Янголи і демони

80

Дві години тому, виходячи з таємних архівів Ватикану, Ленґдон навіть подумати не міг, що потрапить туди ще раз. Однак тепер, подолавши весь довгий шлях у супроводі швейцарського гвардійця, він знову опинився в знайомій будівлі.

Гвардієць зі шрамом вів його поміж рядами прозорих боксів-сховищ. Тиша в архіві тепер чомусь гнітила сильніше, і Ленґдон був вдячний своєму супутникові, коли той її порушив.

— Думаю, це тут, — сказав гвардієць, привівши Ленґдона в кінець зали, де вздовж стіни стояли в ряд скляні бокси трохи меншого розміру. Він швидко проглянув написи на сховищах і показав на одне з них. — Так, це тут. Саме там, де й казав командир.

Ленґдон прочитав напис. ATTIVI VATICANI. Майно Ватикану? Він пробіг очима перелік позицій. Нерухомість… валюта… банк Ватикану… антикваріат… І так далі.

— Документи на все майно Ватикану, — пояснив гвардієць.

Ленґдон придивився всередину скляного сховища. Боже милосердний. Навіть у темряві було видно, що воно напаковане вщерть.

— Командир сказав: усе, що Берніні створив під опікою Ватикану, має бути тут, у переліку майна.

Ленґдон кивнув, зрозумівши, що розрахунок командира цілком може виявитися слушним. У часи Берніні все, що митець створював, перебуваючи під опікою папи, за законом ставало власністю Ватикану. Щоправда, це більше нагадувало феодалізм, аніж опіку, але видатні митці жили добре й рідко нарікали на долю.

— У тому числі й роботи, що розташовані в храмах поза межами Ватикану?

Солдат подивився на нього здивовано.

— Звичайно. Усі католицькі храми в Римі є власністю Ватикану.

Ленґдон подивився на аркуш, який тримав у руці. На ньому були назви тих двадцяти чи й більше храмів, розташованих у напрямку подиху West Ponente. Один із них був третім олтарем науки, і Ленґдон сподівався, що встигне визначити, який саме. За інших умов він би з радістю оглянув кожний із цих храмів особисто. Але сьогодні він мав тільки двадцять хвилин, щоб знайти те, що потрібно, — храм зі скульптурою Берніні, що якось пов’язана з вогнем.

Ленґдон підійшов до входу в сховище. Гвардієць не зрушив з місця. Ленґдон подумав, що той вагається, і, усміхнувшись, сказав:

— Повітря всередині непогане. Кисню малувато, але дихати можна.

— Мені наказано провести вас сюди й негайно повертатися в офіс.

— Ви йдете?

— Так. Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до архівів. Я й так порушив правила, прийшовши з вами аж сюди. Командир мені про це нагадав.

— Порушили правила?! — Ви що, не розумієте, що тут сьогодні відбувається? — На чиєму боці ваш командир, чорт його забирай?!

Від привітності на обличчі гвардійця не залишилося й сліду. Шрам під оком засмикався. Погляд став жорстким і раптом нагадав самого Оліветті.

— Вибачте. — Ленґдон уже жалкував, що не стримався. — Просто… мені може знадобитися допомога.

Гвардієць і оком не зморгнув.

— Мене вчили виконувати накази, а не обговорювати їх. Коли знайдете те, що потрібно, негайно зв’яжіться з командиром.

— Але як я з ним зв’яжуся? — захвилювався Ленґдон.

Гвардієць витягнув рацію і поклав на найближчий стіл.

— Перший канал.

Із цими словами він зник у темряві.