Незвичайні пригоди бурсаків

Григор та Петруня

– Аванті! Ну! Кажу тобі – аванті! Веди перед, Петруню! – почувся веселий і разом привабний голос.

– Ні, я позаду йтиму. Я тебе знаю. Ти хочеш украсти пляшку та сховати! – почувся другий старечий та хрипливий голос.

На містку з’явилося двоє людей, вони щось несли в кошиках. Один не дуже високий на зріст, стрункий, а другий низенький і дуже товстий. Вони, перейшовши місток, прямували сюди до двору, до колодок біля воріт, де сидів млинар.

– Бонжур, пейзан! – промовив жартливо стрункий до млинаря, постановивши біля колодок кошика з пляшками.

За ним услід, сопучи важко, наче ковальський міх, підійшов і товстий і теж, постановивши кошика, сів на колодки, знесилений від утоми й ваги гладкого свого тіла.

Притаївшись під тином, Самко розглядав крізь щілину обох цих людей. Уподобався йому чогось відразу оцей стрункий, років тридцяти, а може, трохи більше, з поголеною бородою й вусами, довгастим обличчям – дуже рухливим і мінливим; на одну хвилину воно робилося то поважне й сумне, то наче скам’яніле на мить і знову було вже веселе й насмішкувате, а розумні сірі очі то згасали й наче темнішали, то одживали й блищали іскорцями жарту. Одежа на ньому, як на прислужниках у визначних панів: каптанець синюватого кольору з короткими полами спереду і довшими ззаду, облеписті штанці до колін, вібгані в довгі й тонкі панчохи, черевики на високих закаблуках з мідяними блискучими застібками, на шиї білий комірець, пов’язаний хусткою, метеликом зв’язаною, на голові м’який бриль, схожий на сковороду.

«Оце він, мабуть, і є отой Григор», – подумав Самко.

Другий, товстий, нагадував своїм видом сову і разом кабана, бо його великі й тупі очі обхоплювалися, наче дужками, густими й сірими бровами, а випнуті наперед губи врівні з чималим носом, довгі й жовті зуби, наче ікли, та велике воло під шиєю надавали йому свинячого вигляду. Простора одежа на ньому – широкий каптан та широченні штани, наче два мішки, випущені поверх чобіт, – робили його постать ще опукуватішою; на голові він мав бриля, мабуть, старого панського, як і вся одежа на ньому. І це вказувало, що Петруня користувався неабиякою ласкою колишнього старого пана, бо вважалося за велику пошану, коли прислужник доношував одежу з панських плечей.

Коли Григор привітався жартливо до млинаря, той посміхнувся лагідно і промовив:

– Мели, мели. Навчився по-собачому.

– І я ж кажу, така брехачка з нього, – прохрипів Петруня. – Оце він побув по чужих землях з паном, то й спантеличився ще дужче, ніж раніш. Таке верзе, що й слухати марудно. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – закашлявся він, вилаявся і почав терти рукою горлянку. Це така була, мабуть, хвороба в Петруні, що іноді під час балачки щось йому схоплювало горлянку, особливо, коли він чого сердився. А побалакати любив дуже, аби хто слухав.

– А кажи-бо, як воно там по чужих землях? Які воно там люди? – запитав Григора млинар.

– О, там багато дивного, – почав поважно Григор. – Там тобі ранком день починається, а ніч з вечора. Люди там мають по дві ноги й по дві руки. Окрім людей, там є й пани. Людям там дуже легко, а панам дуже тяжко. А до того ще там плохі пани, не б’ють і не катують людей.

– Ось чуєш-бо, що він плеще? – звернувся Петруня до млинаря. – Він оце навдогад буряків. Я його добре знаю. Йому таке, що якби й зовсім без панів. Послухати отакого, то й пропасти. Ох, і невдячні ж люди! – зітхнув Петруня.

– Та не всі такі. Є такі, що пам’ятають Бога й шанують пана, – почав він знову, трохи помовчавши. – Отої колись і я розгнівив свого старого пана. Він запитав мене: «Який сьогодні день?» А я сказав замість «п’ятниці» «субота». Забув якось. Так пан, земля йому пером, як затопив мене в пику, по щелепах: дужий був, то й вибив мені враз чотири зуби. Я й виплюнув оті зуби долі. Дивлюся ж... аж мій пан... ох, Господи... схопив сулію з медом і своєю власною рукою налив у кубка меду... підніс мені, нікчемному рабові, та промовив: «Пополощи, мій вірний раб Петруню»... Таких слів янгольських я зроду-віку не чув... – промовив чуло Петруня, втираючи сльози на очах.

Григор посміхнувся набік і враз повернув своє обличчя на жалісне та скорботне, вдаючи з себе зворушеного.

– Мовчи... мовчи, Петруню, дивись, ще й я заплачу гірко. Заплачу й пожалкую, чому пан не вибив тоді разом і щелепи! – промовив жалісно Григор.

– Щоб ти малим був пропав! – вилаявся Петруня. – Отож тебе недарма січуть різками часто, – додав він глузливо.

– Січуть, Петруню, січуть, але тоді, як сам того хочу, – сказав байдужо Григор, засміявшись очима. – А скільки разів тебе, Петруню, сікли? – запитав він.

– Мене? Мене?.. – почав згадувати Петруня. – Здається, сім разів.

– Отож воно. А мене – сто двадцять дев’ять разів. Тебе, Петруню, і били хтозна за віщо – пересолив або недосолив обід, чхнув голосно, не так подав штани, вино розлив, або розбив тарілку, – перелічував Григор.

– А тебе? А тебе за віщо?- перебиваючи й сердячись, питав Петруня.

– Мене найбільше за наукову спробу, – одповів той жартливо.

– Що ж то воно таке? – запитав Григора млинар.

– А це така спроба: чи можна роздратувати пана, щоб він раптом сказився і не розказався? – одповів той.

Аж підскочив Петруня, почувши отаке.

– Ти чув, млинарю? – запитав він, вирячивши очі. – Докажу! Докажу на тебе панові. Ось ти побачиш! – сказав він Григорові. – Ось як він шанує пана! Він глузує з пана. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – розсердився він дуже.

Злякався млинар, дивлячись на Григора, що він сам на себе наволік отаке лихо.

– Чого ти сердишся, Петруню? І я ж люблю й шаную пана не менш, як і ти, – мов заспокоюючи Петруню, сказав Григор.

Скипів Петруня ще дужче, аж посинів.

– Ти любиш?! Ти шануєш пана?! Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – вилаявся він люто.

– То нехай і візьме кат пана, коли ти так хочеш, – наче байдужо погодився Григор, моргнувши непомітно оком млинареві.

– Кого нехай візьме кат? – запитав здивовано Петруня.

– А того, кого ти лаяв: пана. Ти ж оце тільки що сказав: «кат його візьми». Ось і млинар чув, – зазначив поважно Григор.

– Ну, от... ну, от... – злякано забалакав Петруня. – Розбійник ти, розбійник! – захитав він докірливо головою. – Щоб ти власним язиком удавився. Ото б я та лаяв свого пана... Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!

– От удруге вилаяв! – підхопив Григор. - Млинарю, чули?

– Та чув, нема де дітись, – сказав млинар.

– Та що ж ти чув?.. Що ти чув?.. – прискіпався Петруня до млинаря і аж устав з колодок. – Пропали б ви обидва! Таке сплели. То я лаяв свій кашель, а вони... Отак не довго підвести людину під різки. Дізнався б пан, то й усипали б на старість. Не доведи Господь. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!

– Хоч би вже Господа Бога не лаяв, – з докірливою побожністю сказав Григор.

Петруня вирячив очі і аж підвівся від обурення.

– Ох, ти ж такий!.. Ох, ти ж лихий!.. Супостат та й годі, – не знаючи, що вже далі казати, прохрипів Петруня і закахикав ще дужче. – Мовчатиму, бо ще задавить кашель... А з оцим гаспидом не збалакаєш, бо він тобі набреше, вскочить і викрутиться... Слизький, мов той в’юн, цур йому, – промовив він, сідаючи знову на колодки.

Самко дивився крізь тин, слухав та здержував себе, щоб не зареготати. Йому ще дужче вподобався Григор і ще одворотніший здався Петруня.

– Оці кошики з пляшками постановити, мабуть, у льодовню? – запитав Петруню млинар, і, побачивши, що той хитнув головою, узяв кошики та поніс у свій двір.

Петруня сидів мовчки, Григор теж, одвернувшись від нього і щось думаючи. Обличчя в нього стало таке скорботне та сумне, що й Самкові, дивлячись на нього, зробилося чогось важко. Здавалося, що Григорове обличчя одпочивало після жартливих та порожніх балачок, а може, воно в нього було завжди отаке в ті хвилі, коли він лишався сам собі.

– Ходімо, Петруню, на леваду, – сказав Григор. – Наказував мені Фрик, щоб подивитися, як воно там альтанка, та підрівняти столи, щоб не хиталися.

– Іди та дивись, коли тобі казано, – одповів Петруня. – Я піду до замку, бо треба наготувати келихи та ще дещо для бенкету, бо пан думає завтра гуляти.

І згадавши про те, Петруня підвівся важко і, хилитаючись мов качка, пішов мостом.

А Григор теж устав з колодок і заспівав голосно по-чужомовному: «Ту-жур, ту-жур ля-амур», а коли зник за деревами Петруня, він, озирнувшись на всі боки, пішов понад млинаревим двором, але не до панської левади, а в протилежний бік через город, і зник за кущами. А з хати вийшла сліпа Орина і попрямувала через двір стежкою на город навперейми Григорові.

Хотілося Самкові піти услід за сліпою, щоб непомітно підкрастися та підслухати, про віщо вона балакатиме з отим привабним Григором, але в ту мить з хати вийшов млинар і пішов через двір до млина. Уже тоді Самко підвівся з-під тину і швидко пішов повз клуню на город, навздогін за сліпою, та даремно, бо вона десь зникла за кущами. Озирнувся він і вже хотів іти до клуні, щоб побалакати з Марком, коли побачив, що понад двором ішла швидко стежкою Дося з серпом у руці, а з-за греблі назустріч їй теж швидко йшов панський прибічник Борис.

Самко, не бажаючи здибатись з Борисом, присів у бур’ян. Ось він бачить, як швидко йде Дося, озираючись назад, ось вона зупинилася неподалік від Самка і не дуже радо дивиться поперед себе, потім зробила ще декілька кроків і знову зупинилася якраз супроти Самка, біля товстої колоди свіжо-зрубаного дуба. Ось підійшов до неї Борис. Боячись, щоб його не запримітили, Самко ліг у бур’ян і прислухався до балачки Бориса з Досею.