Янголи і демони

124

Такої тиші ще не бувало.

Люди на майдані Святого Петра одне за одним відводили погляди від стемнілого неба й опускали голови. Кожен по-своєму переживав диво, свідком якого щойно став. Промені прожекторів теж опустилися до землі, немов уклоняючись темряві, що огорнула їх знову. Здавалося, цієї миті весь світ одночасно схилив голову.

Кардинал Мортаті став на коліна, щоб помолитися. Інші кардинали зробили те саме. Швейцарські гвардійці мовчки опустили свої довгі мечі. Ніхто не вимовив ані слова. Ніхто не рухався. Усіх переповнювали почуття. Сум. Страх. Подив. Віра. І поклоніння перед новою потужною силою, яка щойно явилась їм у всій своїй величі.

Вітторія Ветра, тремтячи, стояла біля підніжжя сходів собору Святого Петра. Вона заплющила очі. Попри сум’яття, що охопило її душу, у свідомості, немов звук далекого дзвону, вперто звучало одне-єдине слово. Чисте. Жорстоке. Вона гнала його геть, а воно лунало знову і знову. Біль був занадто сильний. Вона намагалась відволіктися тим, що займало в цю мить інших… приголомшлива потужність антиматерії… порятунок Ватикану… камерарій… неймовірна відвага… чудеса… самопожертва. Але слово не йшло з голови… воно пробивалося крізь хаос думок і почуттів, сповнюючи серце безмежною самотністю.

Роберт.

Він прийшов по неї в замок Святого Янгола.

Він її врятував.

І тепер він загинув від її творіння.

Кардинал Мортаті молився і розмірковував, чи й він колись так само, як камерарій, почує голос Бога. Чи для того, щоб пережити чудо, неодмінно треба самому вірити в чудеса? Мортаті був сучасною людиною, що сповідувала давню віру. Чудеса ніколи не мали для нього великого значення. Звичайно, його релігія твердила про чудеса… про долоні, що кривавлять… про воскресіння з мертвих… про відбитки на плащаницях… Однак раціональний розум Мортаті завжди вважав ці розповіді міфами. Вони — просто вияв найбільшої людської слабкості — потреби мати докази. Чудеса — це лише легенди, за які ми так уперто чіпляємося, бо дуже хочемо, щоб вони були правдою.

Але…

Невже я настільки сучасний, що не здатний повірити в те, що бачили мої очі? Це ж було чудо, хіба не так? Так! Господь шепнув камерарію на вухо кілька слів і врятував цю церкву. Чому в це так важко повірити? Що можна було б подумати про Бога, якби Він не зробив нічого? Що Всевишньому байдуже? Що Він був безсилий відвернути це лихо? Чудо було єдиною можливою реакцією!

Стоячи на колінах, Мортаті молився за душу камерарія. Він дякував молодому священику за те, що той, попри свої молоді літа, зумів відкрити йому, старцю, очі на дива, які може творити беззастережна віра.

Треба сказати, Мортаті і не підозрював, якого величезного випробування от-от доведеться зазнати його вірі…

Майданом Святого Петра спочатку прокотився тихий гомін. Гомін погучнішав і за мить переріс на гучне ревіння. Увесь натовп в один голос заволав:

— Дивіться! Дивіться!

Мортаті розплющив очі й подивився на людей. Усі показували кудись позад нього, у напрямку собору Святого Петра. Обличчя сполотніли. Хтось упав на коліна. Хтось зомлів. Хтось нестримно заридав.

— Дивіться! Дивіться!

Збентежений Мортаті подивився туди, куди показували тисячі рук. А вони показували на найвищий рівень базиліки — терасу на даху, звідки на майдан дивляться величезні статуї Ісуса й апостолів.

Там, праворуч від Ісуса, простягнувши руки до світу… стояв камерарій Карло Вентреска.