– Чи є на тому світі рай, чи нема, а тут він є. Та й добре ж, князю, нам – володарям! – вигукував задоволено гість, позираючи ласо на живий квітник дівчат, що після танку посідали знову на килимах.
– У праотця Адама була одна Єва, а ми їх маємо, скільки душа забажає, – сказав князь.
Пани-гості зареготали.
– Нехай лиш охорона йде до замку, – наказав князь Борисові.
Борис підійшов до одного з охоронників, сказав йому щось, той махнув головою до всіх озброєних, і вони враз зникли за альтанкою.
– Я не подобаю, коли є зайві очі, – сказав пан гостям, коли пішли охоронники. – Ось маєте, аж двадцять дві Єви. А коли схочете спочити, то котрась із них почеше на сон п’яти.
– Ха-ха-ха! Почешуть п’яти? – перепитав гість без вусів. – Отож люблю! Інакше й не засну! – додав він, вибираючи очима якусь з дівчат. – Ану-бо ти, біленька, гоп сюди! – ударив себе по коліні. – Ти, шляхтяночко... ти ж! – указав він на невеличку на зріст, біляву дівчину в шляхетському вбранні.
Дівчина підвелася й зупинилася, дивлячись сумно долі.
– Ну!.. – промовив крізь зуби незадоволено князь.
Іваниха смикнула дівчину за полу і з ласкавим виглядом на обличчі просичала грізно до дівчини:
– Іди ж, сучко, іди!
Дівчина затремтіла, зблідла і підійшла до пана-гостя, а він потягнув її до себе і посадовив на коліна.
– Чого ж тремтиш, зозулечко? Не звикла ще? – запитав.
– Вони в мене, мов голубки. Я за хворобою не займаю їх, а для гостей у мене все, – сказав князь. – А де ж отой... Ясько? Чому його нема? – запитав він.
– Яськові трапилося велике лихо: дочка його втопилася, – сказав Григор, дивлячись пильно на князя. – Він отут неподалеку, на страшній леваді, мабуть, плаче.
– Плаче? Г-м!.. Жаль, жаль!.. – промовив співчутливо князь. – Це є в мене такий надзвичайний музика, вже старий, а грає напрочуд. Зугарний на вигадки такий, що й мертвого розважить. Ану, Петруню, піди його знайди, нехай потішить панів гостей, а потім уже нехай собі плаче, скільки схоче.
Петруня пішов.
– А ще ж ви, ваша ясність, наказували, щоб з’явилися чарівники-волхви, що знаються на зорях, – нагадав князеві Григор.
– На зорях?.. Чарівники? А, згадав. Цікава річ. Зараз веди їх сюди.
Григор пішов за альтанку.
– Що ж то таке, князю, на зорях? – запитав гість з вусами.
– А це прибилися чарівники якісь, – одповів князь. – Ось ми побачимо, що воно за такі.
– Чарівники? Чарівники?.. Цур їм!.. Я люблю чарівничок!.. – сп’яніло, промовив пан. – Ану лиш, ти, чорнява чарівничко... туркеньо в штанчатках! – гукнув на дівчину в гурті. – Ти, ціпонько, ти... Ціп-ціп, куріпочка!
Іваниха штовхнула дівчину в турецькому вбранні, але та сиділа нерухомо.
– Ну, ти? Тебе просити? – гримнув князь.
Іваниха швидко витягла зі свого очіпка гостру шпильку і штрикнула в бік дівчину, прошепотівши злісно:
– Підеш, сучко, підеш!
Дівчина застогнала стиха від болю, але сиділа нерухомо, хоч гостра шпилька Іванихи стирчала глибоко в тілі.
– Що там за довгий торг? – запитав незадоволено князь.
– Не хоче слухати, – сказала бліда від злості Іваниха і витягла з тіла дівчини скривавлену шпильку.
– Я не піду... Я не хочу... хоч ріжте, хоч печіть... Я втоплюся. Я пропаду... – промовляла непритомно дівчина.
– Що-о?! Вона не піде?! – запитав грізно й разом здивовано князь.
– Дозвольте, ваша ясність, повчити її, – сказав Борис.
– Не тут учити... Нехай Іваниха поведе її до замку, – наказав князь.
Іваниха підвелася швидко, схопила непокірну дівчину за руку і потягла за кущі.
– Я таке люблю, коли не кориться... Розпалює тоді дужче... Ви, князю, продайте мені оту непокірну, – запропонував гість.
– Продам, яку схочете, окрім неї. Вона для прикладу всім буде покарана, як слід, – сказав князь.