Серед темного лісу

Прокинувся Самко, глянув угору, аж сонце вже повертає на вечір. Отак заспали. Він би ще був спав, та намуляв йому бік пістоль, бо він підклав його під себе. А Марко так хропе, аж трава коло нього хилиться. Треба будити його та рушати. Почав будити, так де там. Спить, неначе мертвий. Кричав, гукав, смикав за руки та ноги, почав лоскотати, так Марко хвицнув ногою, ледве одскочив Самко.

Що ж його робити? Хоч сядь та плач або жди, поки він виспиться, а виспиться він через ніч аж на ранок.

Згадав Самко, як чернець отець Сава будив бурсаків до утрені в церкву. Брав отець Сава свого канчука з волячої жили, та такого битливого, що як ударить ним по чомусь, то днів три свербить, мов печене, і з отим бичем він ішов будити бурсаків. Було йому до вподоби бити сонних хлопців. Аж очі було блищать в отця Сави у хвилини його такої праці. Уже кого як вчеше, то так той і підскочить, кричучи. А що дужче хто кричить від болю, то найбільша радість отцеві Саві. Боялися його бурсаки, як нікого. Доволі було крикнути сплячому якомусь бурсакові: «Отець Сава!» – як той ураз прокидався зляканий і довго тремтів після того. Та вже кому-кому, а Маркові довелося досить покуштувати отих бичів, бо дуже міцно спав.

Не хотілося Самкові лякати Марка «Савою», а треба, нехай потремтить собі трохи.

Нахилився Самко біля Марка та й гукнув:

– Отець Сава!

Аж застогнав Марко уві сні, а не прокинувся. Виходить, не доспав. А треба ж будити, бо вечоріє, треба думати, щоб десь переночувати, бо тут під кущами вночі ще й вовки з’їдять. А може, яка нечисть прив’язне, мавки з Дніпра повилазять. Хоч Самко з Марком ще не бачили нічого страшного, а проте й святі отці кажуть, що в світі є багато нечисті, та й молитви такі є, що від усіх чортів. А ще на Київщині, отут, кожна тобі баба відьма. Залазили оті відьми до келій святих отців. Колись одна отака опинилася в келії отця Мортирія, та заспала до ранку, що довелося потім одягати її в рясу та виводити за браму. А потім в отій келії кропили свяченою водою. А хіба ото не з відьмою цілувався в бур’яні отець Місаїл? Та багато було таких ченців, що до них так і липли оті відьми, усе такі молоді та вродливі. Посміхалися філософи та богослови, кажучи, що й вони б не одмовилися від такої нечисті. Та в місті воно й не страшно, а отут серед глушини, то краще не здибатися з нею, цур їй пек.

Думав ото Самко, а сам одломив тонку лозину, обчухрав її і, підробивши голос під отця Саву, нахилився біля Марка та як опереже його лозиною: «До церкви, стультус!* До церкви, стультус!»

Підскочив Марко зляканий, дивиться на всі боки, шукаючи очима страшного отця Саву.

– Не лякайся, Марку, це я тебе поблагословив, – заспокоїв його Самко. – Що ж робити, коли тебе інакше не збудиш!

Заспокоївся Марко, аж посміхнувся радісно, що нема й поблизу отого Сави.

Надів Марко штани, взяли хлопці сакви й палиці та рушили бадьоро понад берегом Дніпра вгору.

– Ось бачиш, Марку, хоч який ти дужий, а сну не переміг. Ото було б нам посидіти трохи та й рушати. Стільки часу втратили, – говорив Самко, прискорюючи ходу.

Уже багатенько вони пройшли, коли зустріли гурток людей, чоловіків та жінок, старих та підстаркуватих, з ціпками в руках та з клунками за плечима. То були прочани, що йшли до Києва.

Поздоровкалися. Самко запитав, чи далеко до Любеча та чи нема де по дорозі якого села.

– Ще далеко, батюшечко, – одповіла одна стара.

– А села та хутори, батюшечки, на горі. Вам горою найкраще буде йти, – порадила друга стара.

– Тільки дивіться, святі люди, не збийтеся з першої дороги, щоб не завело вас лісом хтозна-куди, – додав старий дідок. – Ми ночували в тутешніх людей, то вони казали, що в лісі блукати небезпечно.

Побалакали прочани та й рушили у свій бік, а бурсаки — в свій. Принаймні, хоч розпиталися, де повернути на гору.

– Погана на нас шкура, Марку, що нас мають за ченців, – говорив Самко. – Мені ото нема гірше, коли мене величають батюшкою. Так неначе я що вкрав або кого вбив. Коли б нам збутися оцього розпроклятого одіянія. А як ти його позбудешся? Голий не підеш. Та вже як прийдемо на Січ, то скинемо його з себе, – потішив себе Самко, думаючи, що там тільки й сподіваються, що вони прийдуть, та почнуть їх там одягати, піклуватися біля них.

Ось уже й друга долина, отут, казали прочани, треба повертати на гору. А це мов дорога. Пішли по ній. Ішли довго. Уже почало смеркати. А ніде ні села, ні хутора, навіть ніякої ознаки на те, щоб десь поблизу жили люди.

– Оце мов стежка, Марку, – сказав Самко, придивляючись збоку. — Стежка доведе нас до людей, а люди направлять, куди краще йти. Та ще треба нам подумати про те, щоб десь заночувати побіля людей. Чи не піти б нам стежкою?

– Про мене, хоч і стежкою, – одповів Марко.

Пішли стежкою, що вела до лісу. Чи йти чи ні. Страшний, темний ліс. А треба йти, не стояти ж та думати.

Увійшли в ліс. Шумлять тихо дерева, неначе розмовляють про віщось. А стежка робиться ледве помітною, до того ще дужче темніє. Уже з усіх боків ліс наче оточений темними стінами. Уже й стежки нема, так раптом де й ділася, та хоч би й була, то не видно її, бо зробилося зовсім темно. Ні неба, ні зірок, величезні дерева захилили густим гіллям угорі, неначе чорною хмарою вкрили. Тихо стало в лісі, замовкло, не шумить уже й верховіття, душно стає, аж дихати важко, чи то, може, дуже легко, бо й серце стугонить. Тікати б з лісу, та куди тікати, коли вже й помалу йти не дуже розженешся? Он уже Марко натрапив лобом на дерево. Треба йти навпомацки, бо ще й очі повиштрикуєш. Зразу тобі зробишся одноокий.

– А стій-бо, Марку, бо далі нікуди, – сказав Самко, ідучи вперед. – Ось тут мов провалля. – Він нахилився і почав мацати палицею. – Так і є, що воно... Я відчув, як відтіль війнуло вогкістю. Ми отут поночі вскочимо в отаке, що будемо потім без голови ходити. Звернемо собі к лихій годині в’язи, а потім думай, що хочеш. Доведеться сидіти нам отут до ранку. Уже ж щось буде... – міркував Самко, сидячи над проваллям.

Марко мовчав. Він зовсім злякався. Уперше в житті довелося опинитися серед лісу та ще й уночі. Мов нема нічого страшного, а проте чогось страшно.

Аж ось зареготало щось та так сумно, що Марко затремтів, присів з переляку.

– Та не бійся... то воно... хтозна-що... – заспокоїв Самко, клацаючи зубами від жаху.

Притулилися вони один до одного, не так мов страшно. Але знову щось угорі зашелестіло і знову зареготалося.

– Це ота птиця, щоб вона навіки пропала. Пугач! – догадався Самко. – А я думав, якась нечисть. Ходімо далі від провалля, цур йому, бо так і здається, що тебе туди хтось за ноги потягне.

Одійшли трохи від провалля, держачись один за одного, мов ті сліпці. Сіли мовчки під деревом, прихилившись до нього спинами. Долі сухо, бо посушливе літо і в лісі висушило.

– А шукай лиш, Марку, своє приладдя та креши, – сказав Самко. – Ще оддери шмат свого кисета, щоб запалити ганчірку, а я пошукаю чогось такого, що горітиме...

Марко почав кресати, а він назгрібав біля себе перетлілого листя та хмизу. А коли Марко викресав, то він запалив шмат ганчірки, поклав її долі, а поверх неї – листя, ліг і почав роздувати. Спалахнув невеличкий вогонь, освітлив навкруги, а хлопці почали збирати хмиз та сушняк, що його було скрізь доволі, та класти вогонь. І через яку хвилину серед лісу палало веселе вогнище, освітлюючи товсті й мовчазні дерева. Он угорі заметушилися, літаючи в сяйві од вогню, кажани, заплигали по гілках білочки, пробіг над проваллям рудий ліс і швидко зник.

Повеселішали хлопці. Що то воно вогонь! Уже не такий страшний здається їм ліс. Якось вони пересидять ніч, а ранок щось їм скаже. Нема нічого страшного. Коли яка звіряка надійде, то в Самка тепер є набитий пістоль.

– А чи не спробувати, Марку, пістоля, як він стрельне? – запитав Самко.

– Спробуй, – сказав той.

Націлився Самко в дуба, що був неподалеку насупроти їх, стрельнув. Гучно вибухнув пістоль, аж луна розкотилася лісом. Пістоль так смиконув Самкові руку, що ледве не вирвав, а у вухах аж загуло. Марко сидів, роззявивши рота від здивування й переляку.

– Що? Ловко? – запитав Самко.

– Ловко... тільки більше не треба... – одповів Марко, дивлячися з острахом на пістоля.

Подивилися на стовбур дуба, що в нього стріляно, але таки влучив Самко, зідрав геть кору. Зрадів він тому дуже. Де ж таки, він тепер справжній стрілець, не соромно й на Січ з’явитися. Але краще було б Самкові не стріляти в лісі, бо потім той постріл не минув даремно.

Набив Самко знову пістоля та поклав біля себе. Тепер їм зовсім не страшно нічого, коли в них є отака зброя.

Горить вогонь, виблискує, наче танцюючи на стовбурах дерев. Сидять біля нього бурсаки, вечеряючи смачно, хоч у них самий тільки хліб з сіллю. Та на волі все добре їсться.

– Ну, вже тепер, Марку, не думай аніяк спати до ранку, – зауважив, повечерявши, Самко. – Бо як поснемо бува, то нам вовки й ноги пообгризають. А тебе й до пупа з’їдять, то ти не почуєш. Це тобі не на сінникові в Братському. Треба звикати не спати, бо як прийдемо на Запоріжжя, тебе поставлять на варту, а вже там коли заснеш, тоді буде тобі гірше, ніж від отця Сави. Запорожці жартувати не вміють. Вони, брат, такі, – розповідав Самко про запорожців, начебто він уже бував серед них.

– Ще б я думав отут спати. Це вже ні. Не спатиму, – запевняв Марко.

– Ой, дивись! Ти такий, що й не думавши захропеш, – остерігав його Самко, хоч йому й самому хотілося спати.

Назбирали дві великі купи сушнику, сіли біля вогню, порішивши не спати до ранку. Самко держав напоготові в руці пістоля, а Марко – важку патерицю отця Аники. Почали балакати сидячи, згадували бурсу. Чужа вона тепер їм зовсім. Що їм тепер хто, коли вони самі собі. Вільна їм воля. Ось тільки вони дійдуть до Чернігова, знайдуть отого одноокого козака, а там з ним на Січ. Поробляться вони козаками, а козакові й сам чорт не брат.

Балакають вони, хоч найбільше Самко, а Марко коли-не-коли скаже слово, а найбільше присягається й запевняє, що він не спить та й не думає спати. А вже, мабуть, незабаром і ранок, бо напосідає сон, так і хилить, а проте не піддаються хлопці, сидять браво.

Каже щось Самко, але йому здається, що він щось не те каже, що треба, не в лад, та й голосу свого не пізнає, мов не той. А що ж таке він оце тільки що сказав? Щось зовсім не до ладу... А що не до ладу?.. Хтозна-що...

Загрузка...