Незвичайні пригоди бурсаків

Щоб ворог не був страшний

«Треба так зробити, щоб ворог не був страшний». Латинь повчає, що «лихо переможеним». Приказка каже, що «не той козак, що поборов, а той козак, що вивернувсь», – міркував Самко, але його міркування перебив стукіт у двері присінку, де спершу сиділи вони з Марком.

Стукав Мітріч, кричав, лаявся й погрожував.

Самко боявся тільки, щоб він, бува, не надумав одімкнути двері та подивитися, чи є в присінку його полонені, бо тоді пропало те, що надумав Самко. Він з тривогою прислухався, чи не клацне, бува, замок. Та обережний Мітріч і не подумав одмикати, знаючи, що розлютовані полонені не подарують йому неволі.

А нещасні в’язні, почувши голос Мітріча, наче скам’яніли, і тільки було чутно, як у декотрих з них цокотіли від остраху зуби.

Надворі вже, мабуть, вечоріло, бо зовсім темно стало у в’язниці. Зітхали зажурені в’язні, куняв байдужий Марко, а його підштовхував Самко, не даючи спати.

Коли ось почулися кроки за стіною біля зачиненого вікна.

– Мітріч... – ледве чутно прошепотів один з в’язнів. А інші затремтіли, мов у лихоманці.

– Лізь тихенько за мною... – сказав пошепки Маркові Самко. – Не ворушіться ж, – прошепотів він до в’язнів, хоч їх і не треба було попереджати.

Ліг Самко на черево і поплазував до вікна, а за ним і Марко. У ту хвилину Мітріч, мугичучи собі під ніс: «Блажен муж», забряжчав ключами, одмикаючи віконницю.

Блиснув світ у вікні без шибок.

– Ей, ви, черті, – загримав Мітріч і встромив у вікно свою бородату пику, щоб подивитися, що робиться всередині комори. У ту ж мить Самко, що стояв навколішках збоку вікна, вхопив швидко Мітріча за бороду, а Марко, стоячи по другий бік вікна, простягнув свої довгі руки і схопив його за горлянку. Хотів Мітріч крикнути, але наче вдавився.

– Тягни його, ірода, всередину, – сказав Самко.

Дужі Маркові руки втягли прикажчика крізь вікно в комору. Він затріпав руками й ногами, заборсався, але даремно. Що вже там робити вовкові в обіймах ведмедя.

– У діжку головою його, – сказав ще Самко.

Марко зігнув Мітріча вдвоє і з розгону встромив у смердючу діжку головою й ногами разом, що йому ніде там і поворухнутись. Було чутно, як у діжці булькотіло та клекотіло.

– Соломи, хлопці, – сказав Самко в’язням.

В’язні гуртом вхопили по оберемку гнилої соломи і вже без вказівок напихали її в діжку поверх Мітріча. Побачили парубки, що найстрашніший для них у світі вже був нестрашний нікому, і за мить діжка була напхана вщерть соломою. Блищали в хлопців очі, вони немов оджили, загачуючи свого ворога. А один хлопчак скочив поверх діжки і притоптував ногами солому, а сам плакав, хлипаючи, і сміявся разом.

– А тепер, хлопці, хто куди, – сказав в’язням Самко.

Кинулися вони до вікна, але чогось раптом зупинилися.

– Синки Мітріча... – прошепотів один з в’язнів.

Глянув Самко і побачив, що у вікно встромили голови два парубчаки. Вони принесли два мішечки, один з хлібом, а другий з ріпою і дивилися здивовано всередину комори, думаючи, мабуть, чого воно їх батько поліз у вікно.

– Сюди їх, Марку! – вказав на них очима Самко.

І не встигли вовченята нічого подумати, як дві руки вхопили їх за в’язи обох разом і потягли крізь вікно всередину комори. Вони, гепнувшись об долівку, сиділи і злякано позирали на всіх.

– Не кричіть і не ворушіться, бо тут вам і амінь, – промовив грізно, блискаючи очима, Самко і направив на них свого пістоля.

Випещені рожеві обличчя Мітрічевих синів зблідли. Вони в своїх новеньких чумарочках та блискучих чобітках сиділи долі, нагадуючи ляльок з вертепу.

А тимчасом зникали за вікном один за одним недавні в’язні. За ними виліз і Марко й став біля вікна.

– Коли хочете бути живі, то сидіть отут мовчки й не ворушіться. А коли з вас хто писне, ми повернемося й рішимо вас, – наказав Самко синкам Мітріча. – Ми розбійники, – додав він, вилазячи у вікно.

Хлопчаки сиділи, наче онімілі.

Ще раз глянув на них грізно Самко знадвору і зачинив віконницю. А Марко взяв на плечі обидва мішечки.

У ту мить вийшла з хати Мітрічева господиня, тілиста і добре зодягнута. Вона роззявила рота, мабуть, хотіла щось сказати, коли ж Самко глянув на неї так грізно, що вона скрикнула голосно і зникла в сінях, зачинивши двері.

Озирнувшись навкруги, з пістолем в одній руці, з патерицею, в другій, Самко, мов справжній розбійник, кивнув мовчки головою Маркові, і вони пішли швидко через город у той бік, де манячив ліс, а за ним ховалося на ніч сонце.

Уже на шпилі почули вони позад себе в селі гучний репет, мабуть, у дворі Мітріча. Незабаром почувся з села церковний дзвін на сполох. Ще швидше пішли хлопці. А коли вже наближалися до лісу, позад них загомоніли люди, мабуть, погоня; але вже смеркло і неможна було нічого бачити в далечині.

Самко зупинився, підсипав на поличку пороху і стрельнув у той бік, звідкіль чувся гомін. Там одразу усе вщухло.

Повільно й байдуже увіходили бурсаки в ліс, і на цей раз він їм здався не тільки не страшний, а навіть рідний, бо ховав їх від ворогів.

– Ось як воно, Марку, люди людей розбійниками роблять. Чи думали ми з тобою, що поробимося тими, для кого густий ліс батько, а темна ніч мати? – запитав Самко.

Нічого йому не одповів Марко, бо, йдучи, він запихався хлібом.

Одпочивши трохи на узліскові, вони вирішили не забиватися в ліс, а краще піти понад лісом і вже не думати спати оцю ніч, а чухрати далі від села, де наробили шелесту.