Сиділи хлопці ждали, але з двору ніхто не виходив. Марко, перекунявши трохи, пожвавішав і позирав навкруги.
– А що то воно, бра?.. – запитав він здивовано Самка.
– Що? Де? Що ти побачив? – здивувався Самко, що Марко чимсь зацікавився і перший забалакав.
Марко вказав рукою край містка. Самко глянув і побачив, що біля містка на стовпчику стирчала прибита величезна люлька, зроблена з дерева, а навхрест люльки прив’язаний скрутень березових різок.
Зацікавилися хлопці, пішли роздивитися ближче на диво.
– Що ж це воно за штукерія? – дивувався Самко, розглядаючи люльку й різки. – Ге, Марку, я зрозумів. Це воно, мабуть, такий наказ, що як хто, мовляв, палитиме люльку, то йому всиплять різок.
– А може, тому, хто не палитиме? – запитав Марко.
– Може, і тому, – погодився Самко.
Дерев’яна люлька нагадала Маркові про його череп’яну, і він витяг її з сакви, сів на колодках біля стовпа і почав налагоджувати.
– Ну, та пали, а я піду в двір, купимо хліба та рушимо далі, – згодився Самко. Він устав з колодок, зробив крок, але озирнувся на бік і спинився.
– Он, як воно отут! Отой, що тоді сурмив, б’є нагаєм людей. Один б’є чотирьох, а вони тільки гнуться, хоч у них у руках сокири. Так періщить їх, що ну! – говорив Самко, дивлячись у той бік, де левада. – Он як б’є! Аж у мене засвербіла спина. Цей, мабуть, ще гірший за того Мітріча. Оце так сторона! Куди не потрапимо, то скрізь б’ють, як не нас, то когось. Чи не тікати б нам звідціль, щоб і нас, бува, не зачепив. Візьме, та й почастує й нас, – міркував обережний Самко.
– Нехай лише зважиться, – буркнув Марко. Він уже став не такий боязкий. Мандрування та пригоди робили своє.
– Він їх сюди жене нагаєм. Цур йому, краще не дивитися, бо за серце бере. Усіх не захистиш своєю спиною. То їм самим болить, а то ще й тобі болітиме. Коли б він бив одного, то ще так, а чотирьом оборонитися можна. Ми собі отут сидітимемо мовчки, то нам і нічого, – сказав Самко, сівши знову біля Марка на колодках.
Аж ось пригнав сурмач до мосту чотирьох парубків. Він уже їх не бив. А вони йшли, похиливши голови, молоді парубчаки, зодягнуті в дрантя, з виснаженими обличчями, в одного з них текла з носа кров, заливаючи сорочку: сурмач улучив його по носі нагаєм.
– Ідіть мені до замку та перекажіть Микиті, щоб він усипав кожному ще по півсотні. Ото знатимете вдруге, як слухати сурми та баритися! – сказав сурмач парубкам.
– Отже, бреше латинська приказка, що «нічого не одбувається двічі», а ось тут карають двічі за одну провину, – промовив тихо Самко.
– А це що за прояви? – запитав ніби себе самого сурмач, стоячи на містку і дивлячись на бурсаків.
– Отаке тобі. Дійшло, брате, і до нас, – бовкнув Самко.
– Що ви за люди? – запитав сурмач.
– Не озирайся, Марку, нехай він собі балакає, – сказав пошепки Самко.
– Хто ви такі, питаю?! Чи ви глухі?! – запитав дужче сурмач.
– Ну, що йому?.. Хіба сказати, щоб одчепився? – звернувся Самко до Марка.
– Кажи, – погодився той, плямкаючи зубами щоб не погасло в люльці.
– Хто ми? Та хто ж? Ми подорожні люди, – одповів Самко сурмачеві.
– А звідкіль ви й куди йдете? – запитав той знову.
– Ідемо звідкіль самі знаємо, а куди?.. Туди, де надумали, – одрубав Самко.
– Он ви, які птахи, – промовив глузливо сурмач. – А вам відомо, де ви є оце тепер? – запитав він вже суворо.
– Та як не знати? Уже не інак – під небом на землі, – одказав байдужо Самко.
– Так щоб ви знали, на десятки верстов навкруги оця земля, села й ліси, з десятками тисяч рабів належать нашому ясному панові, – сказав з пихою в голосі сурмач.
– Ой, ой! Дивись тобі! Чув, Марку? Га? Це в нього більше, ніж було в святого Оврама. А ти нам розповідав з такою пихою, що немов оце все твоє, – промовив насмішкувато Самко.
– Ще знайте ви, що я панський прислужник та підручний біля управителя. Коли кого схочу – виб’ю, а хто мені сперечатиметься – того й на смерть закатую, – з помітною погрозою сказав сурмач, наблизившись трохи до бурсаків.
– Ось він тобі який! Чув, Марку? Він стультус, не інак. У бурсі біля ректора були отакі навуходоносори, – казав Самко Маркові, але так голосно, щоб чув панський прибічник. Він знав, що дратує його, що вже без чогось не обійдеться, та вже заграло серце, хотілося хоч як-небудь, хоч словами помститися над прибічником панським за покараних парубків.
Почувши незрозумілі для нього Самкові слова, прислужник похмурився.
– Це ви про мене щось? – запитав він. – Ви тут мені не дуже, бо я можу отут і вчених повчити, – додав він уже злісно і одступив трохи назад.
– Ми бачили, як ти повчав отих, – сказав Самко. – Та відчепись ти від нас! Нам і без тебе нудно... – оце сказавши, він одвернувся від прибічника, щоб не дійти з ним зовсім до сварки, а там уже й хтозна до чого, що потім доведеться тікати та ховатися.
– А це хто такий? – почувся писклявий голос управителя.
– Ще ота чудна манія прийшла. Хоч би не дивитися на його, – муркнув собі під ніс Самко.
– Це, Фрику Карловичу, волоцюги якісь. Меткі дуже на язика, – одповів управителеві прислужник. – Гей, ви! Чуєте? – гримнув він на бурсаків.
– Чого тобі? Не в’язни, причепо! – одказав Самко, не дивлячись на них.
А Марко сидів собі байдужо, держачи в зубах люльку, і не повернувся навіть, щоб подивитися, з ким сперечається Самко.
– Ви чуєте! Ось устаньте-бо та вклоніться. Це ж вам не хто-небудь отут стоїть! – уже наказуючи, вимагав прислужник.
Самко глянув на управителя і зразу ж одвернувся, бо захлинувся від сміху. Він згадав, на кого схожий видом оцей управитель. У Братському був отакий чернець, безвусий та безбородий; він був за старшого над прибиральниками монастирських виходків.
– Чого б то ми вклонялися? – запитав Самко і глянув знов. – А, щоб його... Ми краще підемо звідціль... – ледве вимовив він, задихаючись та здержуючи сміх, що от-от вибухне. – Ходімо, Марку, від гріха, щоб не кланятися отцеві золотареві.
Марко, хоч і не був смішливий, а проте доволі йому було нагадати про «отця золотаря», щоб він почав реготати. А коли Самко нагадав про того, то й він озирнувся, глянув на управителя. Глянув, замахав обома руками й зареготав.
– Го-го-го! А справді він. Го-го-го! Ідіть собі, зробіть ласку, бо я буваю смішливий, – звернувся він до управителя й прибічника.
– Годі тобі, чорте, сміятися, – зиркнув грізно на нього очима Самко.
Марко взяв у рота люльку, але вона плигала в його зубах.
– Чого вони такий? – запитав прислужника управитель, не розуміючи, чого сміються оті подорожні. Він і не подумав, що то з нього регочуть. – А той уже з люлькою палить? – вказав він прислужникові на Марка.
– Так. З люлькою! Та ще й побіля наказу!.. А я й не туди, – сказав прислужник.
Він швидко вихопив з-за пояса нагая, підскочив збоку до Марка і вдарив, щосили, нагаєм по люльці, влучивши так, що люлька одскочила від чубука, вдарилася об колоду й розбилася.
Марко підскочив від несподіванки і схопив прислужника за руку вкупі з нагаєм, стиснувши так, що той упав від болю навколішки.
– Ой-ой!.. Пусти... – промовив поблідлий прислужник.
Марко виплюнув з рота спершу чубука, а потім зуба і промовив:
– Пропала люлька череп’яна і один зуб.
І він так стиснув прислужникові руку, не випускаючи зі своєї, що той аж застогнав.
Самко глянув, куди впав Марків зуб, і, зиркнувши поперед себе, побачив отих двох дівчат, що купалися ранком, а біля них сивого дідка. Дідок та молодша дівчина дивилися з жахом на Марка, що держав за руку прислужника, а той корчився від болю. Старша дівчина мов прислухалася до чогось.
– Пусти... пусти... я панський... – промовив, стогнучи, прислужник.
– Хоча б ти був чортів брат, а люльки й зуба не подарую, – сказав похмуро Марко. – Ось не пручайся-бо! – гримнув він уже сердито.
Самко аж здивувався, що скупий завжди на слово Марко так багато сказав тепер. Він бачив, що Марко почав сердитися, а це вже буде біда. Незручно, що саме отут люди.
– Ти вже мовчи, коли сам зачепив, – сказав він прислужникові. – За те, що ти зробив, тобі слід було б повернути назад пикою твою дурну макітру, щоб ти ходив п’ятами наперед, та вже цур тобі.
– Ая-я-я-й! Майн-ґот! Це пропадав Борис... – жалібно промовив управитель, весь час топчучись на одному місці, не знаючи, що робити.
– Фрику Карловичу... гукніть когось з людей... уже вмліваючи, промовив прибічник.
– Нехай гукне, то буде у воді! – глянувши гостро на німця, сказав Самко.
– Гукніть... гукніть... – благав прислужник.
– Гукнути?.. Вода такий холодний... – промимрив управитель.
А Марко, виплюнувши востаннє кров з вибитого зуба, вхопив прибічника і за другу руку й озирнувся навкруги, щось надумавши з ним зробити. Але в ту хвилину до нього підійшла зовсім близенько молода дівчинка й промовила з благанням:
– Слухайте, чоловіче добрий! Ви щось надумали страшне. Не робіть. Він, оцей кат, заробив, щоб ви його повчили, але краще пустіть його, покиньте. Він тепер знатиме назавжди, – говорила дівчина, дивлячись приязно то на Марка, то на Самка.
– Кат з ним. Буде вже з нього, – сказав Маркові Самко. Він дивився на старшу дівчину і помітив, що вона сліпа, бо хоч очі в неї були цілі, але якісь згаслі, немов повиті туманом. Від стогону прислужника обличчя в сліпої сяяло радістю, а коли молодша дівчина почала просити за нього, сліпа насупилась, по виду в неї пробігла тінь гніву й страждання, а потім вона неначе скам’яніла.
– Та що ж, – промовив байдуже Марко. – Хотів був цього пса жбурнути на млина, щоб ребра полічив, та вже я охолонув. – Він пустив руки прислужникові, але той ще стояв навколюшках, мов очманілий.
– Отож, удруге не чіпай, – сказав йому Самко. – Не думай, що можна бити всіх поспіль, та запам’ятай прислів’я: «Сердитий, але не дужий – гімнові брат».
Отямився прислужник, подивився на всіх ніяково, швидко підвівся, тріпонув рукою, що зробилася наче воскова. Він побіг до управителя, став біля нього і, дивлячись на бурсаків, промовив злісно, крізь сльози:
– Ну, добре... Тепер ви стережіться... Уже цілими ви не підете звідціль... Зазнаєте псарів...
– Мовчай, Борис, мовчай... – зупинив його управитель, поглядаючи на бурсаків без гніву, навіть здивовано.
– От, капосна тварина. Він тепер похвалки жене. Уже й забув, що тільки зараз умлівав. От і пусти такого, – казав Самко. – Ні, голубе, нас краще не займай. А коли бити нас, то бити, щоб не встали. Нема страшного нам, бо в нас життя за шаг щербатий.
За лісом почувся церковний дзвін.
– О! Уже приїхав пан. Ходім собі туди! – промовив стурбовано управитель.
– Ні, ще нема. Це тільки звістка, що їдуть, – сказав Борис. – А оце треба, Фрику Карловичу, дати зараз наказа по селах, щоб оцих приблуд упіймали, коли вони тікатимуть, – указав він на бурсаків.
– Ой, краще не займати отаких. Нехай тікатимуть. Ти бачив сам, який великий сила, – казав німець.
– Пов’язані вони не страшні будуть. Оце тепер ніколи з ними отут, а то б гукнув псарів, тоді б побачили. Та вже тепер буде, як скажуть їхня ясність. Я їм скажу про них. А ви не втечете звідтіль. Ми ловимо й ведмедів! – злорадно дивлячись на бурсаків, сказав Борис. – А ти, млинарю, – звернувся він до сивого дідка, – поглядай за ними, щоб вони нікуди звідціль. Коли тікатимуть, то даси звістку. Ти одповідатимеш, як вони втечуть. Отож, дивись. Та однаково, нехай спробують тікати, – сказав він і пішов услід за управителем, що поспішав зустрічати пана.
Але Самко одним вухом слухав нахвалки, а сам роздивлявся гаразд на дівчат та на старого млинаря. Молодша дівчина, в ясно-барвистій плахті, здалася ще кращою. Сліпа, в чорній сукні, нагадувала з першого погляду черницю, тільки в обличчі її, коли придивитися, не було нічого побожного та пісного. А старий млинар скидався на звичайного старого козака-зимовника та ще й пасічника, тільки не того, що після січового життя втішався усім навкруги, а людину зажурену, з невеселими очима, людину, що не рада світові.