Незвичайні пригоди бурсаків

Про непокірних рабів

Увечері млинар покликав бурсаків вечеряти. А після вечері, сидячи з ними біля клуні, розповів їм дещо з минулого. А коли Самко, зацікавлений його братом козаком, що приїздив з Січі, запитав про нього, то млинар сказав, що тому вже минуло десять років, і він не знає, чи живий Василько, чи вже пропав. А коли він тікав звідціль, наробив багато шелесту. Він і не думав тікати, а вже, бувши кріпаком, уподобав собі дівчину, хотів побратися з нею, та пані не дозволила, не схотіла пустити Лукину з горниць. Тоді Василько та Лукина втекли до другого пана і там побралися. А пани довідалися, де втікачі, та почали позивати того пана за те, що він передержує кріпаків чужих. А потім пани порозумілися на тому, що чужі пани купили Лукину, а оці пани зв’язали Василька і посадили в льох, силоміць розпарували молоде подружжя, одірвали жінку від чоловіка. Воно й тепер таке робиться отут, та вже люди позвикали до того. Поплачуть, поголосять, та й по тому... А Василько не зміг того перебути. Утік він з льоху.

Ховався по лісах, а потім зібрав таких, як сам, хлопців, що допекло їм дуже, добув зброї і вночі оточив панський будинок. Знялася бійка з панськими прислужниками, але тут не стерпіли й деякі наші люди, що й не думали битися, а полізли. Кінчилося тим, що вбито декілька панських оборонців, а самі пани поховалися в піч. А Василько та деякі з його товаришів повтікали. Після того пан зробив зі свого двору фортецю з високими мурованими стінами навкруги та міцними, окутими залізом, брамами, ще й на стіні біля брами постановив гармату. А ще, окрім того, побудував у дворі муровані льохи і позакидав у них декого з людей, що допомагали Василькові битися з прислужниками.

Зник Василько та з’явився крадькома через рік, щоб довідатися про жінку, але взнав, що її тут нема поблизу, а повезли її пани кудись на далеку сторону, та ще й з малою дитиною, дочкою. Потрібна була панам Лукина, бо вміла чепурно прибирати та причісувати паній. Як почув Василько, що в нього ще й дочка є, подався шукати. Знайшов тих панів, але довідався, що дружина його з дочкою разом померли. Погорював козак та й знову посунув на Січ. З’явився знову через вісім років, знову наробив шелесту, підбив людей супроти пана і помстився хоч тим, що вкоротив віку старому панові, поранивши його дуже, а сам зник. І треба ж було отакого, що тільки вчора він подався на Січ, а сьогодні пройшла чутка, що Лукина та її дочка живі, і вони отут неподалік у пана. Обдурили козака пани. Дати б йому звістку та куди й як? Думали, що він знову навідається, аж ні.

Зітхав млинар важко, розповідаючи про долю свого нещасливого брата Василька.

Слухав Самко і теж собі журився. На що вже Марко, і той слухав уважно.

Далі млинар розказав, що вмер старий пан, а натомість прибув його син, такий визначний, бо був він близенько біля самої цариці Катерини. Новий пан став дуже заможний, і чи то він закупив отут навкруги землю з маєтками, чи то помінявся десь, а тільки сталося, що й Василькова жінка зробилася знову кріпачкою цього ж пана. Узяла її пані знову до горниць, але наказала, щоб дочки її, дитини десяти років, не було при ній. Хоч де подінь, а щоб не було. Тяжко було нещасній Лукині розлучитися з єдиною втіхою – дочкою, та нічого було робити. І дівчину вже були надумали поправити кудись у другий далекий маєток, аж він, млинар, пішов до пані, вклонився їй у ноги і прохав пані, щоб дівчину віддали йому пообіцяв спромогтися на гроші та викупити її на волю. Пані погодилася, а дівчинка – оце ж вона Дося, – живе тепер у свого рідного дядька і вже стала дорослою дівчиною. Але вона панська кріпачка. Поки що її не займають, але сьогодні не займуть, то завтра, як схочуть.

– Боліло в мене серце і досі болить, що я на братові гроші здобув собі й своїм двом дочкам волю, хоч нехай таку-сяку волю, а братова дружина з дочкою лишилися в неволі. І я ж думав, що їх нема вже на світі. Я не радий був своїй волі, ходив до пана й до пані, благав їх, щоб поміняти нас, тобто Лукину з дочкою звільнити, а мене з дочками закріпачити, так пани й слухати не схотіли... – казав млинар, витираючи сльози.

Розказав він далі про долю нещасної Лукини. Вона, після розлучення з дочкою, зробилася непокірною, не хотіла нічого робити, так пані з Борисовим батьком, ключником, як заходилися біля неї, як почали її катувати, так вона, сердешна, і вмерла під різками. Ото, казали, було її січуть, а вона лає та кляне панів.

Журився млинар, що Дося й зараз ще не викуплена. Він балакав з паном ще три роки тому, так пан казав, щоб він спершу наготував двадцять золотих, а потім уже й балакав. А де ж його взяти отакі великі гроші? Ну, є вже п’ять золотих, зібрав за десять років, а ще де їх добути? Він би й себе з дочками продав, коли б можна, та ніхто не купить. Нащо кому здався старий та його дочки – одна сліпа, а друга дурна? А сліпою Орина зробилася через те, що в панській дівочій вишивала багато і осліпла від праці. Уже як стала вільною, то нічого не бачила.

Наслухавшись млинаревих оповідань, пішли бурсаки в клуню, бо вже повертало на північ.

«Так ось чого воно дівчата горять гнівом до панів та їх прислужників. В одної відняли батьків, а в другої очі», – думав, лігши спати, Самко. Але, згадавши про віщось, він раптово підвівся і штовхнув Марка під бік.

– Чого? – запитав той.

– Слухай, – сказав Самко. – Оце ж у нас, Марку, є золоті в патериці.

– Еге ж.

– А нащо вони здалися нам?

– Авжеж.

– Давай-но, віддамо їх млинареві, щоб викупив дівчину?

– Атож.

– Бо нам з грішми буде тільки морока, як ото було в попа та з Мітрічем.

– То вже так.

Отак погодившись, хлопці поснули.