Незвичайні пригоди бурсаків

Не дуже веселі звістки

На другий день, після сніданку, хлопці взялися допомагати млинареві в дворі довбати човна. Робота йшла жваво. Особливо щиро працював Марко. Він як колупне долотом, а потім візьметься руками, то таку тріску одчахне, що другому на годину вистачило б колупатися. А важку колоду він повертав так легко, беручи її в руки, мов доросла людина малу дитину.

– Ой, і вітру ж у хлопця в руках! – говорив, дивуючись, млинар.

Побачивши, що хлопці самі вправляться біля човна, він пішов до панського замку, щоб почути та побачити, що там робиться. Він учора ходив та запізнився і нічого не бачив, бо вже люди після зустрічі пана поверталися додому.

За кілька годин хлопці кінчили роботу коло човна. Марко ліг у холодку і куняв, а Самко знову підійшов до тину, став за кущем бузини і подивився на ґанок; там сиділи дівчата, сліпа пряла, а Дося вишивала. Вони обидві мовчки й задумано робили своє діло. Самко дивився на них, згадуючи вечірнє розповідання млинаря, і сумні постаті козака Василька з його нещасною дружиною стояли перед ним, неначе живі.

Аж ось з’явився млинар, але ще дужче невеселий, ніж ото завжди. Він підійшов до дівчат і сів на східцях ґанку, похиливши голову. А коли Дося запитала його, що він чув у панському дворі, то млинар махнув сумно рукою.

– Такої новини бодай би не чути, – забалакав старий. – Немов лиха чума пройшла селом. Старі й малі тужать, голосять... Оце така новина, дівчата... Приїхав наш пан, а з ним ще два чужі пани, з якогось степового краю оті пани. Балакають люди (вже вони довідалися, мабуть, від Григора), що наш пан чи продав, чи програв отим панам сотню душ. Так оці пани братимуть наших людей та гнатимуть на чужу й далеку сторону. Таке... Оце буде галасу та сліз, як поженуть, бо братимуть не підряд, а на вибір, найбільше парубків та дівчат. Доведеться декому прощатися з живими – наче з мертвими, бо вже не бачитися довіку, – говорив сумно млинар.

Дивиться Самко на дівчат, думаючи, як їх вразить оця сумна звістка. Але помилився. Сліпа, покинувши прясти, слухала батька спочатку з увагою, а далі жадібно, наче втомлена згагою людина в спеку п’є холодну й смачну воду; обличчя в неї засяло радістю, а дивлячись на неї, заблищали весело очі і в Досі.

Дивно Самкові, що дівчата немов зраділи чужому лихові.

– Сотню душ?! На далеку сторону?! Братимуть на вибір?! – запитала радісним голосом сліпа, неначебто вона пані яка і радіє, що купила людей.

– Чого ж це ти немов зраділа отакому, – запитав здивовано млинар сліпу.

– Нічого, нічого, тату... Ми побачимо, чи в нас люди, чи вівці, – одповіла Орина, стримуючи радість.

– Ой, ти ж і зіллячко! – промовив млинар, хитнувши головою. – А все той Григор розумний. Добалакаєтесь, дошепочетесь до чогось лихого, – додав він докірливо, а проте без гніву.

– А не мине лиха година хлопців, – промовив він після мовчанки, кивнувши в бік двору.

– Що? Що таке?! – запитала полохливо Дося, почувши, що це вже розмова ведеться про їхніх гостей, про подорожніх.

– Наказав мені Фрик, щоб хлопці завтра з’явилися до замку. Коли б їх не замкнули, бува, в олійницю... Ох, там важка ж робота. Попокрути отого дубка. А ще як одягнуть ланцюга та прикують до стовпа, то не втечеш, – говорив, зітхаючи, млинар.

– Принаймні хоч живі будуть, а в живих – жива й надія, – з полегкістю промовила Дося.

– Якось допоможемо хлопцям, – сказала Орина.

Побалакавши з дочками, млинар пішов у двір.

– Он воно що нам з Марком готують. Хочуть нас налигати, – подумав Самко відходячи од тину та йдучи до Марка, що солодко спав у холодку.

Збудив його. Поговорити їм не довелось, бо йшов млинар і з ним дівчата. Сів млинар біля бурсаків, дивився мовчки на них, а вони на нього. Не хотілося, мабуть, дідкові казати про таке негарне, а треба.

– Наказав, хлопці, управитель Фрик, щоб ви завтра з’явилися до нього, – сказав млинар.

– Наказав? – здивувався Самко. Мовляв, хтось там буде щось їм наказувати. – Чув, Марку? Га?

– Та чую, – одповів Марко.

– А чого ж то нам туди йти? – запитав Самко млинаря.

– Нічого ховатися з цим, хлопці. Хочуть поробити з вас кріпаків, – сказав щиро млинар.

– Ось воно що? Ну, ну! Кріпаків?! – ще дужче здивувався Самко і аж свиснув.

– Не дивуйте, хлопці. Це в нас не первина. Укоськали тут не таких, як ви. Я ж вам розповідав, як налигали нас великий гурт вільних людей, що й зброю мали. А що ви? Чужі й приблудні люди. Що тільки схочуть, те з вами й зроблять. Колись, не так давно, приблудився сюди циган, збився на шляху, так його впіймали псарі вкупі з возом та конякою, ще й з хлопчаком-циганчуком. Упіймали та й привели до пана, а пан звелів його вихрестити та й закріпостив. Біда була циганові, бо він звиклий до волі, не всидить довго на одному місці, а тут уже таке, що не думай рушати. А тікати звідціль не так легко та ще з хлопчаком, тепер уже він парубок. Погорював, понудився циган, потім узявся робити. Тепер отут за коваля. Кує собі та й годі, – розповідав млинар.

– Кує?! Ото морока! – здивувався Самко з цигана. – Оце вже, Марку, ми в таких лабетах, що хай йому враг. Хоч і довго блукали, так зате й знайшли. Теплий отут закуточок. Бодай би його кувало на всі боки! Згорів би він, отой панський двір!.. Та вже нічого казати, коли тут і цигана налигали... – говорив досадливо Самко. – А не минеться йти, куди кличуть, чи то пак, куди наказують, щоб не вчинити людям веремії. Та однаково нас отам не вдержать довго. Чи так, Марку? Га?

– Зроблю я, мабуть, люльку з бузини, – сказав Марко, згадавши якраз про люльку.

– Ось він який. Ви бачили такого? – запитав Самко млинаря й дівчат, вказуючи на Марка. – Тут непереливки, а він про люльку.

Самко аж засміявся. Посміхнулися й усі з байдужості хлопців.

– От що я вам, хлопці, скажу... – млинар озирнувся на всі боки. – Оце ви кінчили човна, так він вам і придасться до речі. Як зайде ніч, то ви спускайте човна на воду та й рушайте собі. Я вам скажу, доки їхати і де встати. Тікайте, рятуйтеся! А мені вже нехай, що буде. Ну, може, всиплять на старість різок, як вільному. Скажу – не встеріг та й край. Оце вам моя батьківська порада.

– Е, ні! Не так воно буде... – одповів зворушений щирістю млинаря Самко. – Ми з Марком навчилися тікати так, що іншому й не присниться, але ми зараз нікуди, хіба вже з панського двору націлимося тікати. А зараз тікай та думай, що, мовляв, самі врятувалися, а добрим людям наробили лиха. Нехай ми вже звідаємо до краю, як воно отут. А коли нам що буде недовподоби, то й ми щось заспіваємо. Коли до нас хто з руками, то й ми з руками. Та й отой Борис, чи як його, не потішиться з того, що ми його злякалися, мовляв, та й повтікали. Нас з Марком не вб’єш палицею з одного разу, та ще ми знаємо, що кожна палиця має два кінці.

І сказавши оте, Самко пішов швидко в клуню і зразу ж вернувся з патерицею ченця Аники.

– Чи нам трапиться лихе, чи ні, а ви держіть лишень шапку, – сказав він млинареві, одкручуючи мідяну голівку патериці. – Кажу вам, наставляйте свою шапку, я вам поворожу, щоб викупити з панської неволі Досю.

Млинар, дивлячись незрозуміло, скинув шапку, а Самко труснув патерицю, і з неї посипалися в шапку й забряжчали блискучі золоті.

– Що ж це воно?.. – запитав наче спросонку млинар, не вірячи, що це він бачить навсправжки.

– Як бачите – гроші. Вони в нас опинилися несподівано. Кажучи правду, ми вкрали оцю патерицю в ченця Аники, коли тікали з Києва, але не знали, що в ній сховані золоті. Вони нам з Марком зовсім непотрібні, бо з ними тільки халепа. А ви візьміть їх на те, що я казав, – промовив Самко.

Блиснули в Досі радістю очі, але тільки на мить, бо знову стуманіли.

– Я цього не хочу. Я не погоджуся ні за що мати волю, куплену за чужі гроші, – одмовилася вона рішуче.

Защеміло в Самка всередині, наче він образився, що, мовляв, горда дівчина нехтує людьми, які від щирого серця хочуть, щоб їй було добре. Не хоче вона допомоги від чужих людей.

– У нас з Марком нема своїх рідних, а через те нам рідні ті люди, що до нас щирі, – промовив він схвильовано. – Я не вмію розумно говорити. Марко теж, а то ми, може, щось би й сказали... Ми надумали йти шукати волі, та за недовгий час багато скуштували лихого, а оце натрапили сюди, де найгірша неволя. Кажу вам, що нам гроші непотрібні. Хтозна, що буде з нами. Щастило нам до цього часу рятуватися, а далі, як трапиться. Не вгадаєш, де тобі виб’ють зуба. Отаке воно, – говорив Самко.

– А ти, дівчино, зацурала нашу допомогу, хоча вона для нас ніщо, бо не добута, а нахідня. А може, ми з Марком раді б віддати ще коштовніше від золота, аби когось урятувати, – сказав Самко, дивлячись у вічі Досі.

Дося не знала, що робити: не хотіла образити хлопців, та не хотіла погодитися на гроші. Визволила сліпа Орина.

– Так, ми візьмемо, Досю, оці гроші, коли не нам, то комусь вони здадуться. А вам скажемо, щирі люди, – звернулася вона до бурсаків, – що коли буде треба, то ми візьмемо від вас і коштовніше від золота.

Останні слова вона промовила якимсь дивним голосом, і обличчя в неї стало на мить знову таке, як тоді, коли вона слухала, що гнатимуть на чужу сторону кріпаків.

– А цитьте лиш... – сказав млинар, прислухаючись і дивлячись через тин на місток.

– Це Григор та Петруня, – сказала сліпа, бо вона хоча не бачила очима, зате добре чула.

– Може, і вони. Однеси ж, дочко, оці гроші та приховай, коли так погодилися, – сказав млинар Досі, даючи їй шапку з грішми.

– Ви ж, тату, скажіть Григорові, щоб він, коли буде час, ішов на Страшну леваду. Та дивіться, скажіть так, щоб не почув, бува, отой пес Петруня, – попередила сліпа батька і пішла за Досею в хату. Млинар пішов за ворота, Самко до тину, а Марко, зрізавши гілку бузини, сів біля клуні і почав собі майструвати люльку.