитав Марка один з панів.

Марко мовчав.

Самко не хотів, як на те лихо, щоб їх вважали за ченців, і поспішив відповісти за Марка й за себе, що вони зовсім не ченці, а бурсаки. А коли пани запитали за Марка – якого він роду, то сказав, що козацького. Пани неначе чогось зраділи, бо, глянувши один на одного, посміхнулися весело та забалакали знову незрозумілою мовою, дивлячись увесь час на Марка.

– Ви тут пождіть хвилину, – сказав бурсакам пан з рівним носом, і вони обидва зникли за вікном.

– А чи не накивати нам п’ятами, Марку? – запитав Самко.

– Щось мені оці пани недовподоби. Та чого їм треба від нас?

Не встиг Марко нічого відповісти, як на ґанку з’явився чепурно зодягнутий, чи воно пан, чи прислужник, і поманив пучкою до себе бурсаків.

– Що йому треба? – подумав Самко, але пішов до ґанку. За ним Марко.

– Їх ясність грап звеліли вам, щоб ви йшли за мною, – сказав прислужник і, вказавши рукою на двері до будинку, пішов попереду.

Слова «їх ясність грап звеліли», не дали нічого подумати Самкові, і він з Марком пішли за прислужником у будинок.

Ось перша кімната, вбрана розкішно, заслана килимами підлога; на стінах теж великі килими та блискучі свічада, попід стінками канапи, фотелі та оздоблені стільці.

– Пождіть, – сказав прислужник і пішов.

– Коли б ми, бува, Марку, не вскочили, – промовив стиха Самко.

– Еге ж, – погодився Марко.

Аж з’явилися оті пани, що балакали з ними з вікна. Увійшли, подивилися на Марка.

– Так, так. Сюрприз чудовий, – забалакав, ніби сам до себе, пан з гачкуватим носом, походжаючи по кімнаті. – А слухай-бо ти, великий, чи не погодився б ти скинути з себе хламиду та піти послужити цариці-матінці? – запитав він Марка.

Марко не знав, що відповісти, бо не зрозумів нічого, а до того ще він звик, що за нього завжди відповідав Самко.

– Я боюся, що він не дуже розумний, – зауважив пан з рівним носом.

– А це вже рідко трапляється, щоб натура кого наділила разом усіма гараздами. Тут головне, що він не одворотний. А там не розуму його треба... – сказав, сміючись, пан з гачкуватим носом. – Важлива річ «случай». А фортуна химерна.

Самко зрозумів трохи, до чого йде справа, та ніяково було йому казати за другого. Видно було, що знову якесь лихо, а як його запобігти – хтозна. Силою та пручанням тут нічого не поробиш. Треба тільки ждати – куди воно поверне, а потім вже щось думати або робити. Доведеться коритися, поки ще не дійшло до зовсім лихого, а там справа покаже.

– А ходімо лише на хвилину з нами, – сказав пан Маркові. – А він тут побуде, – вказав він на Самка. – Він від тебе не втече, не бійся, – заспокоїв пан Марка, – побачивши, що той дивиться безпорадно на Самка. – Ми в тебе щось запитаємо, та й по всьому.

– Іди, Марку, коли кажуть, – сказав Самко. – На мою думку, ласкаві пани нам не вдіють нічого лихого, – додав він, дивлячись на Марка, ніби кажучи йому очима, що треба коритися.

Марко пішов з панами в двері другої кімнати.

Самко лишився сам і почав думати. Лаяв себе в думці, казав собі, що не треба було підходити до панів, а, почувши, що вони гукають, треба було тікати далі, мов не чули, та й край.

«Уже пани тебе на добре не покличуть. Щось вони казали про те, щоб послужити цариці-матінці. Чи не надумали бува, щоб Марко пішов у москалі. Тоді пропало усе в світі, пропала думка про Січ. Та Марко не погодиться. Оце ж вони покликали його, щоб побалакати та упевнитись, який він ще на розум. Нехай лише побалакають, почують, що він прицуцуватий, що великий та дурний, то й скажуть, щоб він собі йшов, куди схоче». Так заспокоював себе в думці Самко.

І, дійсно, через кілька хвилин з’явився Марко, а за ним тільки сам прислужник. Вигляд у Марка зовсім придуркуватий; він аж упрів чогось, наче був у парні. Мабуть, думав. А Маркові думати важче, ніж сто пудів повернути. Він тільки зрадів, що Самко нікуди не дівся.

Прислужник, поглядаючи на Марка, посміхався чогось.

– Ясні пани наказали, щоб вас нагодувати, – сказав прислужник, кивнувши головою, щоб вони йшли за ним, і повів їх ще через другі двері.

«Коли кличуть, щоб дати попоїсти, то нема чого й одмовлятися. Мабуть, не всі пани лихі. Вони побачили, що Марко не дужий на розум, то й урадили не займати його. А оце трохи підгодуємося, та й підемо собі знову шукати отого одноокого», думав Самко, ідучи за прислужником.

Вони пройшли через кілька покоїв, уже не так розкішно вбраних, на двір у садок, а далі до мурованого будинку серед садка. Стежка, що йшли нею до будинку, така рівна, посипана блискучим зеленкуватим піском, обсаджена обабіч квітами, а дерева в садку такі, яких бурсаки не бачили зроду: мабуть, з чужих країв привезені.

Ось і будинок з мурованим ґанком та широкими дверима. У передпокої смерділо псиною, бо побіля стін були будки для найулюбленіших панських псів. Поминувши передпокій, увійшли до величезної, довгої кімнати; посередині в ній стояв довгий стіл, що біля нього можна сісти кільком десяткам людей. Біля столу з обох боків довгі ослони. Стіл і ослони прості дерев’яні. На стінах висіла мисливська зброя, рушниці, рогатини, ножі, пістолі, сокири та собачі нашийники, парфорси, порохівниці та інше приладдя. На прибитих до стіни оленячих рогах сиділи поприв’язувані опудала різних птахів. Видно було, що пани кохалися на мисливстві.

Не встигли хлопці роздивитися гаразд, як з других дверей, що в кутку, з’явився чолов’яга, не дуже високий на зріст, проте огрядний, навіть товстий, зодягнутий в червоного жупана, зелені широкі штани, жовті з острогами сап’янці, на голові Сива Шапка з червоним верхом, збоку крива шаблюка, за поясом пістоль. Ну, як є запорожець, що тільки, мовляв, із самої Січі. Навіть його сита пика з величезними вусами, вже посивілими, нагадувала не простого козака, а якогось сотника.

– А! Святі отці монасі во Господеві спасі! – привітав бурсаків запорожець, неначебто він їх давно знав та давно не бачив. – Сідайте до столу. Тут нам усе буде зразу, – сказав він, підійшовши ближче, і підморгнув по черзі бровами, прищулюючи свої масні та зчервонілі вирячкуваті очі, мов трохи припухлі, або сп’янілі, та й увесь його вид був червоно-синього кольору, а ніс та губи зовсім сизі. Видно було, що це пияка не з останніх, навіть і тепер він був напідпитку, бо коли він забалакав, то з рота в його так запашило, неначе з монастирського льоху з винами та медами.

– Сідайте, отці-молодці, та не соромтеся, мов ті панянки, що кортить їм заміж, – запросив удруге запорожець і сів до столу. А прислужник, що привів їх, пішов собі кудись.

Сіли й бурсаки, дивуючись із запорожця, чого він опинився в панському дворі. Не вподобався він Самкові. Балакає з вихилясами, підморгує, клацає язиком, наче вдає з себе дурня, або хоче здатися за чудного.

Коли вони сіли до столу, прислужники, не дуже чепурно зодягнуті, принесли й постановили на столі дві великих сулії та три корці, потім принесли ще на двох великих дерев’яних тарілках хліба та сала й декілька кілець ковбаси.

– Не будемо ж витрачати дорогоцінного часу, вип’ємо та будемо жувати ковбасу, – промовив складно запорожець і, підморгнувши оком, почав наливати корці, але руки йому чогось трусилися, і сулія цокотіла об вінця.

Прислужники, помітивши, що в запорожця тремтять руки, зареготали.

– Ви чого, лакизи? Геть звідціль! – гримнув на них запорожець і став ще синіший на виду.

– Не гримай, п’явко ти ледача, – одповів зневажливо підстаркуватий прислужник, виходячи з кімнати.

– Дивись тобі, який луб’яний запорожець, – сказав другий, ідучи за першим.

– Он воно як... Чули? – звернувся запорожець до бурсаків. – Кажуть, п’явка ледача... луб’яний. Що ж мені битися з ними, лакузами?.. А може, я і справді став луб’яний. Ні, почекайте! Був я у Стамбулі? Був... Тричі був?.. Пайдило мені? Пайдило, бо не був і жодного разу в неволі. Був за курінного? Був двічі. Били мене киями за пияцтво? Били... А вони кажуть луб’яний... – промовив гірко сам до себе запорожець. – Отже, годі. Доволі... – крикнув він, вдаривши кулаком по столу, що аж тарілки задеренчали. – Буду я знову на Запорожжі. Піду на Січ. Годі мені панів грапів розважати. Не продам себе далі за чарку. Не розважатиму панів. Та вони вже й не регочуть з моїх вигадок. Набрид вже я панам... а вони мені набридли... – балакав він сам до себе. – Ну, вип’ємо, святі, за Січ, – указав він на корці.

Ну, ще б Самко з Марком одмовилися випити за Січ! Випили. Цікавить Самка оцей запорожець. Уже не здається йому одворотний. Ось він тепер забалакав без вихилясів, і чогось ніби шкода його стало. Каже, піде на Січ. От коли б він пішов справді та повів їх туди. Тоді не треба шукати й одноокого. А може, це він так тільки плеще? Треба слухати, що він далі казатиме.

– Уже кілька разів збираюся покинути блазнювати та йти на Січ, – почав знову запорожець, наче відповідаючи на Самкові думки. – Оце зберуся, а потім уп’юся, та й годі думати... Звик я отут... ні турбот, ні думок, пий та й пий... Справді, з мене ледащо... Нащо я здався отам в Січі? Одбився від товариства, продав себе панам за чарку... Чули ви, хлопці, про такого, що згайнувався та за чарку гавкати найнявся? Оце ж він такий... – говорив гірко запорожець. – Ну, вип’ємо ще за славне козацтво!

Випили й за козацтво, потім ще за січову голоту, ще за кошового Калниша, за писаря Глобу та за суддю Головатого, а за решту старшого товариства запорожець не схотів пити, бо воно запаніло.

– Я отут продався за ласощі, а вони отам продаються за здобутки, за добра та продають голоту, – говорив запорожець.

Але далі вже Самко не розумів, що він балакає, вже Самкові не хочеться думати ні про віщо, бо весело в голові. Оце б він танцював, коли б музики. Йому здається, що вікна кімнати почали хилитатися, а стіл робиться такий довгий, що мов і краю нема йому. А далі вже мов, нема і столу, нема кімнати, а він пливе човном, хвилі гойдають човна, а йому не страшно ніяк. Хочеться Самкові плакати й сміятися й співати.

«А хто це увійшов сюди? Це ж ті пани, що балакали з вікна та вподобали Марка. Які вони гарні та ласкаві, оці пани. Почоломкався б з ними Самко, мов з рідними братами. А кажуть, що пани погані. Хто казав? Старий? А він, отой Старий не зробив отак, щоб йому Самкові було радісно та весело, а ласкаві пани зробили.

Але хто це з ними третій? Теж якийсь пан. Де ж його Самко бачив?.. Ось він придивляється до Марка, дивиться пильно на його, на Самка. Хто він, отой пан? Де він його бачив? А, он де бачив... Ой, лихо!.. Це ж той пан, що вони його з Марком у лісі!..».

Похолонуло в Самка всередині, холоднішає в п’яній голові, розвидняється в очах. Дивиться він на того пана, бачить, як у пана затремтіла верхня губа, обличчя зчервоніло, а очі заблищали люто. Він питає отих молодих панів, як звуть отого великого бурсака (вказує на Марка), а сам гнівно дивиться на нього, на Самка. А оці молоді пани тому панові щось кажуть, згадують знову оті слова: «Гвардія, цариця, Петербург». Той пан замовк ураз та мовчки злісно їсть очима Самка. Он і запорожець встав з-за столу та дивиться злякано на того пана. А Марко сидить і куняє п’яний.

Страшно Самкові. А потім усе захиталося навкруги, закрутилося. Не знає Самко, чи він є, чи його нема... Ні, він є, бо падає, летить в якусь чорну й глибоку безодню...