Незвичайні пригоди бурсаків

Що бачив та чув Самко

Коли замовкли водяні шуми, навкруги зробилося тихо, мов у вусі. Самко вже хотів іти в клуню, коли почув гупання на містку. То йшла містком, гупаючи здоровенними чобітьми, ота погана на вроду дівчина, чи жінка, що її першу вони з Марком побачили отут ранком, коли вона гнала пасти корови.

Ідучи, вона цьвохкала батогом по бильцях мосту та балакала голосно сама до себе:

– Та й ловко ж гуде дзвін! Кажуть люди – приїхав пан. Та ще казали – думає він одружитися. Отож і дівчат, мабуть, скликали на майдан, щоб молоду він собі обрав. Чи не піти і собі? – запитала вона сама себе і зупинилася.

Самко трохи був не зареготав з останніх слів отієї дівчини, але зрозумів, що до своєї поганої вроди вона ще й хибувала на розум.

– А може, і я впала панові в око? Отоді б уже я попоїла добре меду та спала б день і ніч. Була б тоді гладка, хоч я й так дебела. Ги-ги-ги! – І вона, ляснувши себе долонею нижче спини, голосно зареготала.

Самко побачив, що вона дурна навіки.

– Ні, не піду, бо ще пан причепиться, а Борис тоді сумуватиме та побиватиметься за мною. Буде з мене й Бориса, – вирішила дурна і знову загупотіла містком, співаючи гучно:

Самко глянув на сліпу і побачив, що вона, прислухавшись до балачки дурної, сумно хитнула головою і зітхнула.

А дурна, зійшовши з містка, прямувала до ґанку та голосно балакала до сліпої:

– Оце, Орино, я прийшла обідати. Ото як поснідала, взяла в сакви величезну хлібину та вже й упорала. Ги-ги-ги! Сиджу, пасу та їм собі потроху! – розповідала, хтозна-чого регочучи, дурна.

– Іди обідай, Гапусю, там Дося в хаті, – ласкаво сказала сліпа.

– Ги-ги-ги! – зареготала ще дуже дурна, та аж присіла від сміху. – Ой, було мені сьогодні, Орино. Зустріла я Бориса та й моргнула на нього, а потім ще й кахикнула отако: кахи! – Вона так гучно кахикнула, що навкруги луна пішла. – А він, Орисю, як заходивсь мене шмагати нагаєм, – розповідала далі дурна. – Він мене б’є, а я моргаю до нього, він б’є, а я одно моргаю та думаю: нехай б’є, аби любив. А таки я переморгала його, бо він плюнув та й пішов, а я ще моргнула. Нехай б’є та не цурається. А коли ми з ним поберемося, то будемо битися нарівні, бо я теж буваю люта, – додала вона поважно і, гупаючи на ґанку, пішла в хату.

«Це така на їжу та, мабуть, і на силу, як і Марко», – подумав про дурну Самко.

На греблі почувся гомін, ішли, наближаючись до містка, кілька селян. Вони балакали не гучно, а проте було чутно.

– Скоріше-бо! Коли б не опізнитися, а то біда. Борис не пожартує, – говорив один з селян.

– Хвалити Бога, я вже тиждень, як не битий, – хвалився другий.

– І в мене теж підгоїлася спина, – казав третій.

– Коли б хоч пан був на цей час веселий, – промовив четвертий.

– Та однаково скуштуємо лози. Б’ють не за те, що винний, а просто так, щоб пам’ятав та знав, – зауважив п’ятий.

Вони всі пішли містком у той бік, де лунав дзвін.

Самко зиркнув на ґанок і побачив, що сліпа покинула прясти і, прихилившись до стовпа, прислухалася до гомону селян.

– Біжіть мерщій, біжіть, нещасні вівці... Лягайте під батіг... – промовила вона з гнівливою зневагою вслід селянам. Сказала і замовкла, стоячи, мов кам’яна, з похиленою головою.

Знову біля містка почувся гомін, цокотливий дівчачий: то поспішали на майдан дівчата, вони балакали всі разом.

– Дівчатоньки. Ми станемо наперед. Може, набиратимуть до двору. А там Іваниха така люта. Вона всіх б’є. А де не б’ють? Переболить та й пройде. Чи личить мені оця квітчаста хустка? Коли б у нас було у віщо вбратися, то й ми були б найкращі, – гомоніли дівчата, ідучи містком.

– Що промовляє безглузда молодість. Не чепуріться, не вбирайтесь гарно... Зазнаєте ви, як воно в дівочій... Примусять вас отам вишивати шовками, і загубите ви там світ сонця, як я загубила, – промовляла скорботно, сама до себе, сліпа.

Через хвилину, услід за дівчатами йшов гурток парубків. Ішли хлопці мовчки, похнюпившись, і тільки одбивалися по містку їхні нерівні кроки.

– Хто ж такі пройшли мовчки? – запитала сама себе сліпа. – Мабуть, парубки... Оті, що не знали минулого, що народилися вже в неволі...

Самко, глянувши на неї, побачив, що з незрячих її очей текли сльози.

Останніми пройшли три сиві, а проте ще кремезні дідки.

– Уже далі нікуди, як у нас. Якийсь тобі падлючий Борис верховодить, та його брат Микита з Іванихою, – говорив один дідок.

– Забув пан, як ми його колись загонили в піч. То робили три дні на пана, а три дні на себе, а тепер уже п’ять день на пана, а день на себе, – говорив другий дідок.

– Перевелися на ніщо наші люди. Хіба ми, бувши отакими, мовчали прикажчикам? – запитував третій дідок.

І старі пішли містком, не поспішаючи дуже.

– Ось вона яка оця сліпа. Отака розумна. Звідкіль у неї стільки розуму? Дивно, де набула сліпа отаких думок та гніву? – дивуючись, думав Самко.

Аж ось на ґанку з’явилася молодша дівчина. Вона підійшла до сліпої та уважно подивилася їй в обличчя і сіла біля неї. Мовчали обидві декілька хвилин, а потім забалакала молодша, озирнувшись навкруги, але так тихо, що не чути.

Зацікавила Самка ота обережна й таємна розмова дівчат, і він порішив підслухати. Тихенько, щоб не зашелестіти, він, зігнувшись, поліз понад тином аж до самого рогу хати і, присівши, почав дивитися крізь тин на дівчат та слухати їхню балачку. Слухає, хоча нелегко зрозуміти, коли не почуєш спочатку, про віщо ведеться розмова.

– Треба піти на все, що можна. Я ладна побалакати з Борисом, – говорила молодша дівчина.

– Ой, Досю, ні! – вжахнулася сліпа. – Це ж дорога ціна, щоб урятувати двох, хоч би то й гарних людей. Коли б ти побалакала з отим катюгою, хоч будь про віщо, то подала б отим йому надію. Він і так, як ти кажеш, зорить за тобою, але ще не насмілився. Мені аж дивно, що він такий несміливий чогось з тобою. З іншими дівчатами не панькається, бо вже скількох покривдив. Але цур йому, не думай з ним балакати, краще ховайся від нього, – вмовляла сліпа.

– Мені їх шкода, Орисю. Вони тут загинуть, а ще, на лихо, вони зчепилися з ним, а той не подарує, – говорила Дося.

Вони обоє замовкли, щось думаючи. А Самко, слухаючи, зрозумів, що дівчата балакали про нього з Марком і журилися про їхню долю, гадаючи, як їх порятувати.

– І мені шкода їх, та не тільки їх двох, а всіх, багатьох, – забалакала палко сліпа. – А хвилинами мені наче нікого не жаль. Я тоді лютую серцем, лютую на всіх. У мене тоді буває таке бажання, щоб усім, кому тяжко та було ще тяжче, щоб допекло їх, довело до нестями, до останнього терпцю. І мені тоді здається, що краще піти всім разом на смерть і хоч самим пропасти, так зате помститись на гнобителях.

Вона знову замовкла на хвилину, дихаючи важко, наче після втоми.

– Ти, Досю, пожди, поки побалакаємо з Григором. Він оце, напевно, приїхав з паном. Не турбуйся дуже за оцих двох, вони й самі зуміють захистити себе. У нас є такі, що не бачать зовсім світу сонця. А Григор щось порадить, – говорила сліпа.

– Так, Григор порадить, – погодилася Дося.

– А з Борисом не балакай, знову кажу: стережися його, Досю. Згадай лише свою закатовану матусю... Отакі ж, як Борис, з наказу панів загнали її в домовину... З ним не тільки балакати, а й не бачити його, бо він і дихає розпустою та катівством, – говорила сліпа, здригуючись від огиди.

– Та що це ти, Орисю? Нащо ти мені отаке кажеш? – здивовано й разом ображено запитала Дося. – Мені аж боляче зараз від однієї думки, що нібито я маю щось до того ката, а ти мені так палко одмовляєш...

Дося замовкла сумно.

– Я нічого тепер не думаю лихого, – заспокоїла її сліпа. – Я не крилася ніколи з тобою, як і ти зі мною. Скажу тобі по щирості, що сьогодні, отам біля мосту, в мене була промайнула думка лиха тоді, коли отой подорожній хотів повчити отого ката, а ти... – сліпа недоговорила і вхопила Досю за руку, щоб відчути хоч по руці, коли неможна бачити очима німої відповіді.

– Я побоялася, щоб він його не вбив... – одповіла тихо Дося.

– Чого ж ти боялася? – ще тихше запитала Орина.

– Боялася, що така смерть для ката була б легка, – прошепотіла Дося, блиснувши очима.

Сліпа затремтіла радісно, обличчя її засяло, вона ще покращала. Нахилившись до Досі, вона промовила їй щось тихо на вухо. Не чув Самко, що сказала таємно сліпа Досі, але він чогось здригнув.

«Щось є в оцій хаті. Хто він, отой Григор, що про нього згадували дівчата. Хто ці люди, що не бачать світу сонця й що про них з таким сумом казала сліпа», – думав Самко.

Тихенько, щоб його не помітили, він пройшов садком і попрямував до клуні, весь час думаючи про балачку дівчат, що мали якусь надзвичайну таємницю.